Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Підстави нашої політики / 2. Примітивізм російської… / Нехтування особистістю на користь колективу

Підстави нашої політики

2. Примітивізм російської культури

Нехтування особистістю на користь колективу

Дмитро Донцов

Коли звернутися до устрою російської родини, спіткаємося з тим самим явищем: з подавленям одиниці та з пануванням загалу. Вже сам факт, що селяни в усіх спадкових справах судяться звичаєвим правом, позбавлює одиницю в родині охорони цивільного кодексу, нагибаючи її цілковито під диктатуру сім’ї, а в суті річи її голови. “Я признаюсь”, писав Данилевський, “що не розумію тих, що говорять про “семейственность” нашого народу. Я бачив багато народів. В Кримі, в “Малоросії”, в Австрії, в Німеччині скрізь я стрічав одно і те саме. Я знайшов, що майже всі чужі народи, не тільки німці та англійці, але і багато інших, як “малороси”, греки, болгари і серби далеко “семейстьвеннее” від нас “великоросів” [Данилевский, Россия и Европа, ст. 127].

Вивищення окремих членів родини тут не допускається. В родині дворянській так само як в купецькій і мужицькій панує рівність дітий, рівність прав, рівність титулів. Навіть в російськім дворянстві все панувала засада рівного поділу майна між синами. Спробувано завести майорат, але вже по кількох літах (1730) мусіли його скасувати, а хоч в 1845 знов заведено факультативно, ніхто з прав, наданих сею установою, не користав.

В політичнім устрою Росії стрічаємося з тою самою загальною ідеєю. Ніде в жодному іншому краю не плекався ідеал держави з таким завзяттям як в Росії. Тут, де одиниці та корпорації були нулем, держава стала всім. “У нас в Росії”, пише В. Соловйов, “серед псевдо християнської суспільності з’явився свій іслам, але не у відношенню до Бога, тільки у відношеню до держави”. В сю державу вірилося, як в “абсолютну силу, перед котрою зникав чоловік”, вірилося, як в “абсолютне втілення нашої народної сили”. Як для правовірно вірючого в коран всяке теоретизування про суть і атрибути божества – порожня балаканина, або претенсіональне злоречення, так для росіянина є гріхом всякий сумнів щодо прав його Бога – держави, робити з ним все, що їй подобається [В. Соловьев, Национальный вопрос в России]. Інший російський публіціст, славнозвістний Катков, писав (цитую з тої самої книжки Соловйова): “Як не встримана буря жене вона (державна воля) сі міріяди порошинок (горожан), не питаючися, що кожна з них думає, або хоче”.

Відносини між сім абсолютом і одиницею – характеристичне для всіх публічних стосунків в Росії – не носять правного характеру. Се відносини між щедриновським вовком і ягням: “Захочу съем а захочу и помилую.” Хто ще пам’ятає психологію російської суспільності за часів Александра 3 або його сина, сей зрозуміє і Соловйова і Каткова. В сі часи, наприклад, організована суспільностю допомога голодуючим (а тоді голодувала половина Росії що другий рік), переслідувалася тому, ще се був акт вмішання людності в державні справи, котрі її не сміли обходити. Коли по призначенню князя Святополка Мирського міністром внутрішних справ, одеський, а за ним і деякі інші магістрати, звернулися до нього з подякою за його ліберальну декларацію, принято се загально також як недопустиму маніфестацію.

Микола І, коли йому донесли, що народ ремствує з приводу воених невдач в Криму, відповів з обуренням: “А що то його обходить!” Подібну історію оповідають про Павла І, що одного разу запитав при перегляді військ здеградованого офіцера, де він дістав свої відзнаки, відповідь: “Під побідними штандарами Вашої Величності”, вивела царя з рівноваги і мало не коштувала зухвальцю тілесної кари. Бо право похвали заключає в собі також право критики взагалі, що абсолютно не допустиме, там де між владою а підданими ніякі правні відносини не існують.

Зверхня влада мала обов’язки проти підданих, але тільки моральної породи. Здавати справу з їx виконання мала вона тільки “перед Богом”, себто перед власним сумлінням. Домагатися сповнення сих обов’язків піддані мали так само мало права, як і сповнення інших виключно моральних обов’язків. Підданий знов повинен був любити “царя и отечество”, але ся повиність не була правним обов’язком. Можна сміло сказати, що маса росіян відчувала приказ жертвувати життям рідному краєві не так, наприклад, як обов’язок заплатити довг чести, як обов’язок власного сумління, а скорше як кинуті з гори громовержцем Мойсеем чужі зовнішні заповіди, котрі так довго як Мойсей тримав в своій руці громи, треба було виконувати, але ще ліпше було обійти.

В сій рабській, неюридичній психології москаля і треба шукати пояснення буйного розвитку суто російської установи – хабарництва. Саме поняття “підданий” віддає як найліпше суть взаємних відносин між державою та одиницею. В Європі існують два поняття: sujet i citoyen. Перше – об’єкт державної машини, влади. Друге – управнений учасник сеї влади, проти котрого держава так само обов’язана, як він проти неї. В Росії поняття “горожанин” немає, а коли його в кінці вісімнадцятого віку штучно видумали, було його вживаня моментально заборонено Павлом І, щоб не вносити замішаня в гармонійну систему російської державницької ідеології.

Ся практика не була ніякою екстраваганцією – вона відбивала тільки безправне положеня особистості в Росії. Торкаючись сеї теми, писав Герцен:

“В найгірші часи французької історії ми стрічаємо деякий респект перед особистістю, деяке узнання її незалежності, деякі права, належні таланту-генію. Хоч як підлі були тодішні (німецькі) уряди, Спінозу не заслали “на поселення”, Лесінга не сікли та не віддали до війська. В сім поважаню до не тільки матеріальної, але і моральної сили, в сій мимовільнім узнанню особистості – одна з великих прикмет європейського життя. В нас немає нічого подібного. В нас особа все була придушена, поглинена. Людина гинула в державі, розпускалася в общині. Петро І зробив багато, але те неписане, морально “обуздывающее” владу, інстинктове узнання прав особи, прав думки не могло до нас перейти і не перейшло… Влада в нас більш самовпевнена, більш свобідна як в Туреччині, як в Персії, її ніщо не встримує, ніяке минуле” [А. Герцен, С того берега].

Негативне відношення до правного регулювання стосунків між державною владою та одиницею вплинуло на оригінальне розуміння організації колективної волі. Деінде констітуційні гарантії є сим способом, що встановлює відносини між людністю і державною владою. В Росії гарантії не тільки фактично, але і в теорії відкидається і не через що інше як через те, що се – правнича ідея, що вони – норми імперативно-атрибутивні. Зрештою також тому, що всяка демократія та демократизм се “фальсифікація народної волі”, бунт проти загалу.

Для К. Аксакова всяка точно означена формула відносин між державою та одиницею – нісенітниця. Він воліє “шлях свобідного переконаня” або “внутрішньої правди”, котрий він протиставляв вибраному Заходом шляхові “зовнішньої правди”. Самарін не приймає засади демократії, бо вона “припечатує розлад суспільности на більшість і меншість і розклад общинного первістка”. Демократія, система представництва неможливі в Росії ще через те, що “ніякий поділ неможливий тут між найвищим представником монархічного принципу і народом” [Ю. Самарин, Сочинения, Том І, ст. 57 і 277 і 305]. Не введена в правничі рамки власть “свобідно натхнена народним житям” – його ідеал.

Аксаков поручає “взаїмне довір’я між владою та народом”. На закид, що при таких умовах нема ніякого забезпечення, що “або народ або влада можуть зрадити один одного, потрібні отже гарантії”, він відповідає: “гарантій непотрібно”. Гарантії – лихо. Вся сила в моральнім переконанні [Аксаков, Исторические сочинения, Том І]. Ідеал того самого Аксакова і слов’янофілів перших років XX віку („Русь”) був, як се личило їx доктрині, “Земський собор”, “устрій де б належала” вся влада – цареві, вся свобода думки – народові”. Отже те саме піднесеня чисто інтуїтивних, моральних норм до ролі регулятора державного життя, що є прикметою всіх нерозвинених громад.

Общинницьку ідеологію переносить на державні стосунки і Бакунін, на думку котрого російський “народ шанує в царі символічне представлення єдності, великості і слави російської землі”. Прив’язання народу до сього символу є на його думку чисто релігійне, як привязаня литвинів до своїх поганських богів. Одно до другого в’яжуть не правні стосунки як на Заході, тілька чисто імперативні [М. Бакунин, Письма о патриотизме].

Для москаля народна воля мусить пізнаватися вона депутатами “колективного рила” Успенського. Засада більшості відкидається, бо її передумова – розбиття маси на самостійні одиниці, бо більшість се вже не незрізничкована маса, бо мусить підлягати свобідно думаючій і свобідно голосуючій одиниці: принципові раціоналізму та індівідуалізму. Спеціальна провокація загалу є система голосування. Навіть її примітивна форма („хто за – в праві двері, хто проти – в ліві!”) базуєгься на відділенню частинок з маси, що цілком суперечить генію вихованого в стадних інстінктах москаля.

Над всім мусить панувати “единогласие”, а що воно звичайно до нічого, тільки до хаосу і до його логічного висліду – абсолютизму допроваджує, то гаслом всеї соціальної ідеології москаля стало: “хай живе абсолютизм!” Се гасло було настільки російське, що до него дійшли і большевики, себто ті, котрі все життя нічого не робили як тільки кричали: “долой самодержавие!” Розуміється, існує припущення, що “самодержавиє” (царське чи совіцьке) представляє еманацію народної волі, але се вже належить до тих містерій російського духа, котрих ні одному не-москалеві зрозуміти не дано.

Примітки

Катков – Михайло Никифорович Катков (1817 – 1887), російський журналіст консервативного напрямку.

Святополк Мирський – Петро Дмитрович Святополк-Мирський (1857 – 1914), російський державний діяч, короткий час (1904 – 1905) – міністр внутрішніх справ, якого вважали лібералом.

К. Аксаков – Костянтин Сергійович Аксаков (1817 – 1860), російський публіцист, ідеолог слов’янофільства.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1180

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.