Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Підстави нашої політики / 2. Примітивізм російської… / Європейська цивілізація спирається на…

Підстави нашої політики

2. Примітивізм російської культури

Європейська цивілізація спирається на суспільство, російська – на державу

Дмитро Донцов

В горі я зазначив, що те “нове слово”, котре несе Європі російськість, абстрагуючи від її кожноразових форм, є одне і те саме, випливаюче з одного й того самого зрозуміння національного ідеалу.

Придивімся йому ближче.

Що кидається в очи при порівнаню двох світів: латинсько-германського, до котрого належать і західні слов’яни, і – російського? Барвистість, велич цілої історії, рухливість народних мас, напруженість конфліктів, свобідна гра сил, величезна роль великих особистостей, примат права і логіки – на Заході. Однотоність, придавленість особистості, безбарвність історичних подій, величезний вплив незрізничкованої народної стихії, непропорціонально велика роль держави – в Росії.

Боротьба цісарів з папами, повна драматичних моментів – се Захід. Розправа всемогучих царів з позбавленим всякого значення духовенством – се Росія. Завзята і вперта боротьба феодальних лицарів з королями – се Захід. Відтяпуваня голів своїм “холопам”, як називав своїх бояр Іван 4 – се Росія. Трагічний конфлікт старої віри з реформою, ще більш імпозантна реакція першої – се Захід. Спір між офіціальною церквою та “розколом” – се Росія. Кальвінізм, цвінгліанство, лютеранство – там. “Пригуни”, “хлисти” і “столпники” – тут.

Великі фігури французької аристократії, не забуваючі навіть на ешафоті своєї гідности – се Франція, се Захід. Малодушна банда теж “аристократії” з ласки царської, що вештаеться по константинопольських і празьких кабаретах і шинках, дожидаючи там ратунку свої країни – се Росія. Не позбавлений певного драматизму момент страти Людовика XVI або великого противника Кромвеля – се Європа, замордовання останнього Романова не знати де і не знати ким – се Росія.

Мірабо, Кавеньяк, Клемансо, три стовпи трьох епох французької буржуазії – се “там”. Замоскворецький купець Островського, “весьегонський Мірабо” – Федя Родічев і Хлестаков-Керенській, три фігури також трьох епох буржуазії – се “тут”. Лавуазьє, котрому відтяла голову республика, “не потребуюча науки” – по одній стороні, проф. Гредескул і Тімірязев, Горький та Шаляпін в позі льокая перед народними комісарами – по другій.

Ціла плеяда аристократичних імен, знаних цілому континентові, що стояла на чолі або вандейських повстань, або армії коаліції, що боролася проти французької революції – се Захід. Брусілов, Поліванов, Клембовський, Гутор і маса інших царських генералів, що боролися за трету інтернаціоналю – се Росія. 1789 рік з його “правами людини та горожанина” і 1848 з його “правом на працю” і самоозначеням народів – се Захід. Грудень 1825, порив купки та повна апатія мас і листопад 1917 з правом на рабство і знаним самоозначенням народів “вплоть до отделения” – се Росія.

Коли читаємо їx історію, історію Європи, – читаємо історію її народів. Читаючи історію Росії – не бачимо нічого опріч темної маси, що сліпо віддана своїм вождам, рухається нині в однім, завтра в другім напрямку. В 1612 році се поляки були в Москві, але в 1832 – не росіяне, тільки Паскевич під Варшавою. В 1708 прийшли на Україну шведи, котрих затьмити не могла навіть велика фігура їx короля так само як в 1812 році прийшли до Росії “дванадесять язикив”, але проти шведів і французів билися не москалі – тільки Петро “Великий” та Александер “Благословений”. Там – історію робили класи, партії, нації та великі одиниці, суспільність. Тут – держава, уряд, що скували і кляси, і одиниці, і суспільність.

Ся остання риса (і тут ми підходимо до суті європейсько-російського антагонізму) є характеристичною прикметою всіх примітивних суспільностий, в тім числі і російської.

В примітивних громадах сепарація “я” від “ми”, одиниці від маси, індівідуа від субстанції не є довершена. Одиниця не живе ще свою думкою, тільки збірним розумом маси. Веління моральні, правні, релігійні та політичні відчуваються не як веління власного “я” („совісті”), а як незрозумілі в своїй суті прикази з гори. Відповідно до того цілком відміно усталюються в такій суспільності відносини між одиницею або їx групами і загалом. Деінде нормуються сі відносини правом, приписами “імперативно-атрибутивними”, себто такими, при котрих обов’язок одної сторони закріплюється свідомостю другої як її право (обов’язок віддати довг).

В суспільностях примітивних нормуються взаємовідносини між “я” і “ми” приписами односторонньої, моральної чисто, “імперативної” натури, себто такими, при котрих обов’язок одної сторони цілком не мислиться другою як ії, сеї другої, право. Тут, наприклад, обов’язок держави помагати калікам гадається (як заповідь “люби ближнього свого”) лише як моральний приказ, із котрого ніяких прав для скаліченої одиниці не випливає, не так як в суспільностях з обезпеченням від каліцтва, з вище розвиненою правовою психікою. Загал тяжить над масою одиниць в примітивних громадах як всемогуче божество, котрого можна тільки молити о ласку, але в ніякім разі не жадати від неї своїх прав. Коли державні закони відчуваються тут як моральні, то і на відворот, моральні відчуваються як державні. Тут, пише Гегель,

“і норма моралі і норма права є законом, але таким що управляє одиницею як зовнішна сила. Їх виконується, але чисто зовнішнім способом, як накинене з гори правило. Одиниця кориться законові, але не як така, котра розуміє їx справедливість, тільки як така, що не знає, що вона робить” [Гегель, Philosophie der Geschichte, ст. 486].

Відповідно до того інший і спосіб, котрим в подібних суспільностях доходиться до пізнання загальної волі нації (в державі) або загальної правди (в церкві). В більш розвинених суспільностях сей спосіб є логіка і точно означена процедура. Інституція парламентаризму, засада більшості і взаїмного переконуваня – в політиці. Інституція папства і свобідної інтерпретації догм покликаною то сього установою (католицтво) або власною совістю (протестанство) – в церкві.

В Росії, як і всіх інших примітивних суспільностях сі способи – неясне, інтуїтивне відгадування. Засада “едіногласія” на “мірскіх сходах”, ідея безвольного земського собора, що навіть в 20 віці ще дискутувалося в російській пресі – в політиці. Примат вселенського собора, що ніколи не збирається і непорушність догм – в церкві. Велика роля одиниці та її свобідних групувань, почуття особистої гідності, власних прав і обов’язків, активність в підтримуванні громадської організації – головні прикмети західної суспільности. Приголомшеність і пасивність одиниці, відсутність правної психіки, повний брак автономної моралі, заступленої тут приказами або палкою – головні риси суспільности російської. Звідси – selfgovernment, в найширшім значіню на Заході, хаос або абсолютизм в Росії.

Сей примітивізм, сю аморфність в будові російського народного організму слідно на всіх полях громадського життя в Московщині: на полі соціальнім, родиннім, політичнім, релігійнім і духовної культури. Перейдім їx всіх по черзі.

Типовим прикладом соціальної організації є славнозвісна община, інституція, задля якої велися безперестанні суперечки, але котрою захоплювалися і слов’янофіли і западники з Герценом, і прихильники царату і його неприєднані противники, соціалісти-революціонери. В общині одиниця цілком гине. Вона не має ніяких прав проти загалу. Ніщо не є її власністю, навіть кусник поля, оброблений власними зусиллями, належить їй тільки на той час, щоб завтра його відібрали від неї. Община може видалити з-поміж себе кожного зі своїх членів за ніякий злочин, тільки за проступок чисто індивідуальної натури, напр. за пияцтво. Може змусити його запровадити на його землі таку культуру, яка і й подобається.

Особисте зусилля, особиста думка тут непотрібні та яко такії не респектуються. Викорчуваний моїми виключно зусиллями ліс може на черговім переділі відійти якомусь неробі в ім’я засади рівності всіх перед загалом. “Моє” цілком не відділене від “твоє”: одно може завтра стати другим і навпаки. Прав одиниці, незалежних від комуни, прав, котрих титул – власна праця – община не знає. Так само не знав вона особистих обов’язків. Там де панує “круговая порука” (солідарна відповідальність), за податки відповідає не одиниця, тільки загал. Розуміється се все не вадить великій гармонії, хоч і занадто перецінюваній, московсько-селянського життя, його розумності, але ся “розумність”, уживаючи термінології Гегеля – Vernunft але не-Intelligenz, себ то не selbstbewusste Vernunft [Там же ст. 45].

Розумність общини – се не планова організація свобідного колективу, тільки автоматичний порядок, котрому без волі, без чутя кориться, не розуміючи його, одиниця. Такий порядок існує, наприклад, пише один з великих знавців народного моськовського життя Гліб Успенський – і в звірячому царстві “Волжська риба сазан” – читаємо в него, – “що живе свою сільською громадою має і виборних, і “ходаків” і депутатів, Остатні звичайно йдуть поперед громади і, підходячи до загороди, що ставляють рибалки поперек ріки, пробують її міцність носом. Тоді налягають боком, далі стараються перескочити і коли се все не вдається, вертають депутати назад і здають звіт громаді. Громадський “сход” сазанів ухвалює взяти загороду всім “міром” і справді вся отара з страшним розгоном кидається на загороду і вдаряє в ню цілою свою колективною мордою („коллективнимъ риломъ”). Багато гине, але решта просмикує в отвір і рятується [Глеб Успенский – Власть земли].

Подібну громаду представляє на гадку Успенського російська община, де кожний член живе лише колективною мудрістю маси. Кожний член такої організації, як Платон Каратаев (з “Війни і мира” Толстого) – се “тільки частинка”, сама в собі ніщо, індівідуальних переконань або поглядів на світ вона не має. Як фігуринки на шахівниці, посувається кожна з них, послушна руці вправного гравця, після певних правил, але полишена сама собі – власному розумові – лишаеться нерухома або падає.

“Все може зробити така частинка – пише Успенський – “вирвана з привичних обставин, привикла без застановлення коритися чужій волі, готова на все. “Візьми і зв’яжи”, “візьми і розв’яжи”, “застріли”, “освободи”, “бий”, “бий сильнійше”, “йди та рятуй” – всі сі прикази виконуються, бо ні до одного з них ся “частинка” критично ставитися не може. Нині можуть такі частинки “усмирять польський мятеж”, завтра “освобождать братьев слов’ян”, позавтра “битися за третю інтернаціоналю.” “Сам особисто” – каже Успенскій – “він не має поняття про те, що мудре, що глупе, що добре, що зле.”

Описуючи безпорадність такого чоловіка в місті, відданого під впливи всіх і кожного, Успенськиій каже: “Він є тут весь чужий, людина стороніх впливів, чужих приказів, навіть чужого бажаня. Власного переконання і моральності в нього нема. Се цілком порожній глечик, котрий можна наповнити чим хочете”, царською або комуністичною юшкою. Така людина кориться всьому, на що її “Бог нанесе”, всьому, що волею долі “набіжить на неї”. Вона аморальна, бо не має ні поняття права, ні обов’язку до інших. Вона не відповідає за свої вчинки, бо до сього привчило її кріпацтво, коли за неї відповідав “барин”, – і община.

Подібний устрій також інших суспільних груп в Росії. Ні одна з них не існувала через себе і для себе як на Заході, тільки для трону і для держави. Ні одна не повставала з власного права, тільки покликувалася до життя державою. Ні одна в боротьбі між собою і з троном не розвинула а собі корпоративного духа і станової честі, а привілеї дістала від зверхної влади без боротьби і старань.

Духовенство зробилося тут департаментом духовних справ під своїм міністром, обер-прокурором синоду. Певний своїх прав європейський “третій стан” обернувся тут в купців різних “гільдій” залежніх від всякого Сквозніка-Дмухановського. Шляхта – в “служилое дворянство”, в упрівелейованих царських “холопів”, позбавлених класового патріотизму, що його витворив феодалізм на заході. Шляхетності з права своїх предків москалі майже не знали. Їх шляхетство було нагородою за службу цареві. Правда, стани мали своїх “предводителів дворянства”, “міщанських старостів” і т. д. але се не були свобідні делегати свобідних корпорацій, тільки звичайні “чиновники” царя, ханські “баскаки.”

В Росії як і на Заході були дворяни (nobles), буржуа і демос, але ніколи – noblesse, буржуазії та демократії, незалежних від держави, часто їй опозіційних корпорацій та кляс. Ніби щоби більше ще підчеркнути “служивий” кріпацький характер російського дворянства, історія не відмовила йому установи, що стрічаємо і в общині, кругової поруки: за часів Івана 4 за кожного “сводного” дворянина, що ухилявся від служби великому князеві московському або від него відходив, відповідали “головою” члени тої самої або іншої дворянської родини. Відгомін сеї суто російської правної концепції знаходимо і в большевицькій практиці, в круговій поруці родини за своїх “контрреволюційних” членів.

У вічній залежности від свого пана дворянин, спершу такий самий волоцюга як і селянин (перед царем Борисом), потім державця землі великого князя, певний свого права тільки так довго, як довго повнив свою службу – дворянин, за котрого (як за мужика община) думала держава, так само мало міг виробити свій власний кодекс політичної та товариської моралі. В сім відношеню він, так як буржуа і селянин, лишився моральним і політичним нігілістом. Вія підлягав правилам колективної волі, що втілювала се в особі царя, але активної свідомої участи в творенні сеї волі він не брав. Над масою він в суті річи не вивисшався і для царя був так само мало considérable, як останій мужик.

“Apprenez, Monsieur”, відповів цісар Павло на невинну увагу Дюмурьє, qu’il n’y a plus de considérable ici, que la personne à la quelle je parle, et pendant le temps que je lui parle.” (Знайте пане, що тут ніхто не є значною особою опріч тої до котрої я говорю і то тільки так довго, як я до неї говорю.) Сі слова не були балаканиною божевільного, лише дуже трафно схопленою формулою відносин між “я” і “ми”, між одиницею і загалом в Росії. Павло висловив тільки по-французьки думку, що лягла в основу сеї правдиво-російської установи, котра називалась “местничество”, установи чисто службового характеру: пишалися бояре передусім службою царською своїх батьків і дідів, а не стародавністю самого роду, не вартістю самої особи, що – без царської ласки – ніколи не була і не могла бути considérable.

Спроби зверхньої влади надати російським “сословіям” атрибути європейських станів приймали карикатурний вигляд. Так, особливою “прерогативою” дворянства зроблено право робити перед царем “ходатайства о нуждах народа”, себто привілеєм стало те, що було невіддільним правом європейської шляхти з давніх давен. Цікаво рівно ж, що сей привілей надано “благородному дворянству” з гори. Спроби надання селянству характеру повноправного стану були не менш смішні. По “епосі великих реформ” Платон Каратаев міг на рівні “з отставними генералами” і купцями засідати на лаві судів присяглих, мав право “вязать и решить.” Але по повороті до села сей свобідний горожанин міг бути висічений різками за малу дурницю.

Те, що надавало блиск, відпорну силу, – кастовий патріотизм, виплеканий віками твердий кодекс savoir vivre, всім трьом європейським états (станам), а одиниці почуття особистої гідності – все се в Росії не існувало. Російське слово “честь” (звідки – “честить, честю просить, чесной народ”) ніколи не мало своїм змістом того поняття, котре стрічаємо в французькім l’honneur або в англійськім honour ані навіть німецької Ehre.

Примітки

Іван 4 (1530 – 1584) – великий князь московський (1533 – 1547), російський цар (1547 – 1584). Провадив систематичний терор проти своїх підданих, зокрема бояр, за що отримав від росіян шанобливе прізвисько «Іван Грозний».

Людовик XVI (1754 – 1793), король Франції (1774 – 1792), страчений французькими революціонерами.

Кромвель – Олівер Кромвель (1599 – 1658), один з лідерів революції в Англії, фактичний керівник держави (1653 – 1658). Його великий противник – король Карл 1-й (1600 – 1649), страчений за вироком парламенту.

Мірабо – Оноре Габрієе де Мірабо (1749 – 1791), один з лідерів французької революції (1789 – 1791).

Кавеньяк – Луї Ежен Кавеньяк (1802 – 1857), французький генерал, один з душителів революції 1848 р., в 1848 – 1852 рр. – фактичний керівник держави.

Островський – Олександр Миколайович Островський (1823 – 1886), славний російський драматург, автор п’єс з побуту купецтва та буржуазії.

Федя Родічев – Федір Іванович Родічев (1854 – 1933), політичний діяч Російської імперії, депутат Думи.

Хлестаков-Керенській – Олександр Федорович Керенський (1881 – 1970), політичний діяч Російської імперії, голова Тимчасового уряду (1917). Донцов порівнює його з Хлестаковим – головним персонажем комедії М.В.Гоголя «Ревізор». Ім’я Хлестакова стало символом брехливості і нереальних обіцянок.

Лавуазьє – Антуан Лоран Лавуазьє (1743 – 1794), геніальний французький вчений, засновник сучасної хімії як науки. За вироком якобінського суду йому відрубали голову.

Гредескул – Микола Андрійович Гредескул (1865 – 1930?), російський професор-юрист і політичний діяч. Після большевицького перевороту закликав визнати нову владу. Загинув у большевицькій катівні, рік смерті досі не встановлено.

Тімірязев – Климент Аркадійович Тімірязев (1843 – 1920), російський біолог. Привітав большевицький переворот 1917 р. Більшовики це високо цінували, і за їхнього панування в кожному місті СРСР була вулиця Тімірязева.

Шаляпін – Федір Іванович Шаляпін (1873 – 1938), славний російський оперний співак. Він перший отримав большевицький титул «народний артист республіки» (1918).

Брусілов – Олексій Олексійович Брусілов (1853 – 1926), царський генерал (1912), перейшов на бік більшовиків, служив у Червоній Армії (1920 – 1926).

Поліванов – Олексій Андрійович Поліванов (1855 – 1920), царський генерал (1911), перейшов на бік більшовиків, очолював розвідку Червоної Армії (1918 – 1920).

Клембовський – Владислав Наполеонович Клембовський (1860 – 1921), царський генерал від інфантерії (1915), в 1918 – 1921 рр. на службі в Червоній Армії. В 1921 р. більшовики запідозрили, що він допомагав полякам, заарештували і замордували його. Донцов, коли писав цю главу, мабуть, про це ще не знав.

Гутор – Олексій Євгенович Гутор (1868 – 1938), царський генерал, служив у Червоній Армії (1918 – 1930).

Паскевич – Іван Федорович Паскевич (1782 – 1856), російський фельдмаршал (1829), головний душитель польського повстання 1830 – 1831 рр., керівник російського війська, яке штурмом здобуло Варшаву 25.08.1831 р. (Донцов помилково датує цю подію 1832 роком).

Гегель – Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831), славний німецький філософ.

Гліб Успенський – Гліб Іванович Успенський (1843 – 1902), російський письменник.

Сквознік-Дмухановський – персонаж комедії М.В.Гоголя «Ревізор», городничий. В переносному значенні – дрібний царський бюрократ.

Борис – Борис Федорович Годунов (1552 – 1605), російський цар (1598 – 1605); за його правління остаточно оформилося закріпачення селян.

Павло 1-й (1754 – 1801), російський імператор (1796 – 1801).

Дюмурьє – Шарль Франсуа Дюмурьє (1739 – 1823), французький генерал.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2059

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.