Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Підстави нашої політики / 2. Примітивізм російської… / Примітивізм російського суспільного ідеалу

Підстави нашої політики

2. Примітивізм російської культури

Примітивізм російського суспільного ідеалу

Дмитро Донцов

На виложені тут загальні принципи російського життя не раз зверталося увагу, але досі не хотіли зобачити одної генеральної ідеї, котра панує і над суспільним устроєм Росії, і над її політичним і церковно-релігійним ладом, над її філософією, літературою. Примітивізм цілого суспільного ідеалу нації, придавленість одиниці, нерозвиненість автономної моралі і правного почуття, широкий культ маси – ось та генеральна ідея, що зробила з російського народу народ рабів, орду, неспосібну до відпору ніякій волі з гори, масу, що своїм числом представляє страшну небезпеку для окцидентального світу. Масу, що протиставляє активності – хаос, людській енергії – енергію натури, котру вона навіть опанувати не вміє, організації – інтуїцію, примату розума і волі – покору і інстинкт, зложеності форм – московську безфоремність в усім, як в суспільним, так і в товариськім життю.

Під впливом сеї генеральної ідеї та установ, з котрих вона зродилася, повстав і своєрідний російський ідеал свободи, рівності і демократії, ідеал, аналогію котрому надаремне шукатимемо в Європі або в Америці. Коли західний ідеал свободи – се право впливати на державну машину, котра нічого не сміє робити без волі одиниці, ідеал російської свободи – зрівняння всіх, що виносяться над товпою, зрівняння, осягнуте хочби ціною політічного рабства. Ідеал свободи вироджується тут в найбільш вульгарний ідеал рівності, егалітарності. “Росіяне знають демократію, – як казав Данилевський, – але не в сенсі народовластя, а в сенсі рівності, або ліпше сказати егалітарности” [Данилевський, цит. твір, стор. 120].

Але і сей ідеал егалітарності не є ідеал європейський. Там – се оправдане сгремління стати сильнішим, працею зрівнятися з вище себе стоячими. В Росії – се стремління слабих стягнути сильних в діл, зрівняти їx з собою, а не себе з ними. Ніде сей ідеал так яскраво не уявляється, як в економічнім життю росіян. Пануючим інтересом економічного життя в свідомості і російського інтелігента і мужика все були інтереси поділу і вирівняння, а не інтереси продукції та творчості. Серед трьох головних галузей людської праці, – продукції, виміни і поділу, на останій все клалося натиск. В общині, як зрештою і в державнім і церковнім життю, москаль звик легковажити вартість особистої ініціативи. Змушений в усіх своїх роботах пристосовуватися і слухати общини, а не власного розуму, він сеї ініціативи ніколи розвинути не міг.

Та й навіть найбільш напружене особисте зусилля часто не приносило сподіваних результатів там, де наслідки сього зусилля, при найближчім переділі могли припасти і фактично припадали іншому, що фактично ніяким способом до них не спричинявся. Не дивно, що при такій системі господарства періодичний переділ, переділ взагалі, став економічним ідеалом москаля, а особисте зусилля, праця, продукція – підстави цілої культури Заходу, – зійшли на другій план. Заздрість неудачника, неспосібність власними силами вибитися вгору, знаходженя садистської насолоди в нівеляції щасливіших – се і є російський егалітаризм, про котрий говорить Данилевський, і котрий властивий і російському баріну і російському мужикові.

В своїх логічних наслідках сей “переділово-егалітарний” ідеал допроваджує не лиш до осуджегня багатих, але і багатства яко такого. Осудження багатства стрічалося і серед російського студентства, котре кожний матеріальний добробут уважало за щось негідне, до чого не вільно стреміти і чого в кожнім разі треба соромитися. Те саме відношення стрічалося і серед російської інтелігенції взагалі і серед дворянства зосібна. Йому ж завдячує своє повстання наївний і смішний тип “кающегося дворянина”. Вороже, хоч може не зовсім усвідомлене відношення до багатства і апотеоз бідности стрічаємо часто і в простого народу: звісно, якою пошаною оточує він “странників”, “юродивих” і жебраків “Христа ради”, як людей, що “знайшли правду божу” і в своїй бідности варті великої поваги.

На Заході сього ідеалу ще не знають, як масового з’явища. В Англії наприклад, каже Е. Бутмі:

“багатство піднесено до значення майже чесноти, тоді як бідність уходила за нецноту і ганьбу. А се тому, що багатство є нагорода зусилля та інтелігенції. Се тому, що бідність знак чогось, що особливо зненавиджене – ледачості” [Е. Boutmy, Essai d’une psychologie politiques du peuple anglais, en XIX s.].

Для росіянина – навпаки. Для него багатство – предмет ненависті, бідність – предмет адорації. В одній з своїх найбільш розпустних в моральнім відношеню книжок, в “Рассказах и сказках” в байці про те, “Как чертёнок краюшку выкупал” пояснює Толстой причину п’янства і моральної роспусти в селі тим, що мужикові чортиня

“хлеба лишнего зародил. Она, эта кровь звериная – всегда в нём (в мужике) живёт, да ей ходу нет, когда хлеб с нужды рождается… Как стали лишки от хлеба оставаться, стал он придумывать, как бы себя натешить. И научел я его потехе – вино пить”, оповідає діавол.

Отже не людська нестримливість, а саме багатство, яко таке – гідне осудження і причина всіх гріхів та морального упадку людини. Особиста інтелігенція і зусилля, котрі на думку англійця провадять до сього багатства, є тут, як і в першій цитованій байці, чортівською вигадкою.

Але ся засада егалітарності має ще інші наслідки. Ми щойно бачили, що в темнім розумі російського мужика і в яснім – графа Толстого, серед смертних гріхів багатство вимовляється рівночасно з інтелігенцією, матеріальне піднесення над масою разом з інтелектуальним. Щоб бути консеквентним, треба, видкидаючи одне, відкинути і друге. Прецінь як ми бачили в толстовських байках і одне і друге – від лукавого. І одне і друге – провокація ідеалу егалітарності і може стати (особливо інтелігенція) для маси шкідливим і небезпечним. З властивої собі простолінійності росіянин сі висновки і робить.

Він відкидає, як ми вже бачили, інтелектуальний первісток, яко засаду диригуючу суспільним житям, він відкидає талант і геній, бо геній може стати провідником маси і надати, борони боже, “колективному рилові” свою власну людську фізіономію. Він відкидає особисту чесність, як се робить Андреев (гл. оповіданя “Тьма”), бо одиниця так само не сміє буги чесною, коли не є нею маса, як і ходити в ковнірчику та з виплеканими руками, коли “народ” ходить в кожусі та має мозолі на пальцях. Він відкидає науку і штуку, бо маса їx не розуміє; він відкидає красу і елеганцію у жінок, бо се цінності, до котрих не мають найменшого зрозуміння ні “народ”, ні (судячи після фотографій) народні комісари, ні їx стрижені товаришки. Він відкидає всіх і все, хто підноситься над товпою і хто нею керує: майстрів, фабрикантів, інженерів, послів, шефів синдикатів робітничих, бо все се нарушає його поняття свободи, котра заключаеться в масі рівних, з маленькою групкою вгорі.

Він апелює не до організованої боротьби, лише до охлократії, до Vernunft, котра не потребує ніяких небезпечних медіумів для виразу своєї волі: до урядових жидівських та інтелігентських погромів, до різання буржуів, до акції “класово-свідомого” люмпен-пролетаріату. В своій “отчаянній” революційності, що так вражає наївних романтиків в стилю Ромен Ролана, або Барбюса, але збуджує почутя огиди в усіх культурних людей Заходу – в соціаліста Т. Шова, в рояліста Ренана, Шпільгагена і Гамсуна він негує все: церкву і державу, монархію і парламентаризм, родину і орфографію, як і установи, що ставляють над одиницею якусь вищу ідею як і “особисту чесність”, котра для Леонтьева порожна фраза, як і “саму себе означаючу моральність”, що є для него смішною вигадкою [Леонтьев, цит. твір, ст. 143].

Отже се програма большевизму? Так, а властиво цілої російської революції взагалі. Її прихід передчував свою віщою совістю Достоєвській, коли він 50 літ тому ставляв собі питаня, що робили б російські егалітарісти (він називав їx в “Бесах” шигальовці) на другий день по революції, і давав на се таку відповідь:

“ви раби і в рабстві рівні. В найскрайніших випадках – наклеп і забийство, а головне – рівність. Перш за все понижується рівень освіти, наук і талантів. Високий рівень наук і талантів доступний лише вищим спосібностям? – не треба спосібностей. Вищі спосібності не можуть не бути деспотами, і завше більше деморалізували, як приносили користі, їx вигонюеться або страчується” (програма Дзержинського).

Ціцерону відтинають язик, Коперніку виколюють очі, Шекспіра побивають каміням, – ось шигальовщина “або егалітарність”, як сказав би Достоєвській тепер, бо “раби новині бути рівні, в отарі мусить бути рівність”.

Се маячня божевільного? Так думали критики Достоєвського, що не могли бачити так далеко, як він, або не мали цивільної відваги роз’ятрювати з таким садистським сарказмом рани власного народа. Але по досвідах остатніх літ не вільно назвати слова Достоєвського смішним маячінням: се кривава візія, що в наші дні стала кривавим фактом.

Негуючи все, російський революціонер не міг терпіти над собою ніякого морального абсолюта, опріч найбільш очевидних житевих потреб і – палки; як трафно зауважив один німець, hat der Russe ausser Alkohol und Koitum alles weganalysiert. Толстому вдалося зробити навіть се останнє. На все у них знайдеться питання чому. Люде повинні стреміти до матеріального добробуту… Чому? – питається Толстой. Але тоді, питаеться оден з героїв “Крейцерової сонати”, рід людський перестане існувати?… Ну, так що ж, відповідає невиведений з рівноваги яснополянський мудрець. Чоловік мусить бути чесним… Для чого? – дивується Андреев в “Тьмі”. Треба віддати зроблену позичку… Чому? – запитує москаль, “не знающий” – як каже Самарін, “гибельного различия между твоим и моим” [Ю. Самарин, Сочинения, Т. 1, с. 40].

Таких “чому” має москаль тисячі, бо не мае в голові ніякої працею поколінь виробленої засади, бо сі поколіня в грунті речі ніколи не жили. Жила за них лише державна власть, загал, за них видумував він і певні зовнішні правила, котрі так і залишалися раз на все чужими приказами для одиниці. Раз зданий на власний розум він відкидав все, а головне – працю, що є одною з головніших консеквенцій його революційного егалітарного ідеала.

“Спокойствіи у нас мало”, читаємо в “Дневнику писателя” Достоєвського, “спокойствия духовного особенно, т. е. самого главного, ибо без духовного спокойствия никак не будешь. Спокойствия в умах нет, и это во всех слоях, спокойствия в убеждениях, во взглядах наших, в нервах наших, в аппетитах наших. Работы и сознания, что только трудом спасен будешь, – нет даже вовсе. Чувства долга нет, да и откуда ему завестись?”

І в другім місці, описуючи тяжку дріб’язкову дорогу, котрою якийсь Мюллер або ІНмідт доходить до матеріального добробуту, а його “фатерлянд” до ролі великої світової сили, він з огидою відкидає сей німецький ідеал.

“А я лучше” – говорить оден з його героїв – “всю жизнь проночую в киргизской палатке, чем поклонюся немецкому идолу. Я здесь недолго, но однако всё таки, что я здесь успел подметить и проверить, возмущает мою татарскую породу. Ей-богу, не хочу таких добродетелей. Всё работать, как волы, і всё копить деньги, как жиды. Я уж лучше хочу дебоширить по-русски” [Достоевский, Игрок].

Сей ідеал, і московського баріна і того толстовського мужика, що його чорт зводив, і большевиків, що з цілої Росії зробили “кіргізську палатку”, сей ідеал, котрий Достоєвській бачив скрізь, в усіх класах свого так коханого ним народу, доводив його просто до нападів божевілля, вириваючи в нього нераз повні в його очах блюзнірства слова. Говорячи наприклад про Базарова, се уосібнення російського нігілізма, він пише:

Базаров – “это какое-то фиктивное лицо, не существующее вовсе. Этот Базаров, это какая-то неясная смесь Ноздрева с Байроном, c’est le mot! Тут (в його революційних змаганнях) просто русская лень, наше умственное бессилие произвести идею, наше отвратительное паразитство в ряду народов. Ils sont tout simplement des paresseux! О, русские должны быть истреблены для блага человечества, как вредные паразиты! Да понимаешь ли ты – каже оден з героїв, звертаючись до “шигальовця” – “что если у вас гильотина на первом месте и с таким восторгом, то это единственно потому, что рубить головы всего легче, а иметь идею всего труднее” [Достоєвській, Біси].

Між іншим, в сій лінії лежить може і ненависть росіян до так званої буржуазної культури європейськоі. Соціалізм тут ні при чім. Той самий, вже стільки згадуваний Леонтьєв, пародуючи відповідь, котру дав би західний слов’янин, грек, чи болгарин на протибуржуазні теревені російського агітатора, вкладає їм такі слова в уста: “буржуа? – се ж політик, багатий чоловік, що ж в тім злого? Се ж звикла людина, поступова, моральна, свідома своєї людської гідности”. В очах самого автора, буржуазія се – “панування грошей і – грамотності” [Леонтьев, цит. твір, ст. 277 і 465].

Порівняйте сі вискази з ненавистю героя Достоєвського до німецької (себто буржуазно-європейськоі) працьовитості, з першими декретами совітів про шостигодшшй день праці – і ви знайдете глибший підклад так званого російського революціонізма. Ils sont tout simplement de paresseux! Революція та всі її гарні гасла були лише фрази в устах її робітників, що ні нових ідеалів, ні нових цілей в життя не вносили. Блискучу характеристику сеї революційної інтелігенції дав свого часу Гершензон в колись славнозвісних “Вехах”.

“Що робила наша інтелігентська думка остатні пів-віка?” – питається він. Купка революціонерів ходила з хати до хати і стукала в кожні двері: “всі на вулицю, сором сидіти дома” – і всі свідомості виливалися на площу, каліки, сліпі, безрукі, ні одне не лишалося дома. Пів-віка товчуться вони на площі, голосячи і перекоряючися. Дома – бруд і нужда, непорядок, але господарю не до сього. Він на людях, він рятує народ, бо воно і легше і цікавіше, ніж чорна робота дома… А в цілому інтелігентський побут страшний, правдива “мерзость запустенія”, ні найменшої дисципліни, ні найменшої консеквентності, навіть зовнішньо. День минав не знати на що, сьогодні так, а завтра, як скаже натхнення, все догори ногами. Неробство, розхристаність, гомерична неакуратність в особистім життю, бруд і хаос в подружних відносинах, наївна несумлінність в роботі, в громадських справах, невстриманий нахил до деспотизму і цілковитий брак поваги до чужої особистості, перед владою то гордий виклик, то покірність.

Се були schlecht weggekommene, неудачники, уживаючи термінології Ніцше, а революція – се їx помста, помста неудачників, котрі стремлять зрівняти з собою тих, що вгорі, зрівняти задля насолоди льокая, що хоче упитися вином, котре він досі сьорбав нишком, зіставши сам в опущеній їдальні, трусливо оглядаючись на всі боки. Сей неудачник приніс з собою на світ і нову мораль, допровадивши до досконалості, зробивши синтез всім можливостям, що куняли в хаотичній російській душі. Знаний, колись славний образ Репіна в Третьяковській галерії в Москві (Вечеринка) або фотографії московських чрезвичайок на Україні або в Польщі підчас їx урочистих сеансів показує нам сих реформаторів світа в цілій їx величі.

Студенти з кольосальними шевелюрами, студентки з обтятим волосям, і одні і другі з великою погордою до чистої білизни і часто-густо мила. Дивовижно обдерті вбраня, капелюхи, ніби з гардероби маломістечкового театра, сподні, перетягнуті очкуром, обличчя типово російські-розлізлі, часом лагідні, часом бестіяльські, з фанатично блищучими від запалу або кокаїну очима, що світяться з дикою нетерпимостю і сектантською тупістю, атмосфера, дихаюча димом від розкиданих на долівці цигарок, з мовами, бомбами і кров’ю. Обридлива атмосфера, котрою жила ціла так звана російська революційна молодь від другої половини 19 віку.

Кожний має вступ до сього товариства, що віддавав себе на службу “народові” або “пролетаріатові”. Paresseux з натури, неудачники, нездалі в приватному життю – всі вони могли б лише тоді значити щось в суспільності, коли б удалося їx власну мізерію піднести до ідеала, перед котрим мусіли би клячати всі, подібно до того, як їx товаришки, лиш тоді могли б уходити за взір елегантності, коли б правдива елеганція і рафінованість, як щось буржуазне і каригідне, була б напятнована революційним табу.

І їм се вдалося. З нахабством і зарозумілістю “парвеню”, знаходячи задоволеня понижувати тих, що їx не могли зрівняти в тій хвилині з собою, взялися вони за своє велике діло, встановляти нові заповіді для “згнилого буржуазного світа.” Я вище вказав на апотеозу бідности. Се скоро виродилося в апотеозу каліцтва, фізичного і морального. Твердість переконань, особиста відвага і чесність, міцна правова психіка не пасували сюди. Ще менше – релігія обов’язку, що невмолимо переслідувала всякий злочин і ледарство. Тут панували інші чесноти, а особливо головна з них – псяча вірність божкам і так звана гуманність. Гуманність і взгляди до них і до всіх інших калік і неудачників, що хочуть стати панами світа…

Пригадуєте сцену з “Воскресения” Толстого, сцену в церкві на Великдень, коли “Катюша” до жебрака “с красной зажившой болячкой вместо носа и не выражая ни малейшего отвращения, напротив радостно сияя глазами три раза поцеловалась с ним”. Се було символічне “сопричащение” з народом, з їx абсолютом. То було те саме “возложение венка на вшивую голову” мужика, котрим, як казав Достоєвській, цілий час займалася російська література. Було тим самим кляченям перед каліцтвом, в котрім так кохаються революційні і не революційні москалі.

В сім світогляді каліцтво перестає бути каліцтвом, краса – стає злочином, а злочинці – “несчастненькими”, котрих треба передусім “исправлять, а не судить”, жалувати. Жалість – ось де властиво правдива релігія москаля, релігія, від котрої до “чрезвичайки” ближче ніж спершу здається. Жалість – се початок т. зв. гуманності, гуманність – се цілування з безносими мужиками і випускання на свободу “несчастненьких” бандитів і фальшивників банкнотів, третя стадія – се інтронізація фізичного і морального каліцтва, інтронізація “торжествующей свиньи”, урочисте вручення їй булави для суду над здоровими, котрим відтинається язики, або посилається чистити туалети, – цілком після рецепти, геніально передбаченої Достоєвським, – для суду над великим ідеалом Окціденту, ідеалом сильного, здорового, гарного, ідеалом праці, інтеллекту і генія індівідуалізма, ідеалом, втіленим в мілянськім Домі, в паризькій Нотр Дам, в творах “клерикала” Данта, “буржуа” Байрона, котрих генія не могли стерпіти виховані на “Камаринськім мужику” та на фабричних “частушках” будівничі “нового” світа…

Се певно в одну з своїх безсоних ночей вложив Достоєвський в уста Степану Трофимовичу (в “Бесах”) слова пророчого візіонізму о “том подлом рабе, о том подлом лакее, который первый взмостится на лестницу с ножницами в руках і раздерёт божествений лик великого идеала во имя равенства, зависти и пищеварения”… В ім’я ідеалу, додам від себе, духовими батьками котрого (як Руссо французької революції) буде не тільки безіменні большевицькі садисти, але і Толстой, і Горький, і Арцибашев, і Скіталец, і ціла плеяда народників, і Блок і маса інших найкращих представників російського генія.

По при те все сей геній російського народа не позбавлений тої “добродушности”, тої bonhomie, котрою він так підкупає всі розлізлі, в рабстві виховані слов’янські душі. Москаль не знає – що його право, що обов’язок, і тому керується в своїх поступках лише настроями. Нині він став лівою ногою, і може вимазати кельнерові обличя гірчицею. Завтра він дасть йому королівське відшкодування. Вирослий в атмосфері повного рабства, залежний від найдрібнійшої примхи свого пана, москаль навіть задоволений з безперестанної зміни його настроїв. Не можучи покликуватися на свої права, він тішиться бодай хвилевою ласкою пана, щасливим вітром, що приніс зміну його гумору, і – психологія раба – з гордістю протиставляє великодушність свого пана “холодності” і “формалізмові” європейця, котрий правда ніколи гірчицею нічийого обличя смарувати не стане, але й ніколи не викине тисячки “на чай”, котрий не потребує нічиеї ласки і взглядів, але строго вимагає те, що йому належиться, котрий шанує чужі права, але ніколи не забуває, плачучи і обіймаючись, йому зробленої кривди.

Примітки

Е. Бутмі – Еміль Бутмі (1835 – 1906), французький політолог.

Андреев – Леонід Миколайович Андреєв (871 – 1919), російський письменник.

Ромен Ролан (1866 – 1944), французький письменник.

Барбюс – Анрі Барбюс (1873 – 1935), французький письменник-комуніст.

Т. Шов – мабуть, Томас Шоу (1850 – 1937), британський політичний діяч.

Ренан – Жозеф Ернест Ренан (1823 – 1892), французький письменник.

Шпільгаген – Фрідріх Шпільгаген (1829 – 1911), німецький письменник.

Гамсун – Кнут Гамсун (1859 – 1952), норвезький письменник.

Гершензон – Михайло Осипович Гершензон (1869 – 1925), російський літературознавець і філософ, ініціатор видання збірника «Вехи».

Дант – Данте Аліг’єрі (1265 – 1321), італійський поет.

Байрон – Джордж Гордон Байрон (1788 – 1824), англійський поет.

Руссо – Жан-Жак Руссо (1712 – 1778), французький філософ.

Арцибашев – Михайло Петрович Арцибашев (1878 – 1927), російський письменник.

Скіталец – літературний псевдонім Степана Гавриловича Петрова (1869 – 1941), російського письменника.

Блок – Олександр Олександрович Блок (1880 – 1921), російський поет.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1451

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.