Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Перший всеукраїнський… / Частина перша. Стенограми… / 7. Засідання 20 жовтня 1921 р. / [2 частина…

Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ

Частина перша. Стенограми засідань
14 – 30 жовтня 1921 року

7. Засідання 20 жовтня 1921 р.

[2 частина стенограми]

(Продовження)

Засідання 20 жовтня.

1 – 4 год.

Мороз.

Починається обмірковування заслуханої доповіді.

Пилипенко.

Питання йде про те, як поставити епіскопа для Церкви, яка зараз епіскопа не має.

[Мороз].

Не про поставлення епіскопа, а про соборноправність.

Пилипенко.

Попередній [доповідач] сказав, що всі мають рів[ні] прав[а]. Значить, в єпископи можебути поставлено священик[а], диякон[а] і т. и. Значить, наша Українська Церква мусить іти тим шляхом, який запропонував попередній [доповідач], В.М. Чехівський. На його думку, щоб виповнити соборноправність, [треба], щоб єпископами були не тільки чоловіки, а й жінки.

Мороз.

Нічого подібного в доповіді нема, ви його не зрозуміли.

Пилипенко.

Ну, коли ви спростовуєте цю пропозицію, то я з вами згоджуюсь. (Голоси: Треба було краще слухати).

Теодорович.

Вельмиповажні члени соборноправного Собору!

Я не буду довго затривати вас. Я хотів би освітити і з’ясувати те, що шановний доповідач не освітив. Але перш ніж говорити про те, що я хотів, я бажав би обміркувати питання про устрій нашої Церкви. Я розумію це питання, як всенародну соборноправність. Хотілось би заглянути в глибочінь цього питання.

В чому грунтовний зміст цього питання? – Надати всій людськості всенародню соборноправність – це, іншими словами, надати [змогу] кожн[ій людині] в Церкві виявляти [себе] в творчому процесі. Так я собі це розумію, але розуміючи так, я хотів би з ясувати, чи маємо ми цю соборноправність?

Господь Бог, коли творив чоловіка, сотворив його вільним, і ця іскра вільності виявлялась на всьому протязі людської історії. Коли ми поглянемо на шлях, який пройшла людськість в своєму житті, то ми побачимо, що шлях цей в більшості уявляв боротьбу за повернення вільности. Починаючи від повстання спартаківців і кінчаючи нашим рухом. Я сказав би, що ця іскра вільності є божественна в [людині]. Ця іскра [ніколи] не погасала в [людській] душі. Часто ця іскра розгорялась великим [полум’ям].

Як поставилось християнство до того? Християнство [мислить людину] не тільки сином [людини], а й Бож[им]. Воно набуло [розуміння] відношення до Бога, як до свого Творця. Цей принцип необмеженої вільності визволення чоловіка був підхоплений всією культурою, і от тепер нам треба цей самий принцип, який походить з Церкви, але який давно втілився поза межами Церкви знову повернути до Церкви і втілити в її життя.

В теперішній час, коли революційна пожежа напевне знищила всі колишні умови політичного життя, [в теперішні часи і в церковному житті людини] ми творимо велику робот у визволення людини від усіх перешкод до визволення свого життя. Як це питання стояло у нас, на Вкраїні?

Перехожу до більш-менш історичних спогадів. Там порушувались вільні права людини, де в діло релігії вмішувалась державна влада. У нас, на Вкраїні, [через] географічн[е] положен[ня], яке займає Українська держава, влада часто мінялась, а тому не мала того тісного зв’язку з Церквою, як це малось у Візантії. У нас такого тісного зв’язку держави з Церквою не було, і через це люд[сь]кість в Церкві мала змогу виявляти свою вільність. І от, коли засновувались братства на Україні, то там порушувалисьті ж самі питання, які зараз обговорюються нами.

Львівське Братство [29], яке утворилось, – які питання воно ставило і які були затведжені? Я дозволю собі зачитати декілька [рядків] з статуту цього Братства. Це Братство мало поширитись на всю Україну. Всі инші братства мусили або переформуватись [за] статут[ом] цього Братства, або перестати існувати. Завдання їх було слідкувати за прав[див]им ученням не тільки Церкви, а й [парахвіян]. Ці права не було взято революційним шляхом, а було надано владою, а саме патріархами Іоакімом [30] і Ієремією [31], який ці права ствердив, і коли тепер порушується неї питання, коли нам кажуть, що ми йдемо революційним шляхом, то це [значить] стати на грунт нашого противника.

Єсть, між іншим, правило 9-е 4-го Вселенського Собору [32], яке каже: (Читається) [текст відсутній]. [За] історични[ми] традиція[ми], позаяк наша Церква належала до Константинопольського патріархату, кожна з Церков, [що маются] зараз на Вкраїні, мусить лічитись за Константанопольським патріархатом. І я ставлю нашу справу на суд Константинопольського патріархату. Наші права на соборноправність, порядкування всенародним своїми справами, все це було надано якраз тим Константинопольськими патріархом, у якого ми мусимо судитись.

Значить, з цього боку наш рух є визнаний Константинопольським патріархатом. Коли нам кажуть, що ми йдемо революційним шляхом, то я кажу: «Можливо, бо ці права у нас були узурповані. Вони надані нам Антиохійським патріярхом, а Константинопольський їх ствердив».

А що це дійсно був рух соборноправності, про це свідчить слідуюче. Це був час поширення унії, а унія стала не в ім’я догматичних лозунгів, а в ім’я того, що вона тікала від соборноправності. І це – факт. Ініціатор унії був Балабан [33]. Він за часів свого діда отримав право на польську катедру і мав первести на неї свого брата. А тут несподівано це право надане було Львівському Братству. Він надзвичайно обурився. Це був не патріарх [34], а справжній патрицій. Він обурювався, – як то так, що його «батраки» беруть до своїх рук справу, яка належить тільки йому.

В той же час одним з ініціаторів був єпископ Потій [35]. Подаю за прикладом історика… Він каже, що єпископ Потій був перш кальвініст, потім православний, протестант і, нарешті, скінчив унією. Ви бачите, як про його [розповідають]. Ще був третій – Терлецький [36], герой скандальних процес[ів].

Ви бачите, з ким [доводилося] мати діло, коли рух визволення пішов до соборноправності, за яку ми зараз боремось. В тому, що в той час цей рух набув тих рис соборноправності, причиною стався якраз склад єпископів і їх відношення до прав церковної людності в Церкві. Це був той час, коли Склярек [? так у тексті] виступав [з своєю думкою], що вся влада мусить належати Константиопольському [пагріярхові], і той мотив, власне панування, був головним мотивом, коли вони втікали від соборноправності до Києва. Коли б мені не вірили, я послав би тих до Грушевського [37]. Річ в тому, що на перешкоді стоїть всенародна соборноправність.

Я хотів би тільки подати цю історичну справку. Я мав ще дещо сказати, те поскільки просять скінчити промову, – я кінчаю.

Ковбун (м. Димер).

Я хотів би тільки зробити запитання. Докладчик Чехівський говорить, що вся православна люд[н]ість при натхненні Святого Духа має право брати участь в таїнстві. Як це треба розуміти?

Чехівський.

Справа ясна. В таїнстві євхаристії і всякому другому таїнстві віруючі беруть участь молитвою. Без віруючих не може діятись ні євхаристія, ні другі таїнства, таїнство не є монопольне діяння одного єпископа або пресвітера. Вся Церква бере участь в священному діянні. Спільною вірою твориться таїнство.

о. Маляревський (Київський повіт).

Брат Чехівський тільки що сказав, що як сам священик [виконує] таїнство, то воно не може бути [виконане] без віруючих.

Чехівський.

Без єднання Церкви.

Мороз.

Прохаю вислухати резолюції по [доповіді]. (Читається) [текст відсутній]. Єсть ще додаток брата Володимира Чехівського. (Читається) [текст відсутній]. [Читає Чехівський].

[Мороз].

Хто забірає голос з приводу заслуханих резолюцій?

о. Пилипенко.

В ту резолюцію, як[у] зараз бул[о] оголошен[о] Михайлом Наумовичем [38], я прохаю внести поправку. Там не ясно, [чи] всі віруючі мають однакові права. [В резолюції] такий темний [вислів], що дехто може зрозуміти так, що всі віруючі у всіх справах мають рівні права. Значить, вони можуть не тільки приступати до своїх таїнств, а й [виконувати] ці таїнства. Для того, щоб не було цієї помилки, щоб не подумали, що [миряне] мають право виконувати таїнства, треба додати: «Крім [виконання] таїнства і служби Божої». (Шум з місць).

Я вношу пропозицію, а ви будете голосувати. Коли схочете, то відкинете.

Чехівський.

Я ще до поправки даю додаток. Поправка має значіння й потрібна, але з додатком: «При стані звичайному, крім священнодіяння». Думка моя принципово така, що в надзвичайних обставинах і мирянин може творити таїнство [39]. Це треба зазначити як додаток. Тільки в надзвичайних умовах і мирянин може творити таїнство.

Пилипенко.

Тут справа пояснюється трошки; не дарма я [порушив] питання. Брат Чехівський каже, що в деяких випадках можна [виконати] таїнство й не духовенству. В надзвичайних випадках? Коли можна в надзвичайних умовах, то, значить, можуть і жінки? Справа стає яснішою. Справа дуже важлива. Ми робимо крок, якого Україна ніколи не робила. І я скажу, що для того, щоб виносити постанову, що й мирянин може в деяких випадках творити таїнство, це значить – стати на шлях протестантизму, штундизму. Це питання ще не обговорено ніде. Це треба обговорити, а не прямо ставити на голосування. Це треба буде вирішити Вселенським Собором. Я цього допустити не можу. Тому я пропоную заслухати [доповідь з] цьо[го] питання, яку складено членом нашого Собору й президії о. Соколовським [40].

Чехівський.

Справа, яку [підносить] о. Пилипенко, буде дебатуватись і докладатись окрем[ою доповіддю з] слідуючо[го] питанн[я]. Зараз після закінчення [доповіді єсть проект] резолюції, але коли внесено [заперечення], що мирянин не може творити таїнство, то треба було зауважити не [про] лютеранство [та] протестантство, а [вважати на] надзвичайні випадки, коли, наприклад, дитину може хрестити всякий. Ніщо не «виходе на чисту воду». Все це вже обговорювалось, і я протестую проти таких заяв. Це говориться про надзвичай умови.

Звичайний порядок такий, що творить таїнство священик, єпіскоп разом з Церквою. А при надзвичайному може бути, що й віруючі творять, як і було в катакомбах, коли євхаристію творили жінки. Під час, коли духовенство скатоване було все в Колізею [41], жінки преломляли хліб і робили євхаристію.

I ніякого тут лютеранств[а] не було, і цей [закид в] протестант[измі] та лютеранстві не до речі. Бо в протестантстві й лютеранс[тві] говориться, що таїнство може [творити] взагалі всякий. Там вже хаотичність має місце, а не організованість православної Церкви. Про це ніхто не робе нам темних натяків, ніхто не пропонує вам [до] нього йти. Що ж торкається до надзвичайного стану в нас, на Вкраїні, про це буде доклад далі.

Мороз.

Питання внесено про соборноправність.

[Хомичевський.]

До порядку голосування. Обидві ці промови, які допіру говорились, були не до порядку. Зараз обговорювалось питання про соборноправність, а не про участь тих чи інших братів в таїнстві і я кажу, що ніяких додатків не треба робити.

[Прізвище на вказано]

Звергаю увагу на те, що апостол Павло каже, що «женщина в храме да молчит» (І Кор. 14: 34 – 35) [42]. Як же ми можемо дивитись на те, що в Церкві всі мають рівне право голосу?

Чехівський.

Ця глава апостола Павла має на увазі не абсолютну заборону участі в церковному богослужінні чи навчанні жінки. Цієї заборони він не дає, бо ми знаємо, що в Церкві читали й служили диякониси. Вони пропонували востаннє не говорити – вони ж говорили? Тому треба це розуміти не абсолютно, а переносно. Тільки так ми мусимо розуміти слова апостола Павла. І практика православної Церкви свідчить за те ж, бо по всіх церквах і російських і українських співають жінки, і вже ніхто не бачить в цьому порушення законів Божих. Що торкається внесення брата, що не треба вносити додатка, то я мушу засвідчити, що коли [була пропозиція внести] додаток о. Пилипенка, то й я, з свого боку, мав зробити додаток.

[Твердохліб].

Як тут забули пономарку в церквах?

Мороз.

Так я голосую резолюцію пан-отця Липківського, яку я зачитав.

[Прізвище на вказано]

Я просив би тільки додати до цієї резолюції…

Мороз.

Голосується спочатку сама резолюція без всяких додатків. (Приймається одноголосно). Тепер – додаток брата Чехівського, який ви теж всі чули. (Зачитується ще раз) [текст відсутній]. Ясна резолюція? Хто з нею згоден, сидіть спокійно (Одноголосно ухвалюється).

[Левицький.]

Я прошу додати слово «насильство і панування». (Приймається).

[Ковбун] (Київський повіт).

[Ще мій додаток].

Мороз.

Ваша думка буде у статуті. Тепер є такі заяви: Од народнього хору Собору Він хоче для Собору проспівати тут декілька кантів і псалмів о 5 годині. Крім того, Іллінська українська парафія хоче тут улаштувати концерт о 6 годині по сонцю по такій програмі. (Читається додаток № 4, 20 жовтня). Вгодно буде на це Собору погодитись? (Просимо). Значить, це майте на увазі Паралельно ще надійшла привітальна телеграма з Одеси. (Зачитується додаток № 5. 20 жовтня). (Дякуємо). Тепер на черзі доповідь брата Чехівського «Оновлення церковної ієрархії».

Чехівський.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. (Собор співає “Отче наш”).

Тодорович.

Я пропоную вислухати доклад брата Чехівського стоячи. (Пропозиція відпадає).

Чехівський.

В ім’я Христа, в ім’я Його страждань і спасіння зібрався наш Український Церковний Собор і рішає в ім’я Христа, тут [присутнього], справу з відбудуванням єпископату.

Ми вже прийняли постанову про устрій Церкви. Ми приймаємо за основний закон Церкви, що єпископське керування Церквою є необхідне. Але зараз ми переживаємо надзвичайні події, які в 1000 років не повторюються, і через те звичайні шляхи для нас закриті і вимагаються надзвичайні. Про те, якими ж дорогами нам зараз іти, щоб виконати волю Христа, про це ми повинні зараз вільно, [об’єктивно], без гніву, забувши, простивши усім усе, поговорити вислухати і обміркувати наші переживання.

Перш за все, в Церкві ми творимо волю Христа. Закони дані були давно приготовлені Христом, і нам не треба шукати самим у себе шляхів для того, щоб вирішувати цю справу. Шляхи ці показано Христовими апостолами і їх [учнями]. Підемо ж до них і поглянемо, як нам вийти з тяжкого становища, яке утворилось. Преємство віри Христової й життя, всього життя Христового, передачею цього життя твориться взаємовідношенням Церкви, не одним чоловіком, не одною групою тільки упривілейованих людей Церкви, а твориться всією Церквою.

Це ми бачимо, перш за все, з слів і життя й діяння [самого] Основателя Христової Церкви – Ісуса Христа. Він каже: «Коли брат твій проти тебе щось має, скажи одному або двом; коли їх не послухає, скажи Церкві, а як і Церкви не послухає, хай тобі буде як чужинець» [43]. Це є основні шляхи. Значить, Церква повинна [остаточно] вирішувати [справи свого життя]. І дійсно, немає кому вирішувати, як не самій Церкві. Вона є вищий храм, і вищого за неї немає. Церква непереможна, церква – це, дійсно, непоборяєме. «І врата зла, ада, не подолають Церкви» [44]. Це говориться про те, що не подолають єпископи. Церкви не подолають, а Церква є вся громада віруючих.

Далі, коли ми перейдемо до апостолів і їх учіння, то ми побачимо, що вони говорять про повне життя Церкви. Що в Церкву покладена вся благодать Святого Духа. Без Церкви немає спасіння для людини. Це єсть прямий шлях. Далі ми бачимо життя після апостолів, перших часів. Багато можна було б привести даних, що Церква являється скарбницею всього життя [Св[ятого] Духа], але я не буду спинятись на всіх свідоцтвах всіх віків, приведу тільки слова ученика Полікарпа Свирського [45], який був учеником Іоана Богослова [46].

Він був (ученик Полікарп Свирський) при тому, коли Полікарп Свирський оповідає про свої стосунки з Іоаном Богословом, і там він бачив, що вся благодать життя передається Церкві. Ієр[онім] [47] каже: (читається) [текст відсутній]. Є, значить, преємство церковне. Далі він говорить так: (читається: «від церкви…») [текст відсутній] і т. д.

Говорить про преємство пресвитера. Преємство всецерковне охороняється преданням, коли слово Христа не було їм Самим записане. Де хорониться істина цих істин Церкви? – Ієр[онім] утверждає ту думку (читається) [текст відсутній]. Що окремим дано людям, а не всій церкві, Ієр[онім] в тому заперечує. (Читається 2-й стих, 4 книжка, 33 частина) [текст відсутній].

[Це єсть учення апостола ученика Поликарпа Свирського, воно]. Це виявляє учення певної Церкви і учення апостолів, що Церква, вся Церква має всю повноту духовного життя, а не окремі люде, окремі стани, як каже [догматика] Макарія [48], що тільки окрема [каста, угрупування] єпископів, має благодать [Св.] Духа, а [не] вся Церква. Таким чином, це вчення Макарія є наслідок державних впливів на Церкву. Кастове вчення дало владу пануючим верствам, [чого] спочатку не було, бо раніш церковна влада належала самій Церкві.

Життя Святого Духа йде: 1) святим письмом, 2) святим преданням, 3) в святому житті Церкви і 4) преємством священнодіяння самої Церкви, а не окремих представників. Я вже говорив про це, а зараз мушу підкреслити. Таїнство діється всією Церквою. В перші віки богослужіння не допускалось навіть приватних треб, а все творилось спільно і перша велика служба «євхаристія» [зветься] «літургією» – спільним ділом, а не ділом [фахівця], ділом людини, яка творить це таїнство. [Спільне] діло, діло всієї Церкви.

В цьому відношенні ми бачимо [вказівки] такі, що таїнство дійсне, хоч би би священик невіруючий. Як невіруючий священик може служити таїнство? [В]оно може бути дійсним вірою й молитвою всієї Церкви. Коли пастир недостойний, то таїнство чиниться церковною еклезією віруючих. Ось через що ніякі спокуси не можуть подолати віру Церкви.

Коли ми далі перейдемо до самого таїнства священства, то й тут ми побачимо, що дари Святого Духа передаються самою Церквою, всією Церквою, [з] участ[ю], звичайно, і єпископів в звичайному порядку, коли він є і бере участь в хіротонії – таїнстві священста. Хіротонія, браття, це таїнство. [Та] молитва, яка [вважається] православним богослов’ям [за заборонену], яка робе дійсним таїнство, [ч]итається так (читає) [текст відсутній].

Тоді вся Церква молиться і співає «Господи, помилуй», по-грецьки «киріє, елейсон». Вся Церква співає. Вся Церква об’єднана, зібрана єпископською великою вірою, великою любов’ю, і твориться таїнство навчання єпископом великій благодаті, глибині і священнодіянню. Це священна любов і молитва, яка творить благодать душ. І цю заборонительну молитву до IX ст. читав не єпископ, а диякон. Єпископ став читати цю молитву пізніш. В ознаку рукоположення на [тих, кого посвящали], клали руки як апостоли. Це була зовнішня форма, а сущність була [в] вір[і], любов[і] й над[ії та] молитві Церкви.

В чому було таїнство? В чому сила таїнства?

Коли ми після тих загальних застережень перейдемо далі до історії жити церковного, то побачимо, що єпископська благодать часто теряла свою силу в історії вселенського послання Церкви. Не сила Святого Духа, не дари Святого Духа були слабі й невідповідні. Господь не переміняється, Господь не має недостатків, а тут розуміється та людина, яка прийняла дар Святого Духа. Та людина робилась недостойною мати дари Святого Духа.

Історія знає цілий ряд таких подій, коли робились недійсними рукоположення. Історія свідчить про це недвозначно. При цьому треба зазначити, що основ єпископського служіння, основ благодаті є три: перша – дар істини, істина навчання. Єпископ отримує через церковне таїнство велике розуміння віри. Він єднається з апостолами, він ясніше й глибше других розуміє учення Христа, і через те він навчає. Оберігання істини, проповідь істини – то єсть найбільший дар, основний дар.

Друге дарування – це є керування людським розумом. Це друга сторона благодатного дару єпископів. Керування, цей дар є [складова] частина дара єпископа.

Третій дар – це єсть дар священнодіяння, передавання в людські душі любові Христової, надії – через таїнство. Тайна діяння в тому [полягає], що воно впливає на душу, на серце. І не може воно впливати механічно. Воно мусить бути реальним, дійсним, перетворюючи і охоплюючи її. Коли ми подивимось тепер в минувшину, то побачимо там, скільки разів переривалась преємственність тільки єпископська.

Преємственність Церкви не переривалась, вона була непереможна. [Але] істини єпископські, єпископські сосуди часто давали щ[і]лини і не були сосудами істини. Про це говорять великі учителі Церкви. Не від себе, брати, я щось нове говорю. Я говорю про те, що давно було в Церкві. Я назву Григорія Богослова [49], одного з трьох найбільших учителів православної Християнської Церкви. Він називає єпископів слабими душами, які ослабли на пам’ять істини, глухли – не чують істини». І от він свідчить про такий стан єпископів, ваючи їх «слабкими душами».

Коли імператор Валент Антиохійський [50], оборонником прав виступив Флавіян [51], який [потім] належав до аріян [52]. Проти аріан виступали миряне. Дар Святого Духа, найбільший дар благодати, [покинув] єпископів і був у мирян. Дар істини, дар навчання був у мирян і мирянин оборонив православну віру в Антиохійській Церкві [53]. Церква перемогла. Церква визнала з своєї среди нового [благовісника], який проповідував істину Флаві[яна].

В 5-му в. християнським імператором був [Феодосій II] [54], який користувався довір’ям Церкви. І от, коли в 429 р. Несторій [55] став навчати неправди про віру, значить, від нього благодать рукоположення відійшла, тоді виступив ритор, учитель, [Євсевій], який в час проповіді в Сохвіївському соборі [56] [спинив] Несторія: – Несторій учив, що Вседіва Марія родила тільки людину, а не Бога, що Христос не був Богочоловік в [мо]мент народження.

[Євсевій покликав]: «Ні, вічний Логос віддав себе другому народженню». У Несторія, у патріарха не стало благодаті істини навчання, яка уявляється найбільш головною частиною благодаті єпископської.

Таким же виступом у церкві від окремих віруючих (Софронія) [57] з’ясовано також [порушення істини] монофилит[ами] [58], які користувались допомогою Ієраклія [59]. [К]оли вже всі єпископи пристали на монофилитську єресь, – хто боронив тоді віру православну? У кого загорівся огонь істини? Огонь серця, розуму і огонь істини – у мирянина Софронія.

[Таким чином, з цих прикладів ви бачите, що [преємство благодати] рукоположення, благодаті істини, благодати навчання [переривалось] і [відновлює] благодать істини мирянин, який кличе людей до дійсної істини. До цього я можу додати, що надзвичайно важне для нас писання діяння апостолів про те, щовчаси надзвичайних подій сама Церква в цілому бере на себе всю повноту життя і передає благодать Святого Духа тому чи іншому ставленик[ові]. Я читаю Діяння святих апостолів главу 13, стихи 1, 2, 3, 4 [60]. (Читається) [текст відсутній]. 26 – 27 стихи [61]. (Зачитується) [текст відсутній].

З цього тексту ви бачите, брати, що апостол Павло одержав Святого Духа положенням від Церкви Антиохійської, причому,… історія Церкви це свідчить, – хто знає це, той може підтвердити, що єпископом Антиохійським був спочатку апостол Петро, а після нього святий Ігнатій Богоносець [62]. Ні першого, ні другого в той час в Антнохії не було і хиротонію було переведено без них.

Скажете нам, що там були пророки і [в]чителі? Через це я мушу нагадати, хто такі були пророки і вчителі. Ми можемо подати навчання святих апостолів, і в цьому факті ви бачите, що пророками були не особливі рукоположені, а вірні, які самі відчували в собі дар пророчеського натхнення. Це було вільне індивідуальне служіння, а не служіння, в яких єпископи брали участь, наставляючи того пророком чи учителем. І пророки, і вчител[і] були вільні. Вони не були хиротонизовані. Вони не були в династії єпископів. Так що ця замітка, що там були пророки і учителі для нас не важна. Таким чином, ви бачите, що хиротонія в надзвичайних випадках була надзвичайна. При надзвичайних умовах була надзвичайною і хиротонія Церкви.

Тепер, брати, нам треба глянути, які ми умови переживаємо, – чи звичайні, чи надзвичайні. Для того, щоб розглянути наше сучасне життя, ми повинні знову таки виконати заповідь Христа. «Судити дух, чи в Бога віре» [63], – сказав апостол, а Христос: «Судіть по ділах, а не по словах; розберіть, чи вони від Духа Божого, чи ні» [64].

І от ви вчора тут чули, що в наших присутніх на Україні єпископів є благодат ь Святого Духа, що вона є у єпископів на Україні. Екзарх Михаїл казав, що вони мають ту благодать, але ми повинні [дослідити] духа. Вони мають дари Святого Духа, але ми повинні [дослідити] той дух, чи від Бога він, чи ні. І от ви всі чули з доповіді про автокефалію Української Церкви, що єпископи призначались не волею Бога, а волею московського царя. Бо Українська Церква була віддана московському царю, і тим було порушено благодать рукоположення апостольського духа, бо перші єпископи обирались Церквою, разом з Церквою, а не державною владою.

Коли рукоположення – діло князя тьми віку цього, коли ця влада вноситься в церкву, тоді губиться основна благодать хиротоиії. Коли ми в інші часи бачили, що переривалась благодать істини, то тут переривалась благодать управління волею людей, бо коли архиєпископів призначали царі [за проханням] того чи иншого сановника, коли керуючими життям Церкви були царі, то благодать єпископська в керуванні вже не існує. Керує вже не Дух Святий, а [наказ] князя тьми віку сього. А коли благодать Духа Божого перервана втручанням князя тьми віку сього, то вона могла бути поновлена лише вірою Церкв[и]. Цієї віри, цього братерства, надії не було в Російській Церкві, але тільки тьма князя віку сього.

Коли єпископи втеряли благодать керування, то не могла [залишитись] неперерваною і благодать істини. Вони порушили істину про братерство і любов, вони понесли катехизис Філарета і інших догматистів російських, які стали [підносити як] предмет поклоніння державну працю. [В]они стали [ставити] волю імператорів вище волі Христа. Безліч фактів свідчить, що це було. Можу знову посилатись на те, що казав: в обов’язок священика ставилось проповідувати кріпацтво. Я вже свідчив вам про це.

І це учення, яке є таїнство священства? Бо священик учив парахвіян служити княз[еві] тьми, а потім і єпископу. Не можна одночасно служити Богові й Мамоні [65]. Не можна говорити, що це од Бога стало так, що поміщики мали над селянами повну владу, включно до їх життя, щоб вони забивали їх на смерть, закопували живими. Не можу цього допустити. Не може бути служіння Христу і дияволу.

І це буде друге порушення, порушення істини, навчання. Лише окремі випадки були променисті, окремі факти. Світлою, великою людиною Московської Церкви був митрополит Пилип [66], який боронив від гніву Івана Грозного людей, сам прийняв мученичеський вінець. [Але] то був лише виняток. Решта служила без [заперечень] волі князя тьми, а не Христа.

Коли далі розвивалось людське життя, коли піднялось на боротьбу робітництво за свої права, і силою пануючих земля заливалась кров’ю робітників, відповідь на ці події вищого духовенства утворює нове порушення істини. Сам митрополит Антоній [67] в Державному совіті [доводив], що смертна кара оправдується Євангел[ією], що Христос учить смертн[ої] кар[и]. До якого відступництва віри і істини дійшов єпископат. І не один, не два, а той, що утворив цілу школу.

Це [ві]дступлення є саме найгірше. Ця проповідь крові, [вбив]ства утворила те море крові, яке ще не висохло. Як же первосвященик Христов міг учити, що Христос учив ширити кров, що смертна кара можлива? Смертна кара в боротьбі з робітництвом, яке йде на визволення своє. Не в суд і не [на] осудження говоримо це, але ми запитуємо дух заповіді апостольської.

Отаким чином не тільки благодать керування відійшла до князя тьми, а й навчання стало хилитись до зла. Так за керуванням відійшла й благодать навчання, а далі, разом з цим, і благодать священнодіяння. І в священнодіянні також рани, які являються перервою апостольського преємства. Які ж то рани? – Літургія, коли приноситься жертва Христова, виноситься тіло і читається молитва, [що] боронить власть князя тьми віку сього, [що] прославляє не Христа. Таким чином, і діяльність священнодіяння була єпископами порушена.

Тепер ми стоїмо перед питанням, чи зможемо ми своєю вірою запалити благодать Святого Духа? Ми хотіли і йшли до них, думаючи, що відновиться, загориться ця благодать Святого Духа, що ми запалили її. Ми звертались багато і кликали. Але немає вогню, не загоряється благодатний дар. Дар архиєпископської благодаті є істина, братерство, добро. Служити, як учив основатель нашої віри Христос, який прийшов не для того, щоб панувати, а щоб послужити.

Ми їх кликали: «Йдіть до нас, браття», – а вони казали: «Визнайте нашу владу, тоді будемо говорити». Чи це любов, чи це благодать архиєпископська? Ми бачили представника Москви, який піклувався не про Українську Церкву на Вкраїні, а про те, щоб зберегти владу московського патріярха на Вкраїні. І через це ми не знайшли в ньому любові, братерського духа і єднання. Що ж нам діяти? Без єпископа не може бути Церкви – ми ухвалили. Звернутись, може до других Церков?

З цим можна було б погодитись, якби ми вірили, що наша Церква також без благодати, що наш Всеукраїнський Собор не має сили, не має благодати, що ми не маємо любови, не йдемо за істиною Христового Євангелія, не маємо віри, надії й любові Христової для спільного єднання. Але, з друго[го боку], як може друга Церква увійти в наше становище, зрозуміти наше життя?

Принципово справу може бути поставлено так. Ні Костянтинопольському. ні Антнохійському патріярх[ові] не видно, яка ця справа. Для того, щоб друга Церква висвятила нам єпископа, треба, щоб вона розсудила нас з нашими єпископами, які не хотять іти за своєю Церквою, які відмовляються. Ми поставили б другу [автокефальну] Церкву в тяжке становище. [Московська] Церква не могла увійти в становище нашої Церкви. Що торкається других автокефальних Церков, то умови технічні такі важкі, що це являється неможливим в цей час. Крім того, висвячення чужою Церквою буде носити формальний характер, бо в момент висвячення ми повині молитись, і коли б друга Церква висвячувала єпископа, то треба було б всім іти туди і там молитись. Це являється ознакою малої віри. Хто мало вірить в те, що Всеукраїнська Церква має благодать віри, іде й шукає благодаті на стороні.

Коли ми перейдемо тепер до останнього висновку, то висновок цей може бути тільки один. Представники, послані окремими Церквами з усієї України, ці представники носять в душах своїх і віру, й надію, і любов всіх тих, хто є живий на Україні, хто душею не вмер, хто прагне до Христа, і представники ці мають повноту дарів Святого Духа. Не позбавлені вони нічого. Вони мають віру, надію й любов, і було б непотрібним ще шукати, ще ходити шукати благодаті, коли вона у нас.

Царство Боже у вас, серед вас, чого ж ви хочете ще шукати? Хіба ж ви не пригадуєте заповіту Христа: «Де два або гри зібрались в ім’я моє, там і я посеред вас» [68]. Во ім’я любові, во ім’я страждання Христа. І коли ми, браття, об’єднані єдиною вірою, надією, любовію, то Господь прийде до нас в момент таїнства хіротонії. Дух правди. Дух істини. Дух живий буде з нами, і хиротонія Церкви буде вища, могутніша, сильніша для нашої Церкви, для впливу на всіх, ніж хиротонія єпископів по других Церквах.

Хіротонія ця, може, буде найбільш законною в цілім світі, бо ми до неї готувались страшенною боротьбою, мукою совісті, шукаючи її, ми вибрали того, хто уявляє віру Христову найясніше. І той єпископ, котрий буде мати нашу віру, любов, надію, буде повний благодаті. Він буде творити діло Христове не по суті, а любов’ю об’єднаний з своєю паствою. Господь Ісус Христос молиться: «Зведи їх [во]істину Твою, хай всі будуть одно з собою, як і ми з Тобою» [69].

Єдність – це є найбільша благодать, вона сильніша всього, – і преємства, і зовнішньої хиротонії. Церковна хиротонія, положення рук Собором, виявить вашу віру, вашу волю, вашу надію. Через це. брати, я думаю, що ми повинні негайно це зробити, бо час не чекає. Врем’я не чекає нас, бо зло шириться, бо чекає ворог життя – князь тьми світу сього. Через це нам цю справу одкладати не можна.

Я вношу, браття, такі ухвали до вашої уваги. (Зачитуються ухвали) [текст відсутній]. Цим я, браття, закінчив.

Мороз.

По цій доповіді мусив бути докладчиком священик о. Ксенофонт [70], але він вчора зняв свою доповідь. Сьогодні поступили заяви: «Прохаємо вислухати доповідь о. Ксенофонта». Всього підписів 15. (Див. додаток № 6, 20 жовтня 1921 р.). Як Собору буде вгодно? (Не треба). Слово брату Чехівському.

Чехівський.

Браття!

Надзвичайні події [вимагають] надзвичайних способів. У такому становищі дуже легко похилитись убік, що приведе нас до запитань. І через те кожне слово повинно бути вислухане. Я гадав би, що цю справу ми повинні вирішувати, [вислухавши всіх], скільки буде промовців. Ми повинні вислухати всі доклади, всі доповіді. Можливо, хто з братів покаже кращий шлях. Будемо слухати до кінця уважно і зовсім спокійно. Не будемо переривати ні на одному слові, бо така справа, як ця, повніша бути вирішена повною волею духа. Я повинен сказати, що в приватних розмовах приходилось чути заперечення, що Собор неправильно скликаний. [Т]акі нарікання [безпідставні], бо Собор Церковний не є представництво організацій державних.

Це представництво одне – духа віруючих, а таке представництво духа не може бути розбите на клітки. І на Вселенські Собори і взагалі на собори, де вирішуються справи духа, з’їжджаються люди, в яких горить бажання зрозуміти істину і дати змогу істині визволитись. І через це правд[иво], що ми являємось тут представниками творіння Духа Божого, ми не можемо вживати тих способів, де хотять силою панувати, де хотять силою вирвати голосування. Це звичка мирська. А ми повинні в такому питанні, як це, до кінця вислухати всіх, і я пропоную не обмежувати промовців і не повторюватись. Не обмежувати, хоч бн [довелося] сьогодні не обідати, поки не обговоримо цю справу цілком вільно. Через це я стою за те, щоб просити о. Ксенофонта сказати про те, в чому він має потребу. Щоб нам мати вирішення не більшістю голосів, а нам необхідне вирішення [таке], яке дало б перемогу над злом. Я пропоную Соборові просити о. Ксенофонта сказати своє слово. (Просимо, просимо на кафедру).

о. К. Соколовський.

На мою долю випадає важке завдання освітити справу утворення нашого єпископату, переважно з догматичного погляду, з погляду основного учення православної Церкви. Наше трактування справи, може, багато не відповідатиме вашому сучасному погляду на будування і, може, декого не задовольнять і навіть ображатиме його погляди. І от, коли я буду говорити про єпископат з точки зору учення нашого, то я прохаю це незадоволення посилати [не] по моїй адресі, а судити святого…

Хто в тому винуватий, що в нас таке учіння, чи він, той, хто дав нам учіння, чи догмати, які нам це передають? Чи винні наші батьки, що породили нас в цій релігії? Судіть самі. Після цього я приступаю до свого докладу.

Святий Іоан Богослов в откровенні бачить книгу діяння, запечатану сьома печатями. І ніхто не міг розпечатати й прочитати цю книгу. Тільки сказано було, що Агнець Божий, заколотий, в силах розпечатати її [71]. Ввесь час я думаю над цим, і здається мені, що справа відбудування єпископату шляхом висвячення єпископа самим Собором – це є тільки заклик, щоб наш Собор приступив до цієї книги і прочитав, що там написано. Отже, брати, хто має сміливість приступити, – приступайте і робіть, [як]що маєте сили.

Але мені здається, що малі наші сили. Чи не поламаємо ми цю книгу? Велика книга та, браття, розвертаючи, не поламайте. Глибока наука в ній – не загубіться. Від цього застерігає нас Амвросій [72], звертаючись до нас. (Читається) [текст відсутній]. От відци, браття, я й беру головні тези вс[ієї] сво[єї доповіли], з аналізу Апокалипсиса.

Основа вс[ієї] (доповіді] буде така: Коли ми Собором, без архиєрея, рукоположенням висвятимо єпископа, то це буде порушення нашої православної віри в її основах, в чому – зараз покажемо.

Яким саме порядок встановлюють наші християнські православні закони відносно єпископату в Церкві? Відносно цього треба сказати от що:

1. [обрання] кандидатів на єпископа то єсть право цілком самої громади, і це право ми здійснили, коли на Київському соборі обрали самі, народом, громадою, 12 кандидатів на єпископів. Далі, після обрання кандидатів, повинно висвятити їх, тобто вжити над ними священнодіяння, котре повинно складатись з рукоположення і молитов. І що особливо важно, що в рукоположенні й молитві, крім рукополагаємого і самої Церкви, обов’язково повинен брати участь єпископ.

На це ми маємо такі підтвердження в святому письмі: святий апостол Павло поставив єпископа Тимофія в Ефесі і Тита – в Криті, після чого пише їм письма і в тих письмах ясно показує на єпископське значіння. Він каже в 1-му посланні до Матвія [73]: «Не занедбай свого…» [74] і т. д. Далі, в 4 главі – 2-е послання [до] Тимофія: «Нагадаю тобі…» [75] і т. д.

От, значит, дари єпископства були передані апостолом Павлом через рукоположення і через діяння. Причому ап[остол] Павло зазначає – «через рукоположення моє». Чому ж там, чому апостол Павло не сказав «через рукоположення громади?», а сказав – через рукоположення «моє»? Коли єпископат утворювався, то певно вся громада брала участь у молитві. Титу апостол Павло каже: «Не за…» Отже, [порівнюючи] ці два місця, ми бачимо, що рукополагав апостол Павло, як архиєпископ, а вкупі з ним брала участь і вся громада, коли вона там була. В святому писанні ми часто зустрічаємо назву єпископ і пресвитер, причім часто [вважають, що] це все одно – пресвитер називався часто єпископом і навпаки.

Дійсно, пресвитери могли називатись єпископами і навпаки, але на це треба сказати, що вся вага не в назвах, а в суті діла. Чи дійсно пресвитери і єпископи мали однакові права священнодіяння і управління в Церкві? На це треба сказати, що хоча назви мінялись, праця була не одна як у пресвитера, так і у єпископа. Це бачимо, наприклад, у посланні апостола [до] Тимофія [76]. Єпископ має право суда над пресвитерами; пресвитер підлягає суду єпископа при свідках [77]. В іншому місці також сказано, що Тит рукополагав пресвитерів [78]. Із цього можна [зробити висновок], що це не одна ступінь. Той же апостол сказав в другому місці, що менший рукополагається від більшого [79].

Оце розмежування між правом громади обірати кандидатів і правом архиєпископа висвячувати особливо ясно виявля[лось] при утворенні дияконства. яке можна пристосувати і до утворення єпископату. (Читає) [текст відсутній]. Дуже яскраво одмічено. В цім процесі відзначається обрання кандидатів, це право [надається] громадянству, і другий момент єсть рукоположення, і це право [надається] апостолам. Апостоли, як архієпископи першої Церкви, вони не захоплюють від громади права обірати кандидатів, а нагадують їй. Ми до цього не торкаємось, і громада, по слову апостола, обірає кандидатів. Але дуже яскраво те, що громада не рукополагає сама, а ставе кандидатів перед апостолами і вони покладають свої руки. Коли б це право належало громаді, яка б то рація була вести їх для цього до апостола?

Після цього висвячення нашого єпископа собором мирян і священиків поруш[ить] законний порядок, бо, як каже святий Кипріян [80]: «Хто може дати те, чого сам не має?» Коли священик не має єпископської благодаті, як може він передати її другому? І як апостол Павло каже, що менший благословляється од більшого, – у нас виходе инакше. Ви скажете, що буде висвячувати єпископа не одна людина, а громада? – Це все-таки не всі члени Церкви, бо немає єпископів.

Нас иноді обвинувачують у фет[и]шизмі [81], коли вся сила в повноті життя Церкви, «ви всю силу вбачаєте в механізмі рукоположення». Безумовно, в апостольській Церкві була повнота апостольського життя. Ми бачили, як апостоли починали житгя Церкви, яка там була згода. Святе письмо каже, що ще до рукоположення 7-ми дияконів були люди мудрості Духа Святого [82]. Відци – що благодать Христова життя була до рукоположення від апостольської Церкви; проте, хо[ча] ця благодать і була, 7 [душ] все-таки приводять до апостолів, і ті на них кладуть руки.

Ми будемо міркувати, нащо тут рукоположення. коли була повнота життя? А все-таки воно було. Ми віримо, що в кожній хиротонії є Дух Божий, але цього не до[сить], щоб ми могли рукоположити собі єпископа. Чому саме? – А ось чому: «Дух один, а дарування ріжні» [83]. Тому-то на кожну потребу видається чоловікові Святого Духа тільки на цю потребу. Кожний чоловік одержує Святого Духа при хрещенні не для священства, а для омиття гріха. А хто, крім цього, хотів одержати дари Святого Духа для пастирського служіння, для цього треба окреме священне діяння. Цей вже дар дається через окреме таїнство свящеггства, через рукоположення.

Значить, ми повноту життя не відкидаємо і вважаємо [її за] необхідн[у] і тільки додаємо, що для цього треба також і рукоположення, про яке ми говорили. Ми єднаємо духовне життя з рукоположенням. Коли нас і тепер обвинувачують у фетишизмі, хай обвинувачують не нас, а християнство. Як в таїнстві хрещення не тільки Духом Божим висвячується людина, а ще й водою, так і в священнодіянні потрібне руконакладання. Скажемо більше проти цього закиду. Яка сила в рукоположенні? Скажемо, чого Господь, коли треба було вилі[кувати] очі сліпому, плюнув, помазав очі і зцілив [84]. Це теж було обоготворіння, фетишизм? Очевидячки, ні. Ця видима сторона має ту силу, що таїнство повинно охоплювати всю істоту [людини], все його єство, бо дається благодать віри, любови й надії не тільки для духа, а й для тіла.

Ми поки що сказали, що дари рукоположення єпископів були в апостолів. Вони, рукополагаючи єпископів, дали заповіт, щоб вони поставляли, в свою чергу, єпископів через рукоположення і щоб ця благодать од одного до другого йшла з рук в руки, рукопокладаючи не тільки єпископів, але й пресвітерів і дияконів. В письмі до Тита апостол Павло каже так [85]. Тут річ іде про пресвитерів, але й це характерно.

Апостол Павло доручив Титу рукополагати пресвітерів. Чому він не казав так: «Єсть у вас християнські общини, ви й рукополагайте»? Але він звертається до єпископів (22 стих – посланіє до Тимофія): «Рук ніяк не покладай» [86]. Значить, виходить, що апостол Павло, поставивши єпископа в Фесті Т[имофія], доручив йому утворення рукоположення. Так воно, браття, в історії рукоположення й було.

Апостол поставив єпископа, а цей вже поставляв вже другого, і ведеться це й досі в православних церквах, так що на підставі історії церковної можна привести цілий список єпископів, які безперервно ведуть своє преємство від святих апостолів. Такий список єпископів найвидніших церков, починаючи від апостолів до наших часів, дає нам історик Євсе[вій] [87]. [С]кладений ним цей список на підставі книжок священного письменства самих апостолів або їх учеників, які мали з ними безпосередні стосунки. Цих апостольських книжок збереглось до нашого часу досить багато і [з] них нам дуже цікаво навести справки.

От ми маємо такі свідоцва людей: Климент, єпископ Римський, рукоположений на єпископа апостолом Петром, в своєму посланні до коринфян пише так: (Читається) [текст відсутній]. Із цієї цитати треба зазначити, що апостол поставив єпископа і, закінчуючи діяння, одмітив, що це робиться за згодою Церкви. Значить, Церква давала свою згоду. Далі, важно помітити з цієї цитати те, що це преємство повинно було передаватись з рук в руки. Там сказано, коли він буде святить, то другий мусить приймати преємство.

Той же Климент пише про трьохдіянний склад ієрархії. Були єпископи, священики і диякони. Вони [відкидають] ту думку, що єпископ і пресвитер – один чин. Виходить, що не тільки по назві, а й по своїх обов’язках у кожного було своє служіння. Тому на підставі цієї цитати виходить те, що помиляються ті люди, які кажуть, що служіння пресвитера і єпископа одне і то же. Святий Ігнатій Богоносець, єпископ Антиохійський, ученик Іоана Богослова, вияснює третій чин. Він каже: пресвітер не може без єпископа ні хрестити, ні вечерню любові довершати. [Тертуліан] [88] каже: (Читається цитата) [текст відсутній]. (Далі йде писаний доклад, перемішаний з цитатами). [Тут подається стенограма частини доповіді К. Соколовського. Повний текст доповіді див. додаток № 7.]

Мороз.

Члени Святого Собору!

Вже в нас 4 год. Будемо робити перерву? – (Ухвалена перерва). Тоді, коли ми зберемось після концерту? – Прошу сидіти на місці, не вставати. Тоді буде вгодно Собору: о 5 год. концерт почнеться і коло 7-ми скінчиться. Зараз же ми й приступимо до [праці]. (Прийнято).


Примітки

29. Львівське братство – найстаріше братство в Україні. Первісний статут не зберігся. Ймовірно, засноване 1439 р. при Успенській церкві Львова. Після приїзду Антнохійського патріарха Іоакима в 1586 р. повинно було стати для інших братств зразком та центром їх організації для всієї України.

30. Іоаким – патріарх Антіохійський. У 1586 р. побував у Львові, де затвердив новий статут Львівського братства, який став зразком для інших українських братств.

31. Ієремія II Транос – Царгородський патріарх у 1572 – 1579, 1580 – 1584, 1586 – 1595 рр. Під час його останнього перебування на патріаршій кафедрі Константинопольський собор затвердив патріарха Московського як голову Російської Православної Церкви, підтвердив розпорядження патріарха Іоакима щодо Львівського братства.

32. 9-е правило IV Вселенського Собору:

“Якщо якийсь клірик має судову справу з іншим кліриком, то він не повинен обминати свого єпископа і не повинен звертатись до цивільних судів. Найперше він повинен передати справу… до свого єпископа… Якщо ж єпископ… чимсь незадоволеннй з обласного митрополита, хай звертається до екзарха великої області, або до престола в Константинополі й перед ним судиться”.

33. Балабан Гедеон (Григорій, 1530 – 1607) – церковний діяч, єпископ Львівський. Підписав документи про з’єднання православної та католицької церков, але на Берестейському соборі (1596) став на боці кн. Острозького проти унії. Екзарх Константинопольського патріарха в Україні. Захищаючи авторитет єпископа, вів боротьбу з Львівським братством.

34. Тут помилка: Гедеон Балабан патріархом не був, Теодорович мав на увазі, мабуть, “ієрархом”.

35. Потій Іпатій (Адам, 1541 -1613) – церковний діяч, письменник-полеміст, один із засновників уніатської Церкви в Україні, сенатор, каштелян. У 1593 р. призначений єпископом на Володимирську кафедру. Уніатський митрополит у 1600 – 1613 рр. (хоча у 1611 р. передав адміністративні справи В. Рутському).

36. Терлецький Кирило (рік народж. невідомий – 1607 ) – єпископ Луцький і Острозький з 1585 р. Після візиту Антиохійського патріарха Іоакима був призначений патріаршим екзархом на Україні, чого не було досі. Учасник таємної конференції в м. Белз (1590), яка дала згоду визнати владу папи в Україні. Учасник Берестейського собору 1596 р.

37. Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – видатний український історик, організатор української науки, політичний діяч, публіцист. У 1924 р. обраний дійсним членом ВУАН.

38. Мається на увазі М. Н. Мороз.

39. Тут Чехівський захищає протестантські ідеї.

40. Текст доповіді К. Соколовського подається в додатку № 7.

41. Колізей (лат. colosseum – великий) – амфітеатр Риму і всього античного світу. Назву одержав від статуї колосса, що стояв поблизу. Побудований при Флавіях, освячений у 80 р. н. е. імператором Титом. Служив місцем гладіаторських змагань та інших видовищ. Під час гонінь там загинуло багато християн.

42. І Кор. 14:34 -35: “Нехай у Церкві мовчать жінки ваші! Бо їм говорити не позволено, – тільки коритись, як каже й Закон. Коли ж вони хочуть навчитись чогось, нехай вдома питають своїх чоловіків, – непристойно бо жінці говорити в Церкві!”

43. Мт. 18:15 – 18.

44. Мт. 16:18.

45. Полікарп Свирський (Смирнський, бл. 69 – 160) – свяшенномученпк. учень Івана Богослова, єпископ м. Смирна в Малій Азії. Спалений у 160 р. піl час гонінь. Канонізований Православною Церквою.

46. Іван Богослов – апостол, учень Ісуса Христа, автор декількох книг Нового Заповіту.

47. Ієронім Стридонтський (347 – 420) – народився в м. Стридонт (Далмація). Християнський письменник, богослов. Автор латинского перекладу Біблії (“Вульгата”), який зробив за дорученням папи Дамасія. (Католицькою церквою визнається як канонічний.) У своїх творах проповідував аскетизм та монастирське життя.

48. Мається на увазі видання: Булгаков Макарій. Православное догматическое богословие. – СПб. 1849 – 1853. – Т. 1 – 5.

49. Григорій Богослов (Назіанзин, 329 – 390) – церковний діяч, поет, письменник, мислитель, представник православної патристики. Єпископ м. Назіанзі. у 380 – 381 рр. – патріарх Константинопольський. Канонізований Православною Церквою.

50. Валент Флавій Іовіан (328 – 378) – римський імператор з 364 р. Останній з імператорів, який офіційно підтримував аріанство.

51. Аріанство за Валента Флавія користувалось державною підтримкою і вся церковна ієрархія додержувалась аріанської єресі. Проти цього виступили миряни Флавіан і Діодор.

52. Аріанство – течія в християнстві 4 – 6 ст., засновником якої був священик Арій з м. Александрія. Заперечував офіційне вчення про єдину сутність Св. Трійці, стверджуючи, що Син Божий нижчий від Бога Отця.

53. Антіохійська Православна Церква – одна з найдавніших помісних автокефальних церков. З середини V ст. очолювана патріархом.

54. Феодосій 2-й (401 – 450) – римський імператор з 408 р. Прибічник монофізитства. Склав т. зв. “Кодекс Феодосія” (429 – 438), куди увійшли всі закони, починаючи з 313 р. Ініціатор скликання Вселенських Соборів 431 та 449 рр.

55. Несторій (бл. 381 – бл. 450) – Константинопольський патріарх у 428 – 431 рр. Засновник несторіанства – вчення, згідно з яким Христос визнається “предвічно народженою” від Бога людиною. Тому Марію це вчення оголошувало не Богородицею, а Христородицею. Ефеським Вселенським Собором 431 р. скинуто і засуджено як єретика. З 439 р. засланий до Єгипту.

56. Йдеться про собор св. Софії в Константинополі.

57. Софроній – вірний Православної Церкви. Прийняв монашество, був Єрусалимським патріархом у 634 р. За часів правління імператора Іраклія (610 – 641) боровся проти монофелітської єресі. Помер у 641 р.

58. Монофелітство – християнське богословсько-догматичне вчення, яке виникло на початку VII ст. і стверджувало, що Христос має дві сутності – божественну та людську, але одну волю і “енергію” (боголюдську).

59. Іраклій (575 – 641) – візантійський імператор з 610 р., який 638 р. оголосив Символ Віри згідно з вченням монофелітів.

60. “А в Антіохії, у тамошній Церкві були ці пророки та вчителі: Варнава й Семен, званий Нігер, і киринеянин Луцій, і Манаїл, що був вигодований з тетрархом Іродом, та ще Савл. Як служили ж вони Господеві та постили, прорік Святий Дух: “Відділіть Варнаву та Савла для Мене на справу, до якої покликав Я їх! Тоді, попостившись і помолившись, вони руки поклали на них, і відпустили. Вони ж послані бувши від Духа Святого, прийшли в Селевкію, а звідти до Кіпру відплинули”. (Дії. 13: 1 – 4).

61. “Мужі-браїтя, сини роду Авраамового, та хто богобоязний із вас! Для вас було послане слово спасіння цього. Бо мешканці Єрусалиму та їхня старшина Його не пізнали, а пророчі слова – які щосуботи читаються, – вони сповнили присудом”. (Дії, 13: 26 -27).

62. Ігнатій Богоносець (Феофор, помер бл. 107 р. н. е.) – ранньохристиянський письменник, 2-й єпископ Антіохійський, загинув під час гонінь Траяна, – його було віддано диким звірам у римському амфітеатрі. Він вважається автором 7-ми послань, в яких викладено підвалини раннього християнства, а також засуджуються іудействуючі та докети.

63. Ймовірно: “Улюблені – не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо неправдивих пророків багато з’явилось в світ”. (І Ів. 4:1).

64. Мт. 7: 15 – 20.

65. Мт. 6: 24.

66. Пилип (Федір Степанович Количев, 1507 – 1568) – митрополит Московський. Постригся в монахи в Соловецькому монастирі, пізніше став ігуменом цього монастиря. Був висвячений на Московського митрополита у 1566 р. Ризикуючи життям, відкрито виступав проти опричнини, відмовляючи Івану IV Грозному у благословенні. У листопаді 1568 р. був ув’язнений в м. Твер (Отроч монастир) і 23 грудня 1568 р. задушений у келії Малютою Скуратовим.

67. Помилка: йдеться про Державну Думу. Маються на увазі виступи архієпископа Антонія (Храповицького) у Державній Думі 2-го та 3-го скликання, представником правого крайнього крила якої він був. 12 березня 1907 р. на засіданні Думи було порушено питання про діяльність військово-польових судів. У дискусії, що виникла з проблеми гуманності терористичних актів стосовно особи, представники духовенства підтримали заходи властей, щодо впровадження військово-польових судів та смертної кари взагалі.

68. Мт. 18: 20.

69. Див. Ів. 17: 22 – 26.

70. Доповідь о. К. Соколовського див. додаток № 7.

71. Об. 5: 1-7.

72. Амвросій (бл. 333 – 397) – єпископ м. Мілан (Медіолан) з 374 р. Проповідник, богослов, церковний діяч. Першим ввів у католицькому богослужінні співи гімнів під час служби, автор “Тебе, Бога, хвалимо” (“Te Deum”). Католицькою Церквою визнаний “отцем церкви”. Вважається патроном м. Мілан, бібліотека якого має назву “Амброзіана”.

73. Матфій – один з 12 християнських апостолів, автор першого канонічного Євангелія. Інші євангелісти іноді називають його Левієм (Мк. 2:14; Лк. 5:27).

74. “Не занедбуй благодатного дара в собі, що був даний тобі, щоб ти розігрівав Божого дара. Який у тобі через покладення рук моїх”. (І Тим. 4:14). В тексті помилково названо посланням до Матвія.

75. “З цієї нагоди Я нагадую тобі, щоб ти розгрівав Божого дара, який у тобі через покладення рук моїх”. (2 Тим. 1: 6).

76. Повний виклад відмінностей між пресвитером і єпископом див. І Тим. 3: 1 – 13.

77. І Тим. 5:19.

78. “Я для того тебе був полишив у Криті, щоб ти впорядковував недокінчене і пресвитерів настановив по місцях, як Я тобі звелів”. (Тит. 1:5).

79. “І без усякої суперечки більший меншого благословляє”. (Євр. 7: 7).

80. Кіпріан Фасций Цецилій (страчений 14 квітня 258 р.) – єпископ м. Карфаген, автор релігійних праць, отець церкви, канонізований як мученик. У своїй єпископській діяльності намагався створити снльну ієрархічну владу в церкві, як втілення старозаповітного принципу теократії.

81. Фетишизм – різновид релігії в докласовому суспільстві, коли об’єктом для поклоніння обираються не родові божки, а особистий ідол у вигляді людини, тварини та ін. Шляхом магічних дій від фетиша вимагають допомоги або захисту.

82. Дії. 6: 3 – 6.

83. Ймовірно, “Є різниця між дарами милости. Дух той же самий”. (І Кор. 12: 4).

84. “Промовивши це. Він сплюнув на землю, і з слини грязиво зробив, і очі сліпому помазав грязивом, і до нього промовив: “піди умийся в ставку Сілоам… Тож пішов той і вмився, – і вернувся видющим…” (Ів. 9: 6 – 7).

85. Тит. 1: 5.

86. “Не рукополагай скоро нікого, і не приставай до чужих гріхів. Бережи себе чистим!” (І Тим. 5: 22).

87. Євсевій Памфіл Кесарійський (260 – бл. 339) – церковний письменник, історик, автор відомої “Церковної історії” у 10-ти книгах,”Життєпнсу Константина” тощо. З 313 р. – єпископ Кесарії Палестинської. На честь його заслуг перед Церквою йому було надано титул “Отець історії Церкви”.

88. Тертуліан Квінт Септимій Флоренс (бл. 160 – бл. 220) – перший ранньохристиянський письменник в західній частині Римської імперії. Був близький до секти монтаністів.

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 185 – 201.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 17

Модифіковано : 22.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.