Логотип Мысленного древа

МЫСЛЕННОЕ ДРЕВО

Мы делаем Украину – українською!

НАУКА

ОБРАЗО
ВАНИЕ

ЛИТЕРА
ТУРА

Письмо на сайт
Версия для печати
Лента новостей (RSS)
Наука / Киевоведение / Киевские острова и… / Приложения / Приложение 15. Крестовский И.И. У Днепровского плеса

Киевские острова и прибрежные урочища на Днепре – взгляд сквозь века

Приложения

Приложение 15. Крестовский И.И. У Днепровского плеса

Парникоза И.Ю.

Тихий літній вечір спустився над Києвом. Двоє прогулюються набережною Дніпра. На їх піджаках виблискують Золоті Зірки Героїв Радянського Союзу. Ідуть балакають. Потім сповільнюють крок, зупиняються. Уважно вдивляються вдалину – на абриси вишгородського відкосу, прикритого сизою пеленою.

Їм обом – бувшому механіку теплоходу на підводних крилах Олексію Петровичу Стахорському та токарю заводу «Промзв’язок» Михайлу Миколайовичу Внукову – однаково дорогий цей дніпровський плес біля крутого берега. Згадали свою бойову юність.

..Стояла осінь 1943 року. На перекаті Дніпра глухо рокотали хвилів. В прибережних заростях стояли сховані рибацькі човни. Опускався вечір. Наступала остання ніч перед форсуванням річки.

Бійці сиділи на краю траншеї, вели не голосну розмову. Круглолиций, коренастий рядовий Михайло Внуков, обхопивши руками коліна, задумливо потягував самокрутку. Поруч з ним, спираючись на бруствер, худий, рослий, говіркий солдат Олексій Стахорський розказував цікаві історії.

Олексій Стахорський
Рис.1. Михайло Внуков Рис. 2. Олексій Стахорський

Олексій та Михайло – друзі дитинства. Обидва мешкали на Трухановому острові, що розкинувся навпроти Києва. Тут вони народилися,тут пройшла їх комсомольська юність, звідси в сорок першому році вони пішли служити в військо. Разом були в боях під Полтавою, Харковом пробилися з ворожого оточення. І тепер в складі 163-ї стрілецької дивізії знову вернулися до Дніпра, до рідних місць (насправді обидва провели усю окупацію в Києві і влилися в радянські частини після повернення їх під Київ – І. Парнікоза).

Підійшов командир десантного взводу молодший лейтенант Васильєв і сказав:

- Отриманий наказ форсувати Дніпро.

Присівши, дістав з планшета звернення Військової ради фронту і схвильованим голосом продовжив: – Підписано командуючим фронтом генералом Ватутіним. До нас звертається…

- І став читати:

- «…Наступив вирішальний час боротьби. Ми маємо подолати Дніпро. Піднімемо ж наші славні знамена на тому березі сивого Дніпра, над рідним Києвом»».

- Голос Васильєва замовк. Ніхто не поворухнувся. Бійці усім серцем сприйняли слова звернення. Після паузи командир спитав:

- - Задача зрозуміла? Хто згодний першим перебратися на той берег:

- Піднявся Михайло Внуков.

- Місцевий я, товаришу командир. Знайомі мені тутешні протоки, плеса та перекати. Нас дніпровських п’ятеро тут. Всі вміють правити човном. Встали Олексій Стахорський, Василь Скрипник, Анатолій Бичков…

Васильєв посміхнувся:

- Ціла флотилія набралася. Вам і прокладати шлях на Київ.

він вказав на висоту біля Вишгорода,за якою повільно згасав багровий захід. Васильєв питливим поглядом бійців і сказав:

- Старшим групи призначаю рядового Внукова. Впораєтеся?

- Так точно!- відчеканив солдат.

Васильєв коротко поставив бойову задачу:

- На правобережних висотах захопити у ворога плацдарм.

…Було темно і тихо. Лише було чути сплески під обережними ударами весел. Річкою, яку затягнуло густою пеленою передранкового туману, на плоскодонному човні пливли шість бійців з автоматами та гранатами. Солдати налягли на весла. Внуков, подавшись вперед сидів на кормі, правив веслом, не даючи човну, що зносився течією, збитися з траверза вишгородського відкосу, який був видний у передсвітанкові імлі.

- Тихіше, хлопці, – неголосно попередив Михайло. Змочіть уключини, щоб весла не скрипіли.

Коли до берега залишалося півсотні метрів, під днищем важко-навантаженого човну зашуркотів пісок.

- Вилізай! Наказав Внуков і перший ступив на відмілину, що омивалася хвилями. – А ти Олексій,- кинув він насторожений погляд на Стахорського,- пливи назад. Забереш інших – і до нас на підмогу…

Піднявши поли шинелей, з накинутими поверх зеленуватими маскувальними халатами, автоматники один за одним безшумно рухалися по коліно в холодній воді. На мокрому піщаному березі серед лоз залягли, окопалися. Ворог не помітив сміливців.

Скоро повернувся Стахорський з автоматниками.

В заростях дрібного чагарнику маскувалися позиції гітлерівців. Лише на світанку ворог помітив радянських вояків. Розгорівся бій. Методично стукав ворожий кулемет. Внуков і його товариші косили ворога з автоматів. Наші солдати побачили, як вдалині на узвишші по лощині фашисти здійснюють перебіжки та вдарили по ним.

Над головою пронизливо завила міна, впала десь ззаду. Вибуховою хвилею Внукова відкинуло на бік і засипало землею. К ньому підповз захеканий Стахорський. Розгріб пісок. Схилився, з дрожжю в голосі спитався:

- Цілий?

Внуков порушив рукою і скрізь стиснуті зуби відізвався:

- Живий, брате. Здається, трошки зачепило.

- Горстка бійців кілька годин утримувала плацдарм. Підійшло підкріплення, і рота, відтіснивши ворога, вийшла по кручі на дорогу.

В балці розкинулося село Гута-Межигірська. Командир наказав Стахорському очолити відділення замість Внукова, якого відправили на перев’язку. Бійці кинулися в атаку, першими увірвалися на околицю села. В отворі даху крайньої хати Олексій побачив спалахи ворожого кулемету, який хльостав вогнем, не даючи підняти голови.

Стахорський швидко прикинув відстань до найближчої западини, зарослої бур’яном, і час, за який він може добігти до неї. Наказав солдатам підняти з укриття підвішені на автоматах пілотки – імітувати рух. І вловивши мить, коли ворожий кулемет після інтенсивного вогню замовк, Олексій кинувся до виярку, який підступав до городу. Приховано наблизившись до будинку, він метнув у отвір даху одну за одною дві гранати. Станоквоий кулемет замовк і більше не відновлював вогню. Переконавшись що його розрахунок знищений, Стахорський вліз на горище, заліг з німецьким кулеметом і став вогнем вибивати фашистів, що засіли на даху іншого будинку, що стояв неподалік. В цей час бійці з криками «ура!» піднялися в атаку. Коли рота вийшла до села Мощун, де ворог закріпився на новому рубежі оборони, командир наказав Стахорському.

-Вашому відділенню терміново піднести набої. – він вказав на великий яр, куди спускалася сільська дорога.

Повернувшись з боєприпасами, Олексій повз від окопу до окопу, роздуваючи бійцям набої. Хлиснула автоматна черга, яка гаряче впилася в плече. Пораненого Стахорського відправили до шпиталю.

Після трьох безсонних ночей в землянці спали заморені солдати. Між рядами тих пройшов днювальний. Знайшов серед сплячих Внукова, легенько торкнувся його за плече. Не відкриваючи очей той лише повернувся на інший бік. Днювальний постояв думаючи і поклав біля голови солдата армійську газету «За честь Батьківщини». «прокинеться-довідається» – подумав він. В ній на всю сторінку було надруковано Указ Президії Верховної Ради СРСР від 29 жовтня 1943 р.: «надати звання Героя Радянського Союзу…червоноармійцям Внукову Михайлу Миколайовичу…Стахорському Олексію Петровичу…»

Друзі дитинства, бойові товариші, а наразі пенсіонери живуть в Подільському районі Києва, неподалік від Дніпра. Вони часто зустрічаються,згадують нічну переправу через річку, бій на вогняному плацдармі біля вишгородського плеса.

Наводимо за виданням: В битве за Киев. Воспоминания, очерки. Под общей редакцией кандидата исторических наук Григоровича Д.Ф. Составитель Королев В.С. – К.: Молодь, 1983- С. 235-238.

Предыдущий раздел | Содержание | Следующий раздел

Понравилась страница? Помогите развитию нашего сайта!

© 1999 – 2019 Группа «Мысленного древа», авторы статей

Перепечатка статей с сайта приветствуется при условии
ссылки (гиперссылки) на наш сайт

Сайт живет на

Число загрузок : 114

Модифицировано : 26.04.2019

Если вы заметили ошибку набора
на этой странице, выделите
её мышкой и нажмите Ctrl+Enter.