Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Додаток 22. За гарний голос київського певчого імператриця сплатила борги його батька

Рима Лякіна

Свого часу мандрівник Петро Алепський, почувши спів українських козаків, відмітив, що він “радує душу та лікує від смутку”. Недарма наші земляки в 18 ст. демонстрували свою вокальну майстерність при дворі імператриці, в садибах найзаможніших вельмож, в православних церквах інших країн.

У 1743 р. в царствування Єлизавети Петрівни, в придворній капелі нараховувалося 17 юнаків з України. Під номером 13 у їх списку значився дискант Степан Андрієвський з Києва. Між іншим сьомим в тому ж переліку був альт Григорій Сковорода — майбутній уславлений філософ.

Родина Сепана Андрієвського мешкала на Подолі в приході Борисоглібської церкви (наразі ця церква зруйнована, але Борисоглібська вулиця і досі існує). Батько співака, також Степан , був міщанином і займався торгівлею. Він мав в торговельних рядах чотири лавки, в яких продавався “крамний товар”. Андрієвського-старшого добре знали у Києві, він один час навіть служив бургомістром в міському магістраті.

Але після його смерті добробут родини сильно похитнувся. Торговець заборгував великі суми кредиторам і не встиг розплатитися. Борг перейшов на удову, яка вимушена була продати дві лавки. Однак, до цього часу її син вже досяг немалих успіхів у хоровому співі. Аж ось 5 квітня 1748 р. на адресу київського генерал-губернатора Леонт’єва був надісланий іменний наказ імператриці Єлизавети, яка наказувала анулювати купчі на майно родини Андрієвських, повернути їм продані лавки, а борг погасити з казни.

Опіку двору міщанська родина з Борисоглібського приходу відчула і в подальшрму, коли 1753 р. Андрієвський-син, вже перейменований в “певчого київського імператорського палацу” будував собі кам’яні палати. З Петербурга прийшла вказівка в усілякий спосіб допомагати йому, а для купівлі кахлів на чотири печі в його будинку вчинити з барабанним боєм на площі “публікацію” для бажаючих виготовити ці кахлі чи поставити вже готові.

Через п’ять років Степану Андрієвському доручили відібрати в Україні для придворного хору чергову групу здібних юних співаків — таких же самих, яким колись він був сам. І знову відправилися дзвінкоголосі хлопчики в північну столицю, щоб розносити співочу славу рідного краю далеко за його межі.