Начальная страница

МЫСЛЕННОЕ ДРЕВО

Мы делаем Украину – українською!

?

ancient-trees-traditions

Парникоза И.Ю.

З давніх язичницьких часів в пантеон всіх народів входять уявлення про священні дерева. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у книзі «Про управління імперією» залишив цікавий запис про моління з вдячності за успішне плавання русів-язичників на острові Хортиця:

«Пройшовши це місце (переправу), вони досягали острова, званого святим Григорієм, і на цьому острові звершує свої жертвопринесення, оскільки там росте величезний дуб. Вони при носять в жертву живих півнів, кругом встромляють стріли, а інші приносять шматки хліба, м’яса і що має кожен, як вимагає їх звичай. З приводу півнів вони кидають жереб – зарізати чи їх (в жертву), або з’їсти, або пустити живими…».

Хортицький дуб Джангилсагач
Рис. 1.8.13. Принесення жертв у дуба Рис. 1.8.14. Джангисагач, Т. Шевченко, 1848

Багато сказано про трепетному, священному ставленні древніх народів до дубів. Відомо безліч священних дубових гаїв, колишніх центрів розвитку слов’янської цивілізації, що і аж до ХХ століття зберігали чільне значення в обрядовості. При цьому розвиток християнства не знищив духовний зв’язок з споконвічним шануванням дубів – прикладом цьому можуть слугувати і Антонієві печери в Чернігові, не випадково засновані на Болдиних горах (від давньослов’янського «болд» – дуб) біля давнього священного гаю слов’ян, залишки якого ще збереглися, і дуби Володимира в Межигір’ї під Києвом, які зв’язали древній центр поклоніння природі, прогресивні сили розквіту Київської Русі та давній центр духовності – Межигірський монастир. Чим старше був дуб, тим більше його шанували. Прочани, які ночували у священній дубовому гаю, могли отримати одкровення. Патріарх Авраам біля джерела під Мамврійськім дубом пригощав ангелів, які йшли в Гоморру. У багатьох народів особливо шанувалися дуби, прикрашені омелою. У прусів був священний дуб, званий «Ромовий». Коли в XII столітті єпископ Ермланда Ансельм наказав його знищити, місцеві жителі відмовилися це робити, і єпископу власноруч довелося зрубати язичницький пам’ятник. Такий же випадок стався в Криму, в Партеніті. Він описаний в «Житії Іоанна Готського». Про один зі священних дубів старого Бейрута антрополог і етнограф Дж. Фрезер писав:

«Це священний вічнозелений дуб, що росте неподалік від краю прірви. Населення вішає на нього обрізки свого одягу, вважаючи, що цим можна вилікуватися від хвороб. Один з його коренів утворює дугу, і люди, страждаючі ревматизмом або люмбаго, проповзають під нею, щоб отримати зцілення. Вагітні жінки роблять те ж саме в надії на легкі пологи. Двадцять першого вересня чоловіки і жінки окремо один від одного танцюють і співають у цього дерева. Святість цього дуба так велика, що в одного скептика, який насмілився відрубати від нього гілку, за переказами, відсохла рука» (Шнайдер и др., 2011).

Дуб Грюневальда Фрагмент Ізенгаймського олтаря
Рис. 1.8.15. Дуб Грюнвальда – найстаріший дуб заплави Дніпра у Києві –вже став місцевою цікавинкою, акварель Г. М. Ягодкіна Рис. 1.8.16. Фрагмент Ізенгаймського олтаря М. Грюнвальда із зображенням кряжистого дуба на зразок Київського

Священне дерево казахів зафіксував на своєму малюнку Тарас Шевченко. Шевченко виконав малюнок під час сухопутного переходу Аральської експедиції до Аральського моря. У степу, на шляху експедиції від Орська до Раїма, їм зустрілося самотнє дерево, яке у місцевого населення вважалося священним. Про дерево джангисагач, або жагизагаш, що означає «одиноке дерево», Тарас Шевченко розповідає в повісті «Близнецы»:

«…верстах в двух от дороги, в ложбине, зеленело тополевое старое дерево. Я застал уже вокруг него порядочную [толпу], с удивлением и даже (так мне казалось) с благоговением смотревшую на зеленую гостью пустыни. Вокруг дерева и на ветках его навешано набожными киргизами кусочки разноцветных материй, ленточки, пасма крашеных лошадиных волос и самая богатая жертва — это шкура дикой кошки, крепко привязанная к ветке…».

Використавши казахську легенду, Шевченко втілив поетичний образ цього дерева у вірші «У бога за дверима лежала сокира». До самотнього дерева, що є символом героя, який вистояв у біді, приходять вклонитися люди:

Покинуте сокирою,

Огнем не палиме,

Шепочеться з долиною

О давній годині.

І кайзаки не минають

Дерева святого,

На долину заїжджають,

Дивуються з його,

І моляться, і жертвами

Дерево благають,

Щоб парости розпустило

Багато старовинних дерев, в основному дубів, лип, сосен, каштанів пов’язано з іменами видатних людей, які відпочивали в їх тіні, садили саджанці, ростили. У селі Тригорському Псковської області ріс 500-річний дуб, про який Пушкін писав:

Гляжу ль на дуб уединенный

Я мыслю: патриарх лесов

Переживет мой век забвенный,

Как пережил он век отцов.

В Україні росте кілька десятків дубів Шевченка. Одних дійсно торкалася рука Кобзаря, інші, як, наприклад, у Полтаві, 6 травня 1861 р. посаджені на честь поета. Відомий український етнограф, професор Н.Ф. Сумцов писав у 1911 р., з приводу сторіччя з дня народження Т.Г. Шевченко:

«Нехай вся Україна і Галичина, і далекий Сибір, де багато малоруських поселень, і ще більш далека Америка, де також звучить місцями українська мова, скрізь, де є національна самосвідомість і вдячна пам’ять про поета-гуманіста – покриються дубами зеленими, тонкими тополями, яворами, вербами, яблунями, поодинці і групами, гаями і садами, з присвоєнням імені славного поета… ».

Досвід показує, що дерева, названі іменами великих і улюблених у народі людей, мали більш довге життя, ніж їх «немеморіальні» родичі. Виходить, що імена цих людей захищають дерева від можливих посягань. Так, добре відомі і пильно охороняються народом України дуби, верби, липи і шовковиці Шевченка, дуб Франка, ялина Коцюбинського, дуби Петра I, дуби Пушкіна, сосна Гоголя… На півночі Нижегородської області марійцями донині зберігаються священні гаї – «кереметища», а також священні дерева, що ростуть і поза таких гаїв, – їх вік сягає 400 років. У ряді сіл їх називають «матерями» і «батьками», приносять подарунки в дні свят, при від’їзді, при негараздах в житті. Зафіксована пісня, яка розповідає про прощання воїна, що йде на війну в 1941 році з «липою-матір’ю села». Нерідко дерева ці заважають місцевому населенню у господарській діяльності, але відношення до них незмінне. Вважають, що людину, яка спилює будь-яке старе дерево поблизу населеного пункту, чекає нещастя, смерть, так як можливе існування якоїсь людини або пов’язаної з деревом заборони, невідомої і забутої давно всіма. З такими деревами прийнято пов’язувати і те, що немає стихійних лих («на погоду ворожать») (Шнайдер и др., 2011).