Мусульманське право

Шестопалова Л. М.

Мусульманське право у широкому розумінні (фікх) – нормативна частина шаріату, складовими якого є власне юридичні норми та правила суто релігійного характеру.

Мусульманське право у вузькому розумінні – група норм, що регулюють виключно стосунки між людьми.

Мусульманське право – результат божественного одкровення, а всі інші правові системи світу є наслідком людської діяльності, черпають силу в державній владі; воно ж дароване людям Аллахом через пророка Магомета.

Ознаки мусульманського права:

– беззастережна покірність настановам Аллаха становить основну ідею ісламу як релігії, а тому мусульманське право є її проявом (іслам – покірність (арабське);

– мусульманське право не надає великого значення юридичним тонкощам (крім детального регулювання окремих відносин, наприклад наслідування), вирішення яких покладалося на розсуд правовірних;

– основним напрямом права є визначення загальних орієнтирів поведінки;

– іслам став основою створення арабської держави, панівною релігією і джерелом права;

– іслам загалом зберіг форму і зміст, які йому надав Магомет;

– шаріат («шлях праведного життя»).- частина ісламу, сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових настанов і правил, що регламентують поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного й особистого життя, його думки; почуття;

– всі нормативні приписи виходять з ідеї обов’язків людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності людини

– держава надає обов’язковості та забезпечує примусове виконання релігійних обрядових правил;

– в його межах існують суперечливі, а то й взаємовиключні норми;

– вважається: той, хто не підкоряється приписам мусульманського права, – грішник, який буде тяжко покараний на тому світі, а той, хто заперечує рішення, прийняті на його основі, – єретик, якого, безумовно, слід вигнати з ісламської общини.

Приписи шаріату – норми релігії, моралі, права:

– норми, що фіксують релігійну догматику ісламу – те, у що зобов’язаний вірити мусульманин;

– норми, що закріплюють основи мусульманської моралі й етики

– норми, що регламентують стосунки віруючих з Аллахом (порядок виконання основних релігійних обов’язків) – фікх;

– правила поведінки між мусульманами та з немусульманами (фікх);.

Основні ознаки шаріату:

– норми шаріату охоплюють релігію, мораль, право;

– в основі всіх приписів – ідея несплатного боргу людини перед Аллахом;

– в основі всіх приписів також ідея нерівності людей (між чоловіком і жінкою, між мусульманами і немусульманами тощо;

– шаріат має не територіальний, а персональний характер (усі правовірні мусульмани, незалежно від місця проживання (навіть континенту), утворюють єдину общину, а тому зобов’язані безвідмовно підкорятися його приписам;

– можливість використання тих чи інших приписів мусульманського права відповідно до потреб певних осіб або груп, які перебувають при владі.

Принципи шаріату (сформульовані ісламські правознавцями):

– принцип рівності (за шаріатом, рівність поширюється лише на правовірних і не стосується немусульман,; проте норми шаріату прямо говорять про принижене становище жінок щодо чоловіків; навіть серед мусульман-чоловіків немає формальної рівності);

– принцип братерства (шаріат посилається на норми, що зобов’язують багатих допомагати бідним, проте у шаріаті значно більше норм, метою яких є найжорстокішими засобами захищати власність та інтереси багатіїв від зазіхань незаможних);

– принцип свободи передбачає, насамперед, дозвіл для “невірних” зберігати свою релігію; проте він не узгоджується з положеннями шаріату про священні війни з “невірними” з метою насильницького обернення до ісламу людей, які сповідують іншу релігію;

– принцип справедливості – полягає в обов’язку общини і правителя забезпечити кожному мусульманину рівність перед судом; проте правосудця повинно чинитися суддями (каді), які призначаються правителем з числа священослужителів, а сам правитель не підлягає людському суду і підзвітний лише Аллахові);

– принцип універсальності і гнучкості (у невизначеності змісту та форми мусульманського права ісламські правознавці вбачають одну з його головних цінностей. Вони стверджують, що, грунтуючись на загальних принципах шаріату та використовуючи ті чи інші джерела та їх комбінації, завжди можна добрати норму, яка стосується конкретного випадку).

Джерела мусульманського права:

1. Нематеріальні джерела мусульманського права – воля Аллаха (заповіді, вчинки, мовчання Магомета, з яких слід виводити загальні правила, що і становлять норми мусульманського права);

2. Матеріальні джерела мусульманського права:

– Коран;

– Суна;

– Іджма;

– Праці засновників і найавторитетніших теоретиків шиїтської та сунітської шкіл;

– Кіяс – висновок за аналогією.

Коран (з арабської – “читання») – вічна книга мусульман, містиьть проповіді Магомета, навіяні йому Аллахом, а також давні легенди і повчання, подані у переказах Магомета, та низку його полемічних виступів проти християнства й іудейства. Коран складається з понад 6 тисяч віршів. З них лише від 200 до 500 містять правила поведінки, яких повинні дотримувати правовірні, а у 140 визначено правила відправлення релігійних ритуалів – молитов, паломництв, додержання посту тощо. З-поміж норм Корану, що регулюють стосунки між людьми, переважають загальні положення, які мають характер релігійно-моральних орієнтирів, що дозволяє урізноманітнити їх тлумачення і конкретизацію. Нечисленні конкретні правила поведінки, хоч і сформульовані як божественне одкровення, мають казуальний характер. Більшість з них виникли у зв’язку з вирішенням пророком Магометом конкретних конфліктів, оцінкою ним певних діянь чи відповідями на запитання, які йому задавали віруючі. Коран створювався стихійно, без будь-якого плану. Записи проповідей, умовлянь, історико-релігійних розповідей і пророцтв Магомета робилися випадково його слухачами. За легендою, у 651 р. всі одкровення Магомета, які збереглися у пам’яті та в приватних записах, були зібрані і зведені до одного списку. Саме цей текст визнається єдиним істинним словом Аллаха. Коран становить історичну та концептуально-ідеологічну основу мусульманського права

Суна – книга, де зібрано оповіді (адати) про життя, висловлювання і діяння пророка Магомета, які мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсякденному житті. Ці оповіді зафіксовані не неписьменним пророком, а його найближчими соратниками і послідовниками. Тому для встановлення дійсності фактів і висловлювань, наведених у Суні, ще в IX ст. найавторитетнішими докторами ісламу була здійснена велика дослідницька робота. За її результатами лише деякі акти залишилися сумнівними щодо їх істинної пов’язаності з Магометом. Переважна частина нормативних приписів, які містить у собі Суна, має казуальне походження. Багато з них збігаються з відповідними нормами Корану, є й нові нормативні приписи. Суна становить історичну та концептуально-ідеологічну основу мусульманського права

Іджма – збірка одностайних рішень докторів ісламу (муджатахідів) щодо вирішення питань, не врегульованих Кораном і Суною. Фактично ці рішення запроваджували нові загальнообов’язкові правила поведінки. Авторитет рішень, які не виходять безпосередньо з Корану та Суни, зумовлюється двома положеннями саме з цих джерел: 1. “Моя (Аллахова) громада (певна сукупність правовірних мусульман) ніколи не прийде до помилкового рішення». 2. “Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливо і в очах Аллаха». Але для того, щоб норма права стала складовою Іджми, немає потреби у визнанні її всіма або більшістю віруючих. Йдеться лише про єдність думки компетентних осіб, які офіційно покликані встановлювати право. Іджма формулює конкретні норми права, що застосовують у тих чи інших життєвих ситуаціях. Саме тому більшість конкретних норм права застосовується тільки тоді, коли вони підтверджені Іджмою.

Види норм Корану і Суни (за рівнем визначеності):

– однозначно визначені приписи, які навіть теоретично не допускають будь-якого іншого тлумачення (правила, що стосуються релігійного культу, та лише деякі з норм, що регулюють взаємовідносини між людьми), які повинні беззаперечно застосовуватися на практиці;

– абстрактні і не досить зрозумілі приписи, які не тільки допускають різне тлумачення змісту, а й передбачають їх конкретизацію з метою регулювання поведінки людей в кожній окремій ситуації.

Основні школи мусульманського права (склалися у другому столітті мусульманського літочислення – 622 р. н.е.):

– сунітське право (Сирія, Афганістан, Саудівська Аравія, Пакистан);

– шиїтське право (від арабського – єресь) (Іран, Ірак).

Основні суперечності між сунітами та шиїтами – у вирішенні питання про наступність верховної світської та релігійної влади, у визнанні канонічними деяких релігійних джерел. Прибічники сунітських чи шиїтських шкіл перебувають при владі у конкретній державі, в якій і застосовується відповідний тип Іджми.

Правова доктрина мусульманського вчення (фікх) – праці засновників і найавторитетніших теоретиків шиїтської та сунітської шкіл, їх змістом було обгрунтування рішень, що приймалися суддями. Нині фікх утворюють майже 6 тис. праць, які були написані в середні віки. Склад фікху ніким не затверджувався. Він формувався протягом віків, виходячи з авторитету авторів окремих праць і відповідно до потреб практики. Після того, як судді при розгляді конкретних справ почали обгрунтовувати свої рішення доктриною тієї чи іншої школи, стало можливим говорити про те, що мусульманське право у своєму сучасному вигляді є в основному доктринальним.

Кіяс – висновок, що робиться за аналогією у зв’язку з відсутністю у Корані та Суні певних правил поведінки, на основі яких можна було б вирішити конкретну справу. Тоді таке правило формулюється виходячи з аналізу і тлумачення випадків із життя пророка, його висловлювань або мовчання, які можуть стосуватися ситуацій, аналогічних тій, яку треба розв’язати. Це спосіб подолання прогалини в нормативних приписах Корану та Суни, усунення кількох десятків їх протиріч.

Основні особливості структури мусульманського права:

– оскільки мусульманське право має характер божественних настанов, остільки немає і не може бути влади, здатної його змінити;

– основою мусульманського права є норма права як загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене верховним законодавцем – Аллахом (формулюється прямо – через одкровення або опосередковано – через висновки, зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха);

– норми мусульманського права за змістом поділяються на дві основні групи:

– приписи, що містять оцінки вчинків правовірних (категорій вчинків п’ять: обов ‘язкові; рекомендовані; дозволені; недозволені; заборонені) (Наприклад, Коран забороняє лихварство, але дозволяє торгівлю);

– приписи, в яких сформульовані конкретні правила поведінки щодо певних ситуацій, а також установлені умови здійснення та наслідки певних діянь (наприклад, приписи, згідно з якими умисне вбивство карається стратою; договір, укладений душевнохворим, визнається недійсним тощо);

– абсолютна більшість норм мусульманського права мають імперативний характер, дуже рідко трапляються диспозитивні норми, що пояснюється колективістською суттю норм, спрямованістю на задоволення загальних потреб усіх мусульман. Фактично право спрямоване на фіксацію обов’язків мусульман, а не їх прав;

– при поділі норм мусульманського права на галузі його дослідники спочатку об’єднували відповідні приписи за тематичною оцінкою (релігія, сім’я тощо) і лише згодом, коли виникла необхідність у виданні державних законодавчих актів, в яких би положення шаріату були юридично зафіксовані, ісламська юридична наука стала розробляти проблему галузей права.

Система мусульманського права – складається з комплексу принципів і сукупності конкретних приписів, що регулюють такі основні сфери життя мусульман:

– стосунки правовірних з Аллахом;

– стосунки між людьми;

– зв’язки між державами або релігійними конфесіями.

Види норм мусульманського права:

– правила здійснення релігійних обов’язків;

– норми, що регламентують стосунки між людьми:

– 1) право особистого статуту;

– 2) деліктне (кримінальне) право;

– 3) цивільне право;

– 4) владні норми (судове право; міжнародне право).

Розвиток сучасного мусульманського права:

– відбувається вестернізація – запозичення мусульманським правом деяких ідей, принципів і норм, притаманних романо-німецькому чи англосаксонському праву. Вестернізація виявилась у тому, що в питаннях, які виходять за межі особистого статусу і не торкаються священних основ ісламу, застосування норм власне мусульманського права поступається запозиченим нормам, що впроваджувалися через видання державою нових законів, кодексів або поступово встановленою судовою практикою. Нині у таких галузях, як державне, процесуальне, торгове, трудове право діє небагато норм, які безпосередньо випливають з класичного мусульманського права;

– відбувається кодифікація норм, що стосуються особистого статусу і яких не торкнулася вестернізація, систематизуються, але без зміни положень, неузгоджені приписи Корану й Суни; усувається можливість обгрунтування вирішення одних і тих самих проблем посиланнями на численні й суперечливі праці послідовників різних шкіл мусульманського права;

– обмежується чи повністю скасовується діяльність традиційних судів, що забезпечували неухильне застосування приписів шаріату, що обумовлено вестернізацією і кодифікацією мусульманського права, внаслідок чого з’явився значний масив норм як результату правотворчості держави, заснованої на сучасних суспільних потребах, а не тлумачення архаїчних новел Корану та Суни. Дедалі більше з’являється професійних юристів і менше стає традиційних мусульманських суддів, які є охоронцями релігійних догматів.