«Я умлівала над хворим…»

Дніпрова Чайка

Я умлівала над хворим,

Плакала я, що безщасна

Тая душа, не розцвівши,

Рано зов’яне і згасне.

Віра мовчала, надія

Тільки що, тільки тремтіла,

Тільки любов невмируща

В серці одна ще горіла.

Я сподівалася чуда,

Думала я воскресити

Його тією любов’ю,

Марила, як воно буде,

Як то устане мій хворий,

Буде одужувать, жити,

Як він на рідную ниву

Вийде і стане косити.

Далі – смертельнії муки

Крила надії зломили,

І, кам’яніючи тихо,

Набік любов одступила.

Смерть вже ширяла над хворим,

Наче той хижий шуліка, –

Тут-то і скоїлось чудо,

Сталося диво велике:

Хворий почав очуняти,

Скоро здоровий він буде, –

Ні, не любов моя хибка

Те утворила з ним чудо.

Бачу, як він виринає

З розпачу, з темного суму,

Бачу, а в серці у мене

Гидка вродилася дума:

Заздрість, що він не на мене

Радісно вперше погляне,

Жаль, що з подякою руки

Він не до мене простягне.

Геть же ти, думко-нікчемо!

Хоч і не я теє диво

З ним утворила, – радію

Щиро за нього, щаслива.

Тихо я осторонь стану,

Нишком собі надивлюся

І за чужеє те чудо

Щиро сама помолюся.

Примітки

Вперше надруковано в другому томі збірки «Творів», «Рух», X., 1931. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 338 – 339.