Смерком

Дніпрова Чайка

Сонце погасло. Посизіли хмари.

Синя блакита німіє щораз,

Першая зірка на сході над лісом

Тільки-но тільки іще зайнялась.

Вітер, вкладаючись спать на ялині,

Ще розмовляє на самім шпилі,

Нижче – уже засинає калина,

Сном вже повита трава на землі.

Тільки осика пестливо тріпоче,

Інколи явір крізь сон зашумить,

Сердиться явір на вітра, що хоче

В час опочивку знов його дрочить.

Тільки одна гостроверха ялина

Гострим шпилечком у небо іде,

З ним розмовляє –

Стовбуром думка аж в землю гуде.

Все потомилося, все спочиває,

Ця ж прогуде вже цілісіньку ніч,

Я ж тебе, люба ялинонько, знаю,

Знаю твою сумовитую річ.

Рівно зелена і влітку, і взимку,

Тиха, поважна і з тишу, й в грозу.

Ти не радієш – сумуєш невпинно

Нишком спускаєш живицю-сльозу

От через що я до тебе, ялино,

Коли спіткає лихая година,

Лину, горнуся, немов до сестри…

Примітки

Вперше надруковано в другому томі збірки «Творів», «Рух», X., 1931. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 346.