86. Лист Федьковича до К. Горбаля
Добрийдень! –
Не гнівайтеся, любчику, що ажъ теперь вамъ даю відповідь, але я такий теперь заклопотаний, що мені дивно, якъ я и на сихъ пару слівъ мігъ ся зважити. – Ажъ теперь вамъ вірю, що тото є клопітъ та жура, и якъ чоловікъ може въ апатию впасти; не впасти але пропасти, бо я рахую кождого чоловіка за пропавъ, що въ ню впавъ. – Отъ и я; – да така мабуть божа воля, ні що и робити.
Справі, о котрі я вамъ писавъ, ще не ма кінця, бо я стараюся викрутитись, т. є., не дати правительству ніякоі відповіди. хіба би мене приконопадили. Да на дві неділи найдалі – міркую, що річи буде конець: удастся мені виховзтись – добре, а ні – такожъ добре, а я тебе увідомлю о всему якъ зможу и якъ трохи зъ своі апатиі продрюхаюсь. – Да я дуже боюсь, у ні затетеріти на віки. – Пропавъ я сараку!..
Я нашъ нарідъ цілимъ серцемъ люблю, и душя моя віщує, що єго велика доля жде, але аби го львівска громада поклала на ноги – не вірю. – Сторія знає богато самозванцівъ-демаgоgівъ. що ще дуще кричали та объ народнімъ гаразді бідкались, а претціля съ того народу шкуру драли а на решті на сарганъ продали. – Сторія въ очи коле: бою ся, аби на решті и намъ іхъ не виколола.
Що я тому бродзкому добродієви такий великий у очехъ, що вінъ мене у 17 числі «Руси» такъ гарно звеличавъ? – Не дурно то нашъ нарідъ приповідає, що «свиня не ззість доки не обваляє». – Подякуйте, ласкави будьте, львівскі громаді відъ мене за «почестне», и скажіть єі, що най ся не боітъ, що я єі своіми «безцінностями» ще коли ся надокучу. – Державъ Богъ Андрушка й безъ того окрушка. – Це якъ кажете?
Авербахъ козирь-писарь, ні що й казати! Нарідъ безъ усеі народности, безъ усеі поезиі, якъ німецкий, ще ледви хто ліпше відмалювавъ якъ вінъ. – Але для руснака, зъ роду поетичного, авер6ахови письма хіба тілько варта, що діля псіхолоgа, и то лишъ діля того, що хоче спосібъ гадки німця-селянина, т. є. хлібороба, знати.
Німчики мене братчику доідаютъ. – Кажутъ зрікати ся свого народу, свого краю, своі музи, або подякувати імъ за пенсію. – Я на послідне приставъ: – теперьже відки жити? – Я гадавъ піти до Коломиї и тамъ яке белєтристичне письмо основати. – Але почестне бродзкого пана добродія примусило мене, и своі музі ледащі подякувати за хлібъ-сіль літерацку, а самому стати на громадзкого писаря. – Діло дуже прозаічне але пожиточне. – Щожъ робити?…
Ще васъ молю благаю, братчику, мабіть уже у останнє, абисте були такі ласкави, сами написати до Вахнянина, най мені відошле усі моі манускрипти, не давше іхъ у печатню, а ви пришліть мені мій букварь и ті поезиі, що бувше въ мене – іхъ до Львова взяли. А нашимъ редакторамъ тамъ скажіть, аби моє имено не важили ся у своіхъ gазетахъ споминати ні друкувати, бо мені не тяжко до Львова поїхати да и іхъ обдрукувати, але не друкарскимъ калиломъ а гуцулскимъ топорищемъ. Мені теперь однаково: пропала честь, пропавъ хлібъ, найже пропадає и вікъ, хоть мій а хоть чій.
А за симъ словомъ бувайте здорови пане Костю, и не забувайте сеі прахтики, що хто не слухає здорового розуму, тотъ муситъ опісля слухати бродзкихъ дехтярівъ, се васъ щире радить
вашъ вірний
Федьковичъ.
Примітки
Лист без дати, списаний на чотирох сторонах синього листового паперу 4º. З тексту виходить, що він з р. 1867. Передруковано із «Зорі» 1892, ст. 339. – О. М.
Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., т. 4, с. 158 – 160.
