Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

92. Лист Омеляна Партицького до Федьковича

Високоповажний Добродію!

Чудні поступки львівськихъ и віденськихъ академиківъ зъ Вашими поезиями впровадили насъ въ глубоку задуму. Правда Ваша, ласкавий нашъ Добродію! Й самъ нічого не вдіявъ. До Вахнянина писавъ я ажъ два рази у Відень, обіцявъ виповнити усі поставлені варунки до одного тижня – но усе надармо. Ні одного слова не відписали на два моі листи. – До львівськихъ академиківъ я писавъ, зъ ними говоривъ, но у нихъ якъ на торговиці, ходи відъ одного до другого, та єще и розгнівали ся.

Прошут жъ отже Васъ, нагрімайте на Вахнянина, що бъ разъ конець зроблено изъ Вашими поезіями. Коли у нихъ нітъ гроша для переведення повзятоі думки, нехай до мене усе надошлють. Хвалити Бога, у мене зложено спорий фондъ литературній и нема обави довгого зволіканя моіхъ замірівъ.

Мило би міні було просити еще Васъ о підпомаганє моего діла. Я загадавъ изъ новимъ рокомь видавати місячний украінський зборникъ на взіръ давніщоі украінськоі Основи. До сёго діла узялися найперші сили нашоі Руси, Кулішъ, Коніський, Костомарівъ и инші Українці. Зъ Галичини много приобіцяло помагати. Жаль би тількі було, якъ би у великому и поважному зборі нашихъ писателівъ нестало Вашого дорогого имени. На-тоді наші галицькі сили не много варті. Ми потребуємо доконче Вашого литературного проводу.

Коханий пане Федьковичу! Чувъ я відъ Горбаля, що Ви працюєте надъ Вашимъ Добошемъ и що переробляєте фрашку свою драматичню. Не надякувавъ бимъ ся за такі чудні речи. Воно би великий гомонъ вчинило на усю Украіну. Вже теперъ писавъ до мене нашъ славний Кулішъ: «Не навтішаємось ми тутъ речами Вашого Федьковича. – Пливе Дністръ, тихий, якъ той руський народъ, широкий, якъ ёго думка, глибокий, якъ ёго рани и т. д. – На палітрі въ сёго маляря своі – не позичені фарби. Буде у васъ, буде красна литература!»

Оповіданнє про Опришка зове Кулішъ «невидаданою появою въ нашій литературі». Отъ такъ бачите, судять Ваші твори люде учені и тямущі. Ничимъ тоті пусті вибрики львівськихъ паничівъ: правда, хочъ єю и болотомъ обкинутп, останеть ся завсігди правдою. Доводило ся и мені не разъ дізнати незаслуженого докору. Та перенісъ я тоті удари, чуючи въ собі чисту, незасквернену совість. Прошу жъ отже и Васъ, не зважати на чужі химери. и не карати усіхъ людей своімъ тяжкимъ гнівомъ. Прошу Васъ о теє именемъ моімъ и именемъ тихъ, що стоять побічъ мене. Нехай хочъ дожию тоі радости, що удало ся мені найпотужнійшу силу литерацьку назадъ позискати для спільного добра. Се буде найкрасша новина, яку передамъ осиротілимъ галицькимъ и закордонськимъ браттямъ.

Єще одно дописую. Наша украінська дружина заложила у мене фондъ литературній на друкованнє добрихъ ділъ и на розписуваннє премій. Та любо бъ міні було, єслибь тій преміи ишли не на пусті які речи поменшихъ писателівъ, але на що путнёго и доброго. Запрашаю отже Васъ и підъ тимъ зглядомъ до спільноі роботи зъ нами. Ваші поезиі и повісти були би неоціненою добичею для нашоі громади.

Єще разъ, у послідній разъ, прошу Васъ, Пане Федьковичу, не відвертати ся відъ нашоі думки. Ми у нічімъ не виноваті.

Жду відъ Васъ милоі відповіди.

Зъ низенькимъ поклономъ

Вашъ щирий покірникъ

Омелянъ Партицький.

Тарнопіль 18 (6) Вересня 1867.

Клониться Вамъ уся наша громада – старша и молодша.

О. П.


Примітки

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., т. 4, с. 167 – 169.