Завіщання Федьковича
У спадкових актах по Федьковичу в повітовім суді в Чернівцях є також і його завіщання з 1873-го року, писане у Львові. Се завіщання, з кождого боку оригінальне, подаємо без зміни і скорочень. Поет розпоряджує тут, який має бути його памятник і як його мають ховати, та притім висказує багато цікавих думок, які з завіщанням не мають нічого спільного. – О. М.
Mein Wille
bezüglich der seinerzeitigen Beerdigung meiner Leiche und was ferner zu geschehen.
Die hier beigeschloßenen Urkunden beweisen, daß ich der griechisch-orientalischen Grlaubensgenossenschafit angehöre, daher auch wünsche, daß meine Leiche nach den Bräuchen derselben und den Sitten meines Volkes beerdigt werde, inwieferne es sich nämlich wird thun laßen, und inwieferne ein Mensch das Recht haben kann, seinen Willen bis über das Grab zu erstrecken.
Ferner:
Sollte ich verdient haben, oder es mir von nun an noch verdienen, daß mein Angedenken durch ein Denkmal oder ein Gemälde geehrt werde, so wünsche ich es auf folgende Art:
Sowol plastisch, als auch auf einem Gemälde soll ich nicht anders, als nur in der Huzullentracht dargestellt werden.
Mein Grabmonument, sei es in Stein oder Erz, bestehe in einem gewöhnlichen Rhombus oder auch nur einer rechteckigen Platte, darauf mein plastisches Bildniß in Lebensgröße, auf der rechten Seite liegend, das Haupt auf den Arm gestützt, gleichsam schlummernd, in der linken Hand den Topor neben sich haltend. Die Inschriften an den vier Seiten seien folgende:
Юрій Федькович.
Р. 27. Юлія 1834.
И смыслящии просветятся
аки светлость тверди, и от
праведных многих аки звезды
во веки, и еще.
Даніил.
Вмерти – спати:
Спати! а може й снити що? – то то ж
Бо й щось! бо що у смертнім нашім сні
Нам буде снити си…
Шекспір.
О, божевільство! мені ся снить,
Що я спаситель наш.
И що несу я великий крест
На тую Голготу аж…
Гайне.
Вгадайте! кільканацяте тут серце
Гинеть, що звані друга трутили
Єго у гріб?…
Федькович.
Selbstverständlich bleibt es dem ausführenden Künstler überlaßen, die Ecken und Kanten des Kastrums entweder abzuschneiden [дописано олівцем – abzuschleifen], oder scharf zu belaßen.
Ein liebevolles Herz und eine zarte Hand bitte ich um Tannen. Rosen, und Immergrün auf und um mein Grab! – Ob sich wohl finden wird…
Mir zu Häupten kein Kreuz, sondern einen Tannenbaum! – Kreuz habe ich genug in meinem Leben gehabt.
Lemberg, im Juli 1873 (16/7).
Fedkowicz.
Und nachdem ich verschieden sein werde, soll man meine Leiche nicht aut einem Katafalk in der Mitte des Zimmers autstappeln, sondern ganz bescheiden auf ein gewöhnliches Bett in einer Zimmer ecke niederlegen. Daß doch die menschliche Eitelkeit selbst noch am Grabe nicht ruhen will!..
Beim Leichenzug gebe man den Gästen nicht Kerzen sondern Blumen in die Hand. Muß man sich denn, einem dummen Gebrauche zu lieb, die Hände mit geschmolzenem Wachs oder Stearin verbrennen, oder die Kleider verderben laßen?
Der russische Parastas! welch eine schöne, sinnvolle Sitte in unserer Kirche! wenn nur pfafrische Habgier auch sie nicht begeifern würde! So aber sacken die Herrn Priester alles hübsch ein, und den Gästen bleibt das leere Nachsehen. – Warum giebt man uns aber? werden diese Herren sagen. Da, wo es sich um die Verletzung eines religiösen oder ästhätischen Gefühls handelt, sollen die Priester edel genug sein, auch da nicht zu nehmen, wo man giebt. O, daß doch schon einmal das Zeremoniell u. d. gl. auch in unserer Kirche reformirt würde!.. An der Zeit wäre es! bei jedem Loch schaut das rohe Mittelalter und die Habeier heraus. – Will denn auch unsere Kirche warten, bis ein Luther und Kalvin kommt? Möge sie sich vorsehen! Від личка до стричка дорога невеличка! –
Lemberg, 17. Juli 1873.
Fedkowicz.
Auf der Bahre soll mein Leichnam in Huzullentracht liegen, aber ja nur keinen Luxus! Ein weißes Hemd, weißes Beinkleid, rothe Huzullensocken (капці) nebst Gürtel genügen. Arme übers Kreuz; die Leiche mit einem Bahrtuch aus Baumwollleinwand überthan. Mit Bändern. Maschen. Tücheln, Organtinen u. d. gl. weg! Daß doch die Eitelkeit der Weiber selbst noch an Leichen ihren Firlefanz treiben muß!..
Bei uns ist es Sitte, daß bei der Leiche, dann auch während des Kondukts. Evangelien «gesungen» werden! als wie wenn das «Evangelium» mit dem Singsang etwas zu schaffen hätte?! – Prediget lieber bei der Leiche, ich meine während der Ausstellung derselben, und das an jedem Tage mehrmals, und ihr werdet zur Einsicht kommen, daß es tausendmal mehr taugt, als etter Singsang. – Beim Anblick einer Leiche sind, denke ich. die Gemüther für eine Predigt empfänglicher als irgendwann. Nur laßet euer ewiges царство небесне denn doch schon einmal bei Seite! – Das wahre und einzige Himmelreich ist und bleibt doch der Gemüths-friede im Leben! – Wenn aber jemand das Evangelium schlecht versteht oder gar nicht versteht, das ist eben die liebe Geistlichkeit! Prediget nur recht fleißig Moral, Humanität und was dazu gehört, und das «Himmelreich» macht sich dann von selbst.
Bei den Huzullen ist es Sitte, daß bei der Leiche die Flöte oder Schalmei geblasen werde. Dieß bringt mich auf den Gedanken, wie mächtig eine edle, entsprechende Musik, gemacht bei einer Leiche, auf die Anwesenden wirken müßte! wie schön sie z. B. die Intervalle zwischen den Predigten ausfüllen würde! – Versuchet es einmal, und ihr werdet sehen, wie sehr ich Recht habe!
Die chemische Zersetzung einer Leiche bringt schon üblen Geruch mit sich: warum ihn mit dem Gestank brennender Kerzen noch vermehren, ja, unausstehlich machen? – Ich denke, daß in dem Zimmer, wo eine Leiche liegt, Räueherungen sehr oft vorgenommen werden sollen, jedoch nur mit dem allerfeinsten Räucherwerk. Unser sogenannter Weihrauch ist dieß aber am allerwenigsten. –
Mein Gusto wenigstens ist er nicht.
Lemberg. 18. Juli 1873.
Fedkowicz.
Wie wir doch roh sind, wir Menschen! ob wir nun auch alles Mögliche anwenden, um es zu überfirnißen, wie wurmstichiges Holz! Da schreien wir, wenn man einem störrigen Ochsen eins aufs Dach gibt; und wenn der Hintere eines boshaften Pferdes mit der Peitsche zu unsanft in Berührung: kommt, so liest man’s gleich am folgenden Tag in den Zeitungen. Wenn aber der Sterbende, der eine mehr, der andere weniger, aber für seine Gemüthsverfaßung jeder empfindlich genug, mißhandelt wird, darnach kräht kein Hahn, am wenigsten ein Filantrop. Und warum doch? Zwar besteht die Agonie eben darin, daß die Sinne absterben, sie sind aber während desselben noch nicht ganz abgestorben. Also: kann man diesen sterbenden Sinnen nichts Beßeres biethen, als Weibergeplärr, das schmutzigste Zimmerlein und eine Wust von abergläubigen, unsinnigsten Bräuchen? Ein mensсhenfreundlісher, wahrhaft gebildeter Arzt, das Antliz, aber das heitere Antliz von einigen Lieben und Freunden. Blumen, sanfte Musik, viel Licht oder Sonnenschein, ein heiteres geräumiges Zimmer mit Gemälden und Statuen, wäre die schönste, die beruhigendste Umgebung für einen Sterbenden. Würde man dem Sterbenden nur halb so viel Pflege und Aufmerksamkeit zuwenden, wie man der Leiche zuwendet, so könnte er weit, weit glücklicher sterben. Oder mißhandelt man die Sterbenden eben dazu, damit es ihnen um die Welt nicht gar zu leid sei? – Auch keine üble Idee! wenn sie nur nicht so – menschlich wäre!..
Lemberg, 20 Juli 1873.
Fedkowicz.
Моя воля
відносно мого тіла у свій час поховання і того, що має бути далі.
Додані тут документи доводять, що я належу до грецько-східного єдиновірства, тому я бажаю, щоб моє тіло було поховане згідно з її звичаями і звичаями мого народу, настільки як це можна буде зробити і настільки як людина має право на поширення своєї волі на могилу.
Далі:
Якщо я заслужив або ще віднині заслужу, що моя пам’ять буде пошанована пам’ятником або картиною, то бажаю це у такому способі:
Як у пластиці, так і на картині я маю бути показаний не інакше, як у гуцульському одязі.
Мій могильний пам’ятник, хай хоч з каменя чи металу, нехай складається із звичайного ромбу або також на прямокутній плиті, на якій моє пластичне зображення в натуральну величину, у лежачому положенні з головою, опертою на руку, ніби сплю, тримаючи у лівій руці топір біля себе. Надписи на чотирьох сторонах мають бути такі:
Юрій Федькович.
Р. 27. Юлія 1834.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вгадайте…
Федькович
Само собою зрозуміло, що буде доручено виконуючому митцю, кути і канти споруди залишити або обрізаними [дописано олівцем – відшліфрвані], або гострими.
Повне любові серце і ніжну руку я прошу про сльози, троянди і вічну зелень на моїй могилі. Якщо буде знайдене…
У головах не треба хреста, а смереку – хреста я мав досить у своєму житті.
Лемберг у липні 1873 (16/7).
Федькович.
І коли я помру, треба буде моє тіло покласти не на катафалку посеред кімнати, а зовсім скромно на звичайному ліжку в куті кімнати. Щоб людське марнославство не турбувати ще в могилі.
У похоронній процесії дати гостям не свічки, а квіти. Що, хіба треба, слідуючи дурній звичці, дати попекти руки гарячим воском чи стеарином або зашмарувати одяг?
Руський парастас! Який прекрасний, повний сенсу звичай нашої церкви! Якби тільки вона не мала в собі жадібності священників!
Отак привласнюють парохи все прекрасне собі, і гостям залишаться лише роль спостерігачів. Але що нам дають? ці пани нам скажуть. Тут, де йдеться про порушення релігійного або естетичного почуття, священики мають бути настільки шляхетними і не брати там, де треба дати. О, якби церемонії в нашій церкві були би колись реформовані! Це було би на часі! З кожної дірки виглядають сире середньовіччя і жадібність. – Чи хоче чекати наша церква на появу Лютера або Кальвіна? Були б такі наміри! Від личка до стрічка дорога невеличка!
Лемберг, 17 липня 1873.
Федькович.
На ношах мое тіло має лежати у гуцульському одязі, але без жодного люксусу! Білої сорочки, білих гачів, червоних гуцульських шкарпеток (капців) і поясу досить. Руки схрещені, тіло покрите бавовняним покривом. Стрічки, банти, рушники і под. – геть! Якої тільки мішури не вигадує жіноче марнославство при тілі!..
У нас є звичай, що біля тіла і при прощанні з ним «співаються» євангелія – марнославство при тілі! Так, ніби євангелія мала щось спільного зі співами. Ліпше би читали проповідь при тілі, я маю на увазі при його похованні і це кожного дня кілька разів, це дасть вам зрозуміти, що це в тисячу разів більше годиться, ніж співи. При погляді на мертве тіло, я думаю, душі ліпше сприймають проповіді, ніж коли-небудь ще. Тільки лишіть своє вічне царство небесне раз десь подалі. Правдиве і єдине царство небесне є і лишається в мирній душі при житті! Якщо хтось євангелію погано розуміє, або взагалі не розуміє, ось це і є та мила духовність. Проповідуйте ліпше старанно мораль, гуманізм і все, що сюди належить і тоді царство небесне утвориться само собою.
У гуцулів є звичай, що при покійнику грають на сопілці або флоярі. Це привело мене до думки, яким міцним робить відповідна шляхетна музика при мертвому тілі, змушує думати про присутніх. Як прекрасно можуть бути заповнені інтервали між проповідями! Спробуйте раз і ви побачите, наскільки я маю рацію.
Хімічний розклад тіла вже приносить із собою неприємний запах: чому його треба підсилювати із смородом палаючих свічок, навіть робити його невиносним. Я думаю, що в кімнаті, де лежить покійник, окурювання дуже часто є доречним, але з найприємнішими запахами. Однак наш так званий ладан підходить для цього якнайменше. Принаймні, на мій смак.
Лемберг 18 липня 1873.
Федькович
Які ми все-таки ще сирі люди! чи ми вживаємо усіх можливих заходів, щоб полакувати трухляве дерево! Тут ми кричимо, коли колись побачимо на даху впертого бика (?), і коли круп злісного немилосердно батогом хвиськаємо, щоб він рухався, то наступного дня читаємо про це вже в газеті. Але коли знущаються над вмираючим, котрий один більше, інший менше, є чутливим до свого душевного стану, про це не прокукурікає жоден півень, найменше філантроп. І чому? А саме агонія є як раз в тому, що свідомість відмирає, але при цьому не зовсім відмерла. Отож: хіба не можна цій вмираючій свідомості нічого ліпшого запропонувати, ніж жіночі теревені, бруднющу кімнатку і сміття забобонних безсенсовних звичаїв? Направду освіченим дружнім лікарем вмираючій людині було би лице, але світле лице любові і родаків, квітів, м’якої музики, багато світла, сонячного сяйва, весела простора кімната з картинами і статуями, найпрекрасніше, заспокійливе оточення. Якби турбот і уваги про вмираючого було хоча б наполовину того, що приділяється покійнику, то міг би він померти далеко щасливішим. Чи знущаються над вмираючим як раз для того, щоб йому не шкода було залишати цей світ? – Теж дурна ідея! якби вона не була так людською!
Лемберг, 20 липня, 1873.
Переклад з німецької мови Валентина Стецюка
Примітки
На тім самім аркуші, до є «моя воля» Федьковича, при кінці дописано:
Ans der Illustrirten Zeitung pro 1873, N. 1569, 26. 7, S. 63:
«Nicht oft geschieht es, dass das Bild eines Dichters ihn gibt in der Blüte der Jugend. Fast immer führt es ihn vor, wenn die verzehrende Macht der Poesie seinen Leib bereits gebrochen oder die Sorge ums tägliche Brot, diese lauernde atra cura am Musenpfad die Linien seines Antlizes zerwühlt hat. Meist ist es unter den Kränzen der späte des Lorbeers, manchmal gar der letzte, jener der Cypresse, welcher die Stirn des grossen Poeten krönt! Aber würden wir sie nicht lieber geschmückt schauen mit der purpurnen Rose der Jugend, oder mit der weissen Myrthe der Liebe?»
Wie gross und wie wahr gesprochen!.. Weg mit alterzerfurehten Dichterbildern! – Ideal dem Ideal! Schönheit der Schönheit! – Selbst nach seinem Tode möge ihr der Dichter dienen!
Eine kolorirte, sehr gut getrofene Fotografie von mir. aufgenommen kurz vor dem Feldzug 1859, befindet sind bei Semen Nariwniak in Nowosiółka Kostiukowa bei Zaleszczyk.
Lemberg, am 2 August 1873.
Fedkowicz.
З Ілюстрованої газети від 1873, N. 1569, 26. 7, ст. 63:
«Нечасто стається, що картину поета дають у розквіті його юності. Майже завжди показують його, коли всепоглинаюча сила поезії вже поламала його тіло або турботи про хліб насущний, ця чатуюча atra cura (чорна турбота) на стежині муз скуйовдить лінії його лиця. Більшою частиною воно під вінком пізніх лаврів, інколи останніх, тих кипарисів, котрі увінчують чоло поета. Але чи не більш любо було би для нас дивитися на пурпурну троянду юності, або мудрий мирт любові?»
Як велично і правдиво сказано! – Геть картини пристаркуватого поета! Ідеальне ідеалу! Краса – красі! Саме після смерті могли би ви послужити поетові. Колоритна, моя правдива фотографія, зроблена коротко перед походом 1859 р. знаходиться у Семена Нарівняка в Новосілці під Заліщиками.
Лемберг, 2 серпня 1873 р.
Федькович.
Переклад з німецької мови Валентина Стецюка
Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 367 – 372.