Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

27.11.1890 р. До В. Лукича-Левицького

27 ноября 1890 p. Єлисаветград Херсон[ської] губернії

Шановний добродію!

Лист Ваш одержав ще в Петербурзі, але не мав вільного часу, щоб одповідати Вам, а зараз ми переїхали в Єлисаветград і тут будемо грати, мабуть, з місяць. Отже, на провінції знайшовся вільний час, і я взявся оце за перо, щоб написати до Вас.

З охотою вишлю для Вашого журналу ніде ще не друковані мої твори «Борулю» і «Сто тисяч», ї оце на днях дав переписувати «Борулю», а Ви напишіть мені сюди мерщій в книгарню Менчица [власника книжкового магазина в м. Єлисаветграді.]: по скільки аркушів поштового паперу великого формату можна вкладати в рекомендований конверт, бо мені це перший раз приходиться посилать за границю листи, то я гаразд не знаю порядків. Може, двох п’єс буде для Вашого журналу багато, то Ви напишіть мені, щоб даремно не переписувати.

«Що було, то мохом поросло» я не посилав в редакцію «Правди» [В 1890 р. у «Правді» в другому томі, випуск V, на стор. 130 – 139 і у випуску VI на стор. 230 – 239 надруковано першу дію п’єси «Що було, те мохом поросло». Закінчення п’єси (2 – 5 дії) друкувалося в «Правді» № 2 – 6 за 1892 р. Можливо, що редакція журналу одержала п’єсу не безпосередньо від автора.], як ця драма туди попала – не знаю. «Що було…» перше носила названіє «Не так пани, як підпанки», потім «Батькова казка», але тутешня цензура не дозволила її для театру під обома цими названіями.

У мене ще п’єса «Іван Тубілець», драма в 5 д[ій], не дозволена теж цензурою. Тілько думаю, що Вам не випадає печатать в «Зорі» заборонені в Росії штуки, щоб часом через це не заборонили пропуск сюди Вашої газети [Журнал «Зоря» помилково названо газетою. (Упоряд.)], а «Правда» може печатать, бо вона тут не получається. Напишіть мені адрес «Правди». Фотографію вишлю незабаром, а коротенька жизнєопись моя надрукована професором Огоновським [Мається на увазі «Історія літератури руської» О. Огоновського (Львів, 1889). Про І. Карпенка-Карого говориться на стор. 858 – 882.], просторніше ж я остерігаюсь писати, бо життя моє і театральна діяльність тісно зв’язані з Марком Кропивницьким, про которого багато набрехано, і мені прикро тепер писати і тим самим обличати пана Марка. Надіюсь, шо Ви не одкажете вислати мені Вашу «Зорю» на книжний магазин Менчица.

Тепер у нас на Україні єсть тілько чотири справжніх трупи під режисерством Саксаганського, Кропивницького, Старицького і Садовського. Вони складаються не менш як з 40 осіб кожна. В трупі Саксаганського – де і я состою членом – 50 персон. Затим ще є трупи дуже бідні артистичними силами, котрі не стільки ради українського театру терплять всякі біди і нужду, скільки ради насущного хліба. Поспіху вони ніде не мають, і Вам треба з великою обережністю друкувати вісті про ці трупи. Вони завжди самі себе хвалять, і, читаючи такі вісті в «Зорі», ми, українці, дивуємось: звідкіля вони беруть ті вісті, та ще про такі трупи, про які і ми тілько чули, шо вони є, а ніколи їх не бачили ні в однім путнім місті і не знаємо ні одного артиста, способного в главних чотирьох трупах грати хоча б другі ролі. Наприклад, я сам читав у «Зорі» про трупу Васильєва [Васильєв Матвій Тимофійович (псевдонім Васильєв-Святошенко). (Нар. 1863 p.). Композитор і антрепренер, працював у трупі Кропивницького, Сабініна. Автор музики до багатьох п’єс Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого.], бувшого дирижером у Кропивницького, де його нікому невідома трупа причисляється до чотирьох главних! Це прямо шарлатанство. Самий главний актор цієї трупи Потапенко [Потапенко Вячеслав Панасович, актор і український письменник.], не більше як танцюра. Правда, він у Кропивницького танцював чотири роки, то, може, надивився, як грають, та й собі почав. Він і писав, здається, по-українськи, але його завжди висміювали.

Прихильний до Вас

Іван Карпенко-Карий


Примітки

Публікується вперше за автографом, що зберігається в рукописному відділі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (№ 2870/1503).

Редактор львівського журналу «Зоря» В. Лукич (справжнє прізвище Володимир Левицький) звернувся до Карпенка-Карого з проханням надрукувати щось із його творів на сторінках «Зорі». Цей літературно-політичний журнал виходив двічі на місяць протягом 1880 – 1897 pp. у Львові. Видавцем було Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Певний час редактором його був І. Франко. Журнал був дуже поширений в Росії (передплачувалось до 400 примірників). Драматург надіслав до цього журналу кілька своїх п’єс. У «Зорі» були надруковані «Мартин Боруля» (1891, №№ 7 – 10), «Сто тисяч» (1891, №№ 21 – 23), «Безталанна» (1893, №№ 13 – 16), «Чабан» («Бурлака») (1895, №№ 18 – 22), «Сербин» («Лиха іскра поле спалить і сама щезне») (1896, №№ 20 – 24).

Згодом В. Лукич видав у Львові «Твори» І. Тобілевича (Карпенка-Карого) коштом «Зорі», куди ввійшли «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Безталанна», «Що було, те мохом поросло», «Чабан», «Сербин». Крім того, «Зоря» друкувала низку прихильних рецензій на твори І. Карпенка-Карого.

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори в 3 тт. – К.: Держ.вид. художньої літератури, 1960 р., т. 3, с. 219 – 221.