Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

16. Хвороба Архипенка

Іван Корсак

«Дорогой Женя.

Я получилъ Твое послѣднее письмо. Спасибо за приглашеніе на выставку –пока что для меня не возможно. Обещать в данный моментъ ничего не могу. Мнѣ сейчасъ не до этого. сейчасъ я лѣжу в санаторіи и богъ знаетъ сколько прійдется еще пролежать. У меня физическое переутомлеіе и переутомленіе нервовъ и быть можетъ на этой почвѣ образовались раны в пищепроводѣ у входа въ желудокъ. Блѣзнь очень опасная и длительная.

Съ одной стороны мнѣ нужно усиленное питаніе, по вторыхъ болѣзнь не позволяетъ мнѣ принимать пищу. Быть можетъ прійдется дѣлать искусственное питаніе.

Я теперь питаюсь главнымъ образомъ молоком и яйцами.

Больше недѣли как все ухудшается здоровье. Лекаръ утверждаетъ, что это кризисъ. Запрещены всякія движенія и я лежу на спинѣ съ безпрерывнымъ горячимъ компресомъ на груди»…

Боже, яку ти невчасну болячку нажив, чомусь картав сам себе Олександр. Все так толково складалося, навіть заборона вірним дивного того кардинала відвідувати венеціанське бієнале обернулася несподіваним успіхом: народ валом пішов подивитися, а що ж то святий отець так висварював. Мало того, заробити гарно вдалося і на ті кошти купити в Берліні Школу мистецтв.

І весь час на твоєму шляху зустрічаються тепер добрі люди, що готові у поміч стати. Карл-Ернст-Остхауз, чи не найперший в Німеччині прихильник твоєї творчості, гарну виставку влаштував у Народному музеї Хагена. Душу споріднену зустрів ти в особі Херварда Вальдена: то йому належить дякувати,що так блискуче виставка творів відбулася у галереї «Дер Штурм». Тоді в «Кундіг бібліотеці» в Женеві, звідки виставка переїхала в Цюрих…

А яку непересічну постать зустрів в особі Саллі Фалька, бізнесмена і колекціонера, що за його ж словами не хотів бути схожим на тих «ницих людей, що заклопотані лишень високим прибутком». Фальк захопився роботами Архипенка вже коли в його колекції сусідству вали імпресіоністи Ренуар і Дега з постімпресіоністами Ван Гогом, Сезаном, Гогеном, як і іншими художниками паризької школи – Пікассо, Шагалом, Кандинським, Дереном… Тож з особливою втіхою Архипенко працював над скульптурою «Подвійний портрет (Містер і міссіс Фальк)», яку виконати вдалося блискуче.

Похмурого листопадового дня давній приятель Марсель Дюшан заявився на порозі майстерні Архипенка з Кетрін Драйєр, американською художницею і колекціонерпом. То була цікава розмова, бо Кетрін, як колекціонер, полювала саме за роботами модерними.

А місяців через чотири прийшов від неї з-за океану лист. Вона пропонувала Олександрові виставку в Нью-Йорку, в Товаристві анонімів, міжнародній організації, де Кетрін була співзасновницею

Архипенко посилає тридцять три твори, при тім числі десять малюнків, сім акварелей та ще десяток скульптур. Різною була преса, та головне – приверталась увага. Особливо відмічалася риса, притаманна скульптурам досі лише Архипенковим – наскрізні отвори в скульптурі, які мали своє несподіване зорове навантаження. «Нью-Йорк геральд» з подивом писала: «Замість того, щоб творити річ, Архипенко творить її відсутність. Не вірите? Сходіть на виставку і ви переконаєтеся на власні очі».

Олександр стільки планів собі з дружиною Анжелікою Шульц намалював… Відома красуня, експресіоністський архітектор, донька знаного берлінського архітектора Бруно Шульца, вона таки чимало допомагала Олександрові. А насамперш – дала соціальний статус та місце відповідне в тутешній художній аристократії.

Він стільки планів в уяві собі намалював, натомість має лежати колодою безживною та безпорадно скреготати зубами від надміру шпарких компресів.

…Як вже виходили останнього разу лікарі з палати, то кількома фразами вони перекинулися. Не розібрав усього Олександр, але слово одне, досі незнане, лишилося в пам’яті: корціома. Запитав про нього у сестри-жалібниці, що ставила йому компреси.

– Рак, – відказала вона, подивовано глипнувши, бо як не знати, здавалося їй, відоме усім.

Наче холодом в нього війнуло, сирістю й холодом свіжої, щойно викопаної могили… Чого ж воно так, мерзла душа, ти як художник ледве зіп’явся на ноги, вже в провідних європе йських державах визнають як заспівувача нового мистецтва, це визнання перекочовує і на американський континент, – і раптом тупик, темінь, могила.

Олександрові почулось нараз, як грудки землі застугоніли по його домовині, і з шурхотом осипалася з-під лопат у яму могильну земля.