Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

8. Софія і Жан біля моря. Виставки. Імена

Іван Корсак

Жан здебільшого не витримував першим і, натомившись, відкладав пензля убік:

– Певне, досить. В очах мерехтить.

А сьогодні, на його подив, першою подала голос Софія:

– Завершуймо. Аби не передати куті меду.

Непросто пояснити людині, що не володіє українською, цю приповідку давню: нащо до втоми тут кутя з медом… Але їм, як завше, легко вдавалося порозумітися.

Тепер Софія з Жаном мали цілковите право безтурботно бродити середньовічними вуличками містечка Ванс на Блакитному березі, постояти біля Кафедрального собору, вишуканої дзвінниці церкви Святого Ламберта чи міського фонтану, твореного справді вигадливим майстром.

Тиха і світла втіха спадає на душу, коли, напрацювавшись, може людина дозволити собі годинку яку відпочити, навіть просто помандрувати негомінкими вулицями.

– Ой, як пахне гарно, – замислено зітхнула Софія.

– Справді? – насмішкувато перепитав Жан.- Можемо ще раз пройти мимо цього ресторанчику.

В містечко Ванс по першій світовій війні вони приїжджали майже щоліта, але не вилежуватися на такому звабливому березі, і не для походеньок по ресторанах тутешніх, на які в них негусто у гаманці дзвеніло. Щоправда, тут вони теж швидко надбали приятелів, особливо серед англійців, і ті не раз помагали їм одержати замовлення для фабрик шовку в Ліоні.

Софія досить спокійно ставилася до того, що ім’я її вже знаним стає в різних країнах – участь у виставках у Берліні, Празі, Львові, непогана преса; їй більше хотілося якось підтягнути Жана з його дещо меланхолійною вдачею.

Віхоли та морози, що в скалку цементували мистецтво в підмосковській Україні, безсилі були далі сягати. Звісно, ті виставки теж потребували клопотів, от хоча б львівська, до якої особливих трудів докладали художник Святослав Гординський та Іларіон Свєнціцький, перший директор Національного музею в місті. Перевезти твори через кордон можливо було, лиш сплативши непосильне мито, на яке не стачить духу. Та вихід знайшовся: роботи Софії Левицької, як і інших митців, згортали в рулони, які на кордоні не йменували мистецькими творами.

– Я добряче перетремтів, коли картини Пікассо у Львів перевозив на верхній полиці у потязі, – згадуватиме вже згодом Святослав Гординський.

Софія певна була, що художнику для визнання потрібен час, інколи чималий, але за себе вона не переймалася. Гірше було з Маршаном, на якого напливала незрідка, як негода після Покрови, якась кисла невпевненість.

– Ну, кому мої треба полотна. – ні з сього, ні з того брався бурчати. – Ліпше б я змолоду в пекарі подався чи перукарі…

– Ти, кислице зелена, – не витримувала Софія.- Не віриш мені, піддобрююся, мовляв, то зазирни у рецензії, що про тебе друкують.

Вона ретельно збирала вирізки із видань, де йшлося про Маршанові полотна і виставки, тож зараз сердито зашаруділа шматками газет, більшими й меншими, розкладаючи їх, мов картярський пасьянс.

– Ось відгукувався Андре Сальмон: «Картини Маршана складають честь Салонові, де молоді люди отримують художні уроки. Ще вагалися, як розмістити твори, чи потрібно розміщувати серед вчорашніх фовістів чи завтрашніх кубістів? Звісно, вони добре дивляться поряд з роботами Андре Лота. Хоча завтра ці два художники можуть бути вельми віддалені один від одного». А ось що писав Роже Алард: «Досить скромними засобами, навіть певною стриманістю в зображенні, цей художник досягає результатів, які вражають нас». Ще коротше й влучніше сказав Жан Варнот: «Справжня простота і справжні чари тут глибоко відчуваються»

– Цей останній правду заховав у підтекст.. Наївна, дитяча простота. А на складніше, мовляв, забракло потуги.

– Не журися, не винуватять тебе у примітиві. Ось під філософським кутом розглядає твої роботи Густав Хан: «За словами Ренана мета світу – розвиток розуму. Тож художник Жан Маршан не забуває, що в мистецтві дуже важливо вирізнити ту силу імпульсу, яка піднімає природу ввись, до другого неба. Малюнки художника є сміливими, але без прямолінійного декламування».

Певне, є такий ще напізнаний закон краси, думалося Софії, що художника мають точити, мов дерево короїди, вагання і сумніви, і в тому мука його і щастя, радість його нестримна і безконечний біль; і якщо той художник не падатиме в бездонну прірву зневіри, то не знатиме й злету, як метелик з обкарнаними крилами, не пізнає страждань, що лещатами холодними металевими душу чавлять, то не під силу йому ніколи передати навіть крихту щастя і втіхи, що бодай на мить в душі спалахнуть…

Є такий жорстокий закон краси.