6. Після бійки. Друга Софія
Іван Корсак
Аж іскри, яскраво-жовті й червоні, колючим жмутом сипонули в очах Михайла від Генріхового удару; він заточився сперш, але встояв, бо кулак зловмисника, на щастя, якось ковзонув: розвернувшись, тепер вже Михайло цапнув Генріха за петельки і струсонув, аж той згикнув.
За мить вони, копаючи одне одного, качались підлогою та тужилися зацідити в лице чи під дихавку найскулкіше; обидві перелякані Софії, кудкудахаючи, нажаханими квочками кружляли навколо та марне пнулися як не розборонити, то принаймні розтягнути чоловіків.
А ті хіба чверть години качалися, тузалися й лаялися – в Михайла під оком вже поважний синяк розцвів, в Генріха ж кров з розбитого носа цідилася; врешті вони вспокоїлися, щоправда аж ніяк не зусиллями знервованих і напуджених двох Софій, швидше самі вичахли та розімкнули обійми; все ще ненависно блимаючи, вони встали на ноги.
Генріх схопив за руку сестру і потягнув за собою, та відчайдушно впиралася і ногами ковзала, а друга Софія, Софія Налепинська, взялася до Михайлового синця холодні примочки ставити.
Брат роздратовано волік сестру, а вона вільною рукою розмазувала рідину на обличчі та все озиралася на Михайла, він же, в міру того, як віддалялася його Софія, з холодом не тільки від примочок синця на лиці, куди більшим холодом у душі починав розуміти, що це тягнуть за руку його почуття, його нездійснену долю, яку напевне ніколи не судиться йому навіть побачити.
Не буде більше такої виставки, як тоді, у Салоні незалежних, де вони представляли вісімнадцять «колективних» робіт, – його, Софії Сегно та ще Миколи Касперовича. Добре слово про них знайшлося в невтомного і вельми зіркого Гійома Аполінера, про їх самобутність немало балакала різна преса, при тім числі Le Journal, Paris-Journal, Jil Blas, L’Intrasigent, Democratie sociale, польські Nowa gazeta, Odrodzenie, Kurjer Warszawski, Literatura i sztuka, львівська українська газета «Діло»…
Навіть не зможуть добродушно підсміятися одне з одного, як тоді, коли малював Михайло кумедну композицію «Чотири жінки і кіт», Там в хустині легко впізнавана Софія Налепинська, поруч Софія Бодуен де Куртене, позаду Софія Сегно, збоку Гелена Шрам. А собі Бойчук вділив образ кота, що вдоволено позирає з-за спин. Не заспівають більше вони разом в хорі Української громади у Парижі, не сперечатимуться про загадки древнього іконопису, як і не буде пахучого луговою ромашкою тіла Софії, не настануть ніколи більше до запаморочення пристрасні ночі кохання…
Як зачинилися двері за Генріхом і його сестрою, то найперш спала думка Михайлові: ліпш би він придушив чи прибив того брата. Він же вищий помітно його, хоч той Генріх доволі жилавий, тренований добре напевне. Софія якось хвалилася, що Генріх пройшов тут, в Франції, льотниче навчання і одержав посвідчення номер один Імператорського всеросійського аероклубу. Михайло може ще зараз кинутися навздогін і звести рахунки…
Але ні, нехай там собі живе. А руки твої, Михайле, довгі пальці твої не знаряддя вбивства мають тримати, а пензля, не зло комусь чинити, хай то б помстою звалося, а радість творити, кольори з часом загублені людям вертати, ті, що засяяли так в візантійські часи та за Київської Русі…
Софія в пам’яті має лишитися такою ж милою і сердечною, рідкісною красунею, і навіть як спливуть роки чи десятиліття, то має він згадувати: «Яка в неї шия була! Тільки Джотто такі малював. Лебедина…А яка посадка тієї шиї, які очі… Джотто, Чімабуе…»
Він має далі іти, навіть як спотикатиметься, то не зважати, як падатиме то силу знайти знову піднятися. Ще в дев’ятсот сьомому році Михайло про поїздку на північ Італії та у Венецію писав своєму благодійнику митрополитові Андрею Шептицькому: «Наблизився я там до творів штуки візантійської, почув її прадавню красу і високу культуру. Пізнав великі скарби в тім чудовім стилю з дивною простотою форми. Бачив також примітивну штуку італійську, яка цілком мене захопила».
Але мистецтво таке неозоре, одного знайомства з вершинними творами живопису минувшини мало, тож аби вільніша хвилинка траплятиметься, то до книг Ібсена та Шекспіра, Словацького й Метерлінка має нові твори у пам’ять закласти.
В тебе, Михайле, слід сподіватися, ще довга дорога. І нею повинен іти, серце своє прищемити для цього, в клітку залізну замкнути: мовчи, моє серце, бо чекає мене мольберт, чистий як сніг, що землі не торкнувся, і фарби зачекалися мене, свіжі, як першого дня Творіння…