9. Роман з Налепинською
Іван Корсак
Він спочатку не додивився навіть тої дрібної царапинки пальця на лівій руці, та за добу зчервонів і підпух його палець, запалення відібрало вночі цілковито сон: руку смикало з пульсом у такт, біль струмом миттєвим щоразу стрясав всеньке тіло, завершуючи найскулкішим ударом в скроні; і лише як прорвало, він, вимучений, обезсилений та обмолочений, врешті заснув.
Найменша згадка про Софію Сегно в Михайла Бойчука схожий біль викликала. Її прізвище тупою іржавою голкою низало та штрикало в самісіньке серце, беззахисне та безпорадне; він виганяв, вимітав із душі та пам’яті найменший спомин, однак доки вимете, той спомин ще встигав попити його кривавиці. І тільки як докотилася звістка, що кохання його, розлукою не вельми зажурене, за гонорового якогось банкіра заміж благополучно вийшло і таким рипом блискуче кар’єру художника вивершило, тоді його нараз мов прорвало, зник той біль у душі Михайла, той щем та пережиток млосний.
Тепер на етюди все частіше ходив Бойчук із Софією Налепинською. Він напевне знав, як вона ставиться до нього, не раз помічав випадком якийсь особливий погляд, що нишком кидала услід: захоплення дивовижно змішувалося в погляді з гіркотою, та досі не видала вона притаєного, глибоко в душу загнаного та замкненого кріпко там свого почуття.
Все трапилося якось ненароком, у напівжарт, як поряд в майстерні вони працювали. Змішуючи фарби, Михайло близькозоро до них приглядався-принюхувався, – таїнства кольорового новотвору нікому не довіряв.
– А знаєш, виходь заміж за мене, – мовив так, мовби те стосувалося його чаклування.
Пензлик Софії раптово в повітрі завис.
– Добре, – майже тим же буденним тоном відказала вона, проте не стрималися, кліпнули зрадливо і подивовано її повіки.
І знову мовчанка, тільки напруга в ній іскри креше.
– А чого замовк? – таки наважилася Софія.
– Думаю, чи не зайвину часом мовив.
Шерхіт пензлика полотном чомусь не чувся раніше.
– А мені що казати личить тепер: з тобою ділитиму порівну всі труднощі та гіркоту житейську?
– А їх в мене нема, – видихнув скрушно, мов саме цього бракувало для щастя Михайлу.
– Не важить журитися, з’являться, – бісики в її погляді побешкетували хвильку.
Душа Михайла потихеньку тепер відмерзала, рум’янець, що подався було в утікачі, присоромленим на лице вертався: тихе блаженство оселилося поміж їх нехитрих пожитків.
А ще бажання відгадати таємниці прийомів темпери й фрески, окинути власним оком набуток славетних в монументальному мистецтві повели Бойчука дорогами Італії. Потім був Львів, відновлення ікон в Національному музеї, розпис церкви монастиря отців Василіан. Ніколи ще досі Михайлові не працювалося так, як тоді, коли писав ікону «Покрова Богородиці». Він має писати образ Матері, що втратила Сина через паскуд, через ниций люд, що тиждень ще перед тим кричав йому «Слава» та пальмове гілля під ноги кидав, а вже через кілька днів горлає вимогливо до владоможця «Розіпни!» «Розіпни!» Вона має і їх прихистити, не дозволивши собі ні краплини злоби чи помсти…
Покровою своєю має вона покрити добрих і злих, грішних і праведних, і при тому числі тих запопадливих, що з втіхою цвяхи вбивали в Синове тіло, не жахаючись ані крові, ні гріха безконечного; не забути повинна навіть тих, хто просто прийшов на страту, наче на видиво, бо від смерті людської їм мед на душі; має вона покровою покрити усіх, бо їй повік не забути той Синовий заповіт, найвищий і неперевершений Заповіт Любові: «Моліться за ворогів ваших»…
Для художника подвиг Матері такий же неперевершений.
А потім Михайла Бойчука в неблизькому селі Лемешах на Чернігівщині попросили реставрувати храм.
Коли невправний шофер ерцгерцога Фердинанда дав можливість боснійському сербу вистрілити сперш у вагітну дружину, а другою кулею вбити самого ерцгерцога, коли лісовою верховою пожежею спалахнула Перша світова, то не обминула біда і Бойчука.
– Ви арештовані, – без пояснень, перекинув через товсту губу рудий поліцай, навіть не глянувши на Михайла.
То пізніше стало відомо, що його і молодшого брата Тимка арештували тільки за те, що були вони австро-угорські піддані.
Їх повезли в Арзамас, бувалий Михайло якось тримався, а Тимко простудився кріпко. Він сперш підкашлював, потім кашляв якось деренчливо, в грудях у нього попискувало, мов там завелися миші, а врешті кашель надривним став, як крик безпомічний старої і виголоднілої ворони, що не здатна знайти уже корм, – в Михайла рвалося серце: невже через злі душі чиїсь, бо який стосунок мають вони до війни, невже може загинути брат, чийсь чобіт чиновний роздушить паростка, що заледве піднявся і не встиг розцвісти; невже йому суджено поховати Тимка в цій чужій і бездушній землі?