Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

7. Голодного ОА виручає Бойчук

Іван Корсак

Олександр брів вулицею, ледве здужаючи переставляти ноги, брів, забуваючи інколи мету, в напівсвідомості, в напівмаренні, як раптом спинив його перехожий, в якому ледь упізнав Бойчука:

– Сашко, то хіба ти?

Кивнути зусиль багато не потребувалося.

– Ти п’яний? – спантеличено і подивовано перепитав.

Ще стачило сили заперечно головою крутнути.

– Боже, ти ж хитаєшся з голоду! – здогадався урешті Михайло.

Він взявся поспішно нишпорити по кишенях своїх, вивертаючи все, що тільки було.

А як збіжить чималенько води у Сені, як буде вести Архипенко перемовини про виставку в Львові, то згадає той день.

«…Я очень рад что мои роботы на теперешней выставке в вашем музее имеют успех.

Ваше намерение преобресть их для музея я очень ценю.

Я буду считать за честь, если они или часть их будет приобретена.

Принимая во внимание теперешний кризис, я готов уступить их для музея за половину той цены, которую я Вам раньше сообщил. Может быть, Метрополит Граф Шептицкий поможет это осуществить. Я помню, Граф помогал когдато артистам. Я знал одного скульптора украинца в Париже, который получал стипендию от Графа. Помню этого скульптора особенно потому, что он однажды почти что спас меня от голодной смерти, когда я жил на улицах Парижа и от голода был болен.

Этот скульптор мне разсказывал что Граф многое сделал для украинских артистов и искуства…»

Дивна річ: ім’я Архипенка ставало все більше знаним на європейських теренах, але достаток, як і раніше, старанно і вигадливо обминав його. Та цим Олександр не вельми вже переймався, бо має творитись сперш штука мистецька, а інше може колись… І ось, оглядаючи березневу виставку дванадцятого року, напише Аполінер: «В скульптурі привертають увагу тільки три імені: Бранкузі, Сандор і Архипенко». А коли невдоволена критика бурчала на молодий кубізм і при тім числі на Олександра, Аполінер хоробро відбивав ті здебільшого спримітизовані наскоки: «Якщо кубізм, то хай живе кубізм!», виділяючи Архипенка як «одного з кращих скульпторів сучасності». Потім твердження своє він розлого викладе в двох великих текстах у каталозі виставки в «Der Sturm» і в самому цьому німецькому літературному журналі.

А з Бойчуком Олександр потім зустрінеться на виставці: Михайло стояв біля скульптури «Герой» і окидав оком Архипенковий твір як прискіпливий покупець, що ніяк не складе ціну облюбованому товару. Для Бойчука був доволі незвичним цей чоловічий торс, де таке несподіване співставлення вертикальної осі з горизонтальною про лінії грудей, а ще цей подвійний поворот торса і голови, що надає особливу героїзацію образу…

– Чи то ти у скульптурі кубізм породив, чи він тебе, – замислено мовив Бойчук, наче той же при вередливий покупець, що замислив збити ціну.

– Мої трьохмірні скульптури, то допустимо можливе спрощення форми, – відказав Олександр, мов чекав саме такого запитання- Але то аж ніяк не кубістична догма.

…Виставки, виставки, виставки, а в кишені так само привільно вітрам. Але тепер Архипенко винайшов новий спосіб розжитися на той нещасний гріш. З другом, художником Фернаном Леже, вони виходили на найгомінкіші вулиці Парижа, Фернан грав на гітарі, а Олександр співав українських пісень, які не вивітрилися, не стерлися, не забулися.

Ніч яка місячна, зоряна, ясная..

Мимо пройшла ошатно вдягнена жіночка і кинула дещицю їм в капелюх. В’їдливий Фернан, скривившись, ще встиг наздогін докинути:

– А могла б дати і більше…

На подив Олександра, мадам не образилася, повернулася й кинула їм поважну купюру.

Певне, чимось припала їй до душі українська пісня.