3. Бій з Генріхом Бойчука

Іван Корсак

Вони стояли один перед одним, наче два готові до бою півні.

Як два півні, в яких із злості взаємної аж настовбурчилось пір’я на шиї, заціпенілі незмигно, але готові в будь-яку мить високо підскочити і, залопотівши крилами, поцілити дзьобом у тім’я ненависному ворогові, мало того, ще й дерти немилосердно кігтями, розпанахуючи живе до крові, бити так, щоб аж пух летів вусібіч, клювати, дерти й топтати доти, доки супротивник, втягнувши заюшену голову в шию, не зникне ганебно з поля битви або, повержений, ше тріпнувши кілька разів, замертво ляже в придорожню пилюгу.

Художник Михайло Бойчук і брат художниці Софії Сегно Генріх, вже відомий доволі забіяка, стояли один перед одним і готові були роздражненими півнями не на жарт зчепитися.

Дві Софії, художниці й подруги Сегно та Налепинська, стояли осторонь, налякано лиш очима кліпаючи, не здатні зарадити бодай чимось розлюченим чоловікам.

– Зійди з очей, – врешті до Михайла озвався Генріх, мовби так довго стояв наїжачений задля двох цих коротких слів.

Бойчуку, видавалось, лінь було навіть озватися, хіба крутнув головою, мов замерз та здригнувся.

– І ти, сестро, теж нівроку, – круто розвернувся Генріх до Софії, що прийшовши ледь-ледь до тями, пробувала запобігливо зазирнути братові в вічі.

– Ліпш не чіпай мене, – прошелестіла у відповідь збілілими, висхлими враз вустами.

… «Нині я ступив на паризьку землю», – писатиме Бойчук своєму меценатові митрополитові Шептицькому по Віденській, Краківській і Мюнхенській академіях мистецтв. І вже небавом Михайло виставляється в паризькому Осінньому салоні, а замешкає в мебльованих кімнатах на вулиці Кампань-Прем’єр: кімнати там як кімнати, зате навпроти, двері в двері, милі сусідки. Молоді художниці-польки із знаних аристократичних родин Софія Сегно, Софія Налепинська і Софія Бодуен де Куртене одна одної гарніші. Вони самі не зчулися, як Михайло і Софія Сегно покохали одне одного, і те почуття засяяло яскравіше сузір’їв Ван Гогівської «Зоряної ночі»… Але відблиски тих зірок не лишилися, дякуючи добрим людям, непоміченими і в родині Сегно: Боже, їх Софійка зустрічається з простолюдином, до того ж українцем, як можливе таке?

І в Париж негайно пришелестів Генріх Сегно.

– Як ти могла? – низонув Генріх злим оком, мов швайкою, все ще знічену і розгублену сестру. – Як ти могла забути родину, свій край і віру?

Переляк, хоч повільно, але сходив з сестриного обличчя, наче невидима ворожка яйцем його викачувала, і вже не було в ньому того первісного страху перед братом та його негаданою появою, і погляд не такий насторожений та запобігливий:

– Нічого я не забула. І забувати не маю наміру. Але я Михайла…

Вона несподівано для себе навіть затнулась на слові, яке десятки разів вимовляла Михайлові, слові солодкому і терпкому, що все життя празниковим творило і всією веселкою переливалося.

– А хіба то не ти в хор української громади разом з ним бігала? Забуваючи свою, чужої навчалася пісні? – Генріх закипав, червоніло лице, об яке хоч креши сірника.

– Облиш її. – вперше прорізався голос в Михайла, хрипкуватий злегка чи то від тамованого хвилювання, чи ще відгомін чувся простуди недавньої. «Боже, жахнувся Бойчук, – як тільки сімейна чи родинна любов, на позірний погляд обидві шановані, як можуть викривити, покалічити і в прірву якусь скинути чиєсь життя…Я ж люблю Софію і за талант, і за красу, недарма ж Ганя Налепинська про неї казала, що в ній є щось від рафаелівської Мадонни, а очі з малюнка Джотто…»

– А ти помовч, – циганським борщем гарячився Генріх, він щомоці силувався, та не міг, не був здатен, не знаходив доводів і мотивів, не мав сили вкласти в голову сестрин вчинок.

– Дайте їй спокій. Вона доросла людина, – Михайло більше не міг мовчати.- Бо так, чого доброго, затюкає сестрицю коханий брат.

– Ти?!- визвірився Генріх , і голос його верескнув як пилка, яку клинило в дереві.- Ти ще буде мене повчати? Що мені – тебе викликати на дуель?

Чим більше хтось гарячився, тим більше за звичкою спокійнішим ставав Михайло. Його навіть на кпини під’юджувало:

– Я би радий вступити у бій на якійсь інтелектуальній дуелі. Але ти, як бачу, без зброї.

І він повернувся йти до дверей; в ту ж мить Генріхова рука хапнула його за плече, затріщали гудзики, а від бокового удару в скроню сипнув, як від точила, сніп іскор яскраво червоних.