3. Пістряк оповідає Забрьосі про відьом

Григорій Квітка-Основ’яненко

Смутний і невеселий сидів собі на лавці, та вже не в світлиці, а у великій хаті, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись після огляду козацької сотні. До того лиха, що йому учора йосиповна Олена, панна хорунжівна, піднесла, мов тертої під ніс кабаки, печеного гарбузця; що він після учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися з своєю сотнею у поход аж у самісінький Чернігів; та я ж кажу, після такої біди ще б нове лихо зіклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пістряка, а розсердившись, вже він не буде ніякої поради давати, як начальство пришле об чім лепорт чи як там його; тогді що чинити? От з такою-то бідою як йому і не бути смутному і невеселому? Еге! Сидить собі, сердека, у великій хаті на лаві, кінці стола, голову понурив аж трохи чи не до колін! Сидить вже він вже не час і не два… аж ось із кімнати і обізвалась до нього наньмичка:

– Чого-бо ви, паниченьку, сумуєте і сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обідати?

– Не хочу! – сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, і підпер голову рукою.

От наньмичка, погодивши, і вийшла з кімнати та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, і каже:

– Або, може, ви вже пообідали, так, може, або ськатись хочете… абощо?..

– Не хочу! – один одвіт дає Уласович і не дивиться на неї.

Посупившись, вернулась наньмичка у кімнату та й сіла у куток, ворчачи. «Отто вже, мабуть, був у попа, та, мабуть, там і обідав; бо вже ті попівни хоч до кого, так підіб’ються». І усе, сидячи собі, знай, коренила попівен.

А Микита Уласович знай собі, сидить і дума про своє. Аж ось… рип!.. хтось увійшов у хату… Пан сотник зирк!.. Аж то ввійшов не хто, як наш Ригорович. Мабуть, відсердився? Ні, він не відсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде… От, увійшовши, та мовчки і став біля дверей.

Не зрадувався ж і пан Уласович, як вздрів щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собі: «От теперечки вже він не сердиться і дасть мені пораду у моїй біді». Так Ригорович-бо не туди гне: як став біля дверей та і став, і мовчить собі, і ні пари з уст не пустить.

– Що скажеш, Ригоровичу? – питав писаря пан сотник, а той йому одвіт дає, не сходячи з місця:

– А що повелите, пане сотнику?

– Та ну собі у болото з своїм сотничеством! Хіба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти писар; а коли ми удвох у хаті, так ми собі брати. Сідай же, будемо обідати, – так казав Уласович.

– Дякую! Я вже обідав. – Та й кивнув головою Ригорович, сеє кажучи.

– Отто вже й бреше! – каже сотник. – Так сідай-таки, я обідатиму, а ти пий дулівку; що за мудра, торішня, ще тільки на сім тижні почали, так там така, що і п’єш – і хочеться.

– Ізпих тресугубую чашу бідствій, – сказав, здихнувши, писар, – і вже не могу вмістити боліє суєтливої дулівки, да не когда обрящеться во устах моїх яко полинь.

– Та що бо ви, пане писарю, – став до нього сотник люб’язно говорити, – якого чорта і досі на мене адом дишите? За віщо і про віщо? І сам старий циган не розбере.

– Не ліпо єсть, пане сотнику, совокупляти фараоницькоє всевоїнство з нами, правовірними. Тут і без цигана можна возгребіє сотворити. Єгда поднесоша мені тресугуботреклятую пинхву, убо что єсм після сього? Аки конь і меск! Тьфу! Паче і обаче!

– Та яка ж там, пане писарю, пинхва? От тільки що ти не второпав тієї проклятої хворостини…

– Да погибнеть она з шумом в пещі огнепалящій! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленіє, мовчаніє учинити і не при громаді, аки лев рикающе, вознепщевати на м’я, но особ мене появше, повідати було мені істину, да не возсміються надо мною наші козаки і рекуть нині: «Писар наш суть дурень: не вмів розібрати, що хворостина суть удобосокрушаємая». Адже я вам добре ще в світлиці повідав: п’ян бих і не ізтрезвихся еще во оноє урем’я; і аще руці мої дрожаша, аки древеснє листвіє, то якова бисть глава зо всіми помишленії? Бисть яко треволненное море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп’ять зря, покрити прегрішенія брата вашого; сиріч устами ко вуху повідати йому, а не во все козацькоє услишаніє.

– Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я і сам бачу, що воно так є, – казав наш Уласович.

А се було завсегда так: що що Пістряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщій і каже: «Так, так воно є». От як і тепер підтакнув і, дивлячись йому у вічі, побачив, що се Ригоровичу – як по губам вареником з маслом; от і став сміліш з ним розговорювати і зашучувати і каже:

– Сідай же, приятелю; якого-бо ти чорта там біля порога маячиш, як той цуцик на вірьовці? Іди ж, іди; сідай біля мене; я буду обідати, а ти тягни дулівку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулівки! – Вийшла Пазька з кімнати і, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокіп Ригорович думав-думав, далі став по хаті ходити і співа собі під ніс псальму; «Склонітеся, віки, со чоловіки»; а далі як бризне шапку об землю, як здихне, та й підійшов до пана Уласовича і, закручуючи уси, став йому казати:

– Єй, істинно, не лгу. І да пожреть мене общая матер наша земля на соньмищі, аще збрешу хоч півслова. Не довлієть ні єдиному начальнику угобзення творити своїй десній руці, сиріч писарю; понеже і поєлику: усяк чоловік імать главу, глава імать розум, розум імать волю, а сія рекомая воля повеліваєть і десницею, і шуйцею, і усяким членом. Но сіє суть приклад і сицевоє розумініє: чоловік – Конотопська сотня; глава – пан сотник; розум во главі – аз, мізерний писар; аз імію волю, сиріч дарованіє написати бумагу, так що неглі і сам полковий писар утне подобную. Аще лі убо чоловік не повинується главі, уне їй єсть… такожде і глава розуму; во оноє урем’я імать биті см’ятеніє і содроганіє; тако і зді: аще сотня не імать повинутися пану сотнику, а сей вопреки імать творити мені хуждшему і, що паче усього, не прикривати його незнаній, но єще і глумитися? Оле! пощо я й на світі пребиваю?

Та наговоривши такого, сів на лавку і рукою, підперся та й журиться. А Микиті Уласовичу його і жалко стало, і каже йому:

– Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нічогісінько, що отсе ти мені розказовав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну і що воно мені зараз завадить, як хто з ним до мене підвернеться. Зділай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори мені з письма, а кажи просто. Тут і так, не тобі кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход іти… Ось давай про се толковатись, що нам по тому лепорту робити…

– Чортзна-бо що ви говорите, – загомонів писар на пана сотника, – чи подобаєть же от начальства до подчиненності писати лепорт? Повелініє. Несметное множество разів казах вам, і се усе всує.

– Та усе ж то лепорт, не що більш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат їх бери з лепортами, а от давай товкуватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?

– Гм, гм! – став кашляти Ригорович, як згадав, як він лічив сотню. От і став під нього підкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому… Ну, та не будемо поперед розказовати, а слухатимемо, як там було; отже, він і каже: – Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.

– Та зділай милость, Ригоровичу, годі мені сього докладати! – казав пан сотник та й сіда за стіл, бо Пазька внесла обідати і повну носатку дулівки. – Сідай, – каже, – зо мною; а коли не хоч обідати, так тягни дулівку та об ділах мені не докучай.

От сотник мовчки обідає, а писар сидів-сидів, мовчав-мовчав, далі за ложку та у ту ж миску… та й почав, як він каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою мілкою рибкою, та пшоняну кашу до олії, далі захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печені карасі, та більш і нічого. Хоч наш Ригорович і обідав дома не менш того, що тепер їв і в пана сотника, так йому се нічого: він у дяка у школі вчився, так за голос, що, було, як на обідах підніме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк, було, по обідам і водить; то з ними привчився і наш Ригорович, і йому не страшно було хоч шість обідів обідати; так тим-то із Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свіжою рибою, так і прийнявсь молотити, неначе ще нічого зранку і не їв.

Як їв, їв добре, що аж за вухами лящало, далі схопив носатку, та, не наливаючи у карватку, так з неї усю дулівку й вицідив. Далі, уставши з-за столу, подяковав богу і хазяїну, сів на лаві, викашлявсь, уси розгладив і каже:

– Добрия ради трапези і преотмінния дулівки предаю вишному забвенію прискорбіє моє. Да не пом’янеться к тому треклятая хворостина, преломленієм своїм похитившая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята і да згорить в пещі халдейської, а ще лучче, як в гиєнні огненній. Давай же діло говорити і діло творити. Да будеть вам, пане добродію, відомо, що нам невозможно у поход виступати! О! – і почав карлючки гнути.

– Йо! – аж скрикнув пан Уласович з радощів, і підбіг до нього, щоб випитовати, і каже: – Як же се можна? А лепорт?..

– Але! Ви таки усе своє! – каже Ригорович. – Вам хоч кіл на голові теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписовали, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам ніколи!

– А чому ж нам ніколи? Зділай любов, розжуй мені і сеє слово: чому нам ніколи?

– Гм, гм! – викашлявшись і подумавши, казав Ригорович. – Яковая нам соприкосновенность до Чернігова і до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?

– Як се то? – злякавшись, питав пан Микита. – Від чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, від чого він погиба і чи не можемо його як-небудь оборонити або підперти?

– Погибаєть! – здихнувши, каже Пістряк. – Всім зрящим і дивующимся, ніхто же о помощі не радить. Зріте, пане сотнику Уласовичу, і ужасайтеся! Три седмиці і пол дождь не спаде, і земля не одождися, і небо заключися; вся перетворишася в прах і пепел, вся прозябенія ізсохоша, і єдиная пиль носиться у нашій вселенній і – о, горе мні, грішнику! – пиль сія водворяється в непорочнім доселі носі моем і дійствуєть чиханієм, подобно аки би от нюхновенія нестерпимия і треокаянния – тьфу! – кабаки, от нея же чист бих і непорочен от утроби матере моєя до зді. О, горе!

– Так від чого тут миру погибати, – казав пан Забрьоха, – коли ти, пане писарю, чхаєш?..

– Але! чхаєш! – покрутивши головою, казав Ригорович. – Чхнеть і не тільки я, та хоч би сам полковий писар, та що то й казати: чхне і наш найясніший і найвельможніший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгніздиться у носі його ясновельможності, а її, окаянної, подобіє суть сицевая пиль, вітром возметаємая. І аще не сотворим внезапного одожденія, усе ізсхнеть і погибнеть! зеліє і злак ізв’яднеть, і не будеть хлібенного проізрастанія; тогді і ми не точию возчихаєм, но і умрем от глада і жажди внезапною смертію. Розумно вам реку: подобаєть одождити бідствующую землю нашу!

– Отже, я тільки через десяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, мені говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небесні знати і можемо зробити, щоб дощі йшли?

– Можемо! – закричав на усю хату наш Пістряк, а далі як стукне кулаком по столу і ще дужче крикнув: – І паки реку, можемо.

– А кажи, кажи, пане писарю, як? Я і конотопський сотник, а щось і досі сього не знаю, – питав пан Забрьоха.

– Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкаві, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб мені по десять разів не товкти вам одного. Є на світі нечестивії баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованію, канальського, іже вдашася Веєльзевулу і його бісовському мудрованію, і імуть упраждненіє у відьомстві, іже ночним уременем, нам возлежащим і сплящим, сії нечестивиї ісходють із домов своїх і, воздівше на ся білую сорочку, розпускають власи свої яко вельблюжії, і, пришедше до сосідських і других жителей пребиваній, увходють у кравницю, просто рещи, хлів, і імають тамо крав, і доять і їх, і кротких овечат, і бистроногих кобилиць, і сук злаго собачого ісчадія, і, что реку? воздояють дряпливих кішок, вредоносних мишей, розтлінних жаб… і усякоє диханіє ползущее і скачущее, імущеє млековмістимия устроєнія, доять їм токмо нечестивим ізвісним художеством; і собравше усі сії млека, диявольським обаянієм претворяють оноє у чари і абие проїзводять усе по своєму наміренію, яко-то: викрадають ссущих младенців з утроб матерних і влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще і щеня; поселяють вражду і роздор проміж супружнього пребиванія; возбуждають любовное преклоненіє у юноші к діві і от ония к оному, і прочее зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небеснії і воспрещають дождеві орошати землю, да погибнеть род чоловічеський. Чи понятно вам теперечки, добродію, відкіль сія напасть постиже нашу Палестину, яко не імами ні краплі дощу, даже і до днесь? Нуте-бо, не позіхайте та кажіть: чи урозуміли глаголаніє моє?

– Аякже! Хоч і по…зі…хаю, а усе урозумів. Ти отсе мені розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?

– Так, так. Но через кого сіє бисть?

– Чи через… жаб, чи… через кого… я щось не розслухав.

– Та яких там жаб? Через відьом, через відьом, реку вам.

– Та цур їм, не споминай їх мені, пане писарю! Хоч ще до вечора і далеко, а як налякаєш мене, то я усю ніч буду жахатись і не спатиму: усе відьом буду боятися.

– Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлієть іскореняти до третього роду.

– Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеться клубком, кинеться тобі під ноги, зіб’є тебе та й щезне. Хіба ж не бува сього? Чи мало старі люди такого розказують, так що, наслухавшись, цілу ніч дрижаки спати не дадуть.

– Не точию старії люди, но і аз може вам повідати про таковоє глумленіє. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша м’я і поведоша на вечорниці, ідіже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без міри, єлико можаху; і єще мені у твердості сущу, ідох у своє містопребиваніє і, не доходящу ми хижини старої Цимбалихи, внезапу під нозі мої вержеся нічтось; глава моя закружися, і аз шатахся і мотахся сімо і овамо і, не могущу ми удержатися, падох аки клада і успох, і спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсія утро. Сиє ж бисть не іноє, яко навожденіє преокаянної відьми. Подобаєть убо їх добре привтюжити, да ізлиють дождь із своїх сокровенностей і да оросять землю.

– Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощі і щоб нам не наробили опісля якої капості?

– Не устрашимся і не убоїмся! – сказав пан Пістряк. – Блаженния і вічния слави достойния пам’яті пріснопоминаємий родитель ваш і отець, Улас Панасович, велеліпний пан сотник прехваброї Конотопської сотні, єго же мудрому управленію уся вселенная дивовася, – і да почиєть над ним земля пером, – той з сими бабами єгипетськими, просто реши, відьмами, управлявся благочестивомудренно. Довлієть і вам, добродію, по приміру оному невпустительно сотвореніє учинити.

– А що ж покійний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, і я теж зумію зробити?

– Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше і у річці топляше. Аще кая суть відьма, та не погрязнеть на дно річноє, аще і камень жерновний на виї єя причеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абие погрязнеть у воді. Повеліть, пане сотнику, чи топить їх?

– Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? – рішив Уласович.

– Благо єсть, – каже писар, – утру сущу повелю уся устроїти, яко же обичай при такому казусі буваєть, і усе будеть благоліпно; а у Чернігов вже не підемо?

– Та ні, пане писарю, не підемо. Тільки… як би відкрутитись від них?

– Та відкрутимося, пане сотнику; і сего ради абие немедлінно пошлемо гінця пішки, кривого Ілька Хверлущенка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход іти, занеже ми обаче погружаємо відьом у бездну нашого ставка, іже тщаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокровенностях своїх.

– Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Ідіть же та пишіть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, кріпко спати захотів. Мав було розказати і про свою біду, так не здужаю, так і куняю… – Так казав пан сотник, кріпко позіхаючи.

От Прокіп Ригорович пішов порядок давати, як завтра відьом топити, а Микита Уласович ліг спочивать та наперед троха чи й не ськавсь.

На руку ковінька нашому пану Пістряку. Зробив з паном сотником, що йому треба було і чого йому давно хотілось. Пошив у дурні, підвів, щоб не слухав предписанія начальства, не йшов у Чернігов, може, від татар або від ляхів відбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба і начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замість діла, прийнявсь відьом топити, подума, що він то був нерозумний, а то вже й зовсім одурів… «Певно, його змінять, а сотником настановлять… вже ж нікого більш, як мене».

Так дума собі Ригорович; та, кахикнувши, як пан дяк, збираючись читати полунощницю, дума: «І ураговим бабам і молодицям, хто мені яку капость робив, або… теє-то… не сотвориша послушанія… знаю таківських… усім віддячу, позаполіскую їх добре! Спасибі, що мій дурень гне шию і лізе у біду, як віл у ярмо. Тепер, Прокопе, тільки паняй!» Далі здихнув та сам собі аж голосно сказав:

«Зіло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезное діло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш пріснопоминаємий пан Забрьоха! Не оскудіє і десниця, і шуйця і восполняється кишеня і скриня. Не вменши, боже, таківських!»

Примітки

Тресугубий – потрійний.

Возгребіє сотворити – розібрати, розкумекати,

Меск – мул.

Обачити – побачити, помітити.

Вознепщевати на м’я – осуджувати мене, наговорювати на мене.

Угобзення – достаток.

Сицевий – такий.

Неглі – ледве.

Оле – горе, ах.

Носатка – посудина з довгим носиком, що нагадує своєю формою чайник.

Пещь – піч.

Три седмиці і пол – три тижні з половиною.

Не точию – не тільки.

Чаятельно – правдоподібно.

Просто рещи – просто кажучи.

Хляб – прірва, твань, болото.

Яша мя – взяли мене.

Яти – брати.

Ідіже ядохом – куди ж їхав.

Єлико можаху – скільки можу, скільки міг.

Падох аки клада і успох – упав, як колода, і заспокоївся.

Іже тщаться – які намагаються.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 141 – 147.