Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Григорій Квітка-Основ’яненко / Прозові твори / Конотопська відьма / 14. Минулося панство!

Конотопська відьма

14. Минулося панство!

Григорій Квітка-Основ’яненко

Смутний і невеселий увійшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрьохи пан конотопський писар Прокіп Ригорович Пістряк. Та, ввішедши, так і поточився на лаву, схиливсь на стіл та й заголосив…

– Не задавай жалю, Ригорович! – каже йому Уласович. – Тут і так нудно на світ дивитись. Чого-бо ти виєш, неначе собака? Хіба чи не напала і на твою Пазьку короста, як на мою Солоху?

– Бодай усі на світі і Солохи, і Пазьки, і Явдохи, усі, усі покоростявіли, то мені й байдуже. Горе, Уласовичу! Горе постиже мою утробу до раздраженія!

– А мені що за нужда? – казав Микита, згадавши, як відійшов від нього Пістряк, почувши, що його змінили, і не дав йому ніякої порадоньки, та ще у вічі і насміявся.

– Не возпом’яни моїх первих беззаконій, друже! Нині і аз, грішний, у простоті содержуся.

– Як так? – спитав Уласович; а Пістряк по-своєму, по-письменницьки, і розказав, як він прийшов до нового сотника прехваброї Конотопської сотні, Дем’яна Омеляновича пана Халявського, і як той, каже, «воззрів на нього гордим оком і нечистим серцем, аки на пса смердяща», і звелів йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такім і об такім ділі.

Ригорович захотів помудровати і, щоб з першої пори зануздати пана сотника по-своєму, щоб не дуже бришкав проти писаря, написав по-своєму. Пан сотник розчухав, що не так, бо й сам був письменний, каже писареві: «Не так!» – а писар йому ув одвіт: «Так! Я вже знаю, що по-моєму лучче буде!» Пан сотник крикнув: «Пиши по-моєму!» – а писар каже: «Я на те писар, я знаю, як і що треба!»

Як же пан сотник розлютується, як крикне: «Так ти вже не писар, сякий-такий сину!» і почав коренити і батька, і матір, поперед Забрьошиних, а далі й Пістрякових, і ввесь род їх, а далі самого Пістряка лаяв-лаяв на усі боки, та у потилицю і вигнав його з хати, і змінив його з писарства, а намість його настановив підписчого, хлопця, блазня, «єго же, – так закінчив Пістряк, – не єдиножди за возлобіє чухрав і по лядвіям поруганіє чиних».

– Скажи мені на милость, Ригорович, – питав Микита Уласович, – хто се нам таку капость укрутив?

– Оле мені! – здихнувши, казав Пістряк. – Враг рода чоловічеського, Явдоха Зубиха, великоіменитая відьма преславної слободи Конотопа. Сия-то увозмездила, що й полетів єси, аки птиця пернатая; вона обуяла і панну хорунжівну, нині паню Халявську та ще – ох! – і сотничку, воєже би іміти непреткновенноє наміреніє соїтися з тобою у брак; вона і до убитку тебе препроведе; вона і глумленіє над нами вчинила, похитивши в нас двері; вона преврати гнусообразную твою паню Солоху – нехай здорова буде! – замість ліпообразної панни Олени і одружи тебе з нею; вона, вона всьому злу суть і вина, і причина, і предмет. А все сіє учини ув отмщеніє за поруганіє над лядвіями єя. Вотще ми її, друже, замість прочуханки, не сожгохом, яко язичницю хварисейку, садукейку і митарку, у пещі халдейськой!

– Так подаймо на неї лепорт! – казав Забрьоха. – Нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позміняли та ще мене на Солосі оженили. Нехай її посадять у колоду…

– Овва! – здихнув Ригорович і каже: – Не імать нині власті над нею ніхто. Пані сотничка учинила їй парчеве возглавіє, сиріч очіпок, і нову намітку, і плахту; а пан сотник Халявський пристави к ній раба і даде коня і местника, і ділателя, щоб і дрова рубав, і воду возив, і кота годовав. І дана їй власть на усьому лиці земному і чакловати, і обаяти, і глумитися цілоє урем’я і полвремені.

– Так знаєш, що зробимо? Закличем її, мов добрі, до себе в гості. Перш почастуєм, а далі надаєм тусанів, і щоки їй попіб’єм, і зуби останні повибиваєм.

– Плюнь, друже, на сію Явдоху! А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучче буде паче і обаче.

– Та й випиймо ж!

От Уласович і гукнув на Солоху, а вона їм уточила і унесла, чого треба було. Стали кружати. Повиціжувавши гарненько скільки там носаток, з журби ледве розійшлись по хатам. І після того що день, то й сходилися журитися, та знай куликали, бо нічого їм було більш робити. Минулося панство!


Примітки

Вотще – даремно.

Куликати – пиячити.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 189 – 190.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 255

Модифіковано : 6.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.