Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Григорій Квітка-Основ’яненко / Прозові твори / Конотопська відьма / 7. Явдоха у хорунжівни…

Конотопська відьма

7. Явдоха у хорунжівни Олени

Григорій Квітка-Основ’яненко

Смутна і невесела сиділа на призьбі біля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжівна, на своєму Безверхому хуторі, що на Сухій Балці, а білими рученятами копирсала у голові братику свому, пану хорунженку. Він, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другім хуторі, та за обідом, поївши добре вареників та карасів, у сметані жарених, та запивши сколотинами (бо се вже діялось після Петра), витягли самотужки по носатці тернівки, а вишнівкою на дорогу запили; а підвечіркуючи, панич убрав аж п’ять мандрик та горщечок масляків, у масличку та у сметанці пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна і від чого, і завадило: от він і приліг до сестриці на коліна, та як та йому ськала, а він і заснув. Тут. прийшли з поля і корови, і овечата; от їх тут біля панночки і доють, і молоко у глечики зливають… а вона й байдуже! їй неначе ні до чого і діла нема! Забула дивитись і на дійво, забула братику і у головці ськати, тільки у неї і на думці, що…

Тільки що хотів був розказати, об чім наша хорунжівна думала і чого була смутна і невесела, аж Ось і прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от підійшла до неї та й каже:

– Дай, боже, вам, панночко, вечір добрий! Нехай вам бог помага!

Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, відкіля вона і узялась, і як перед нею стала; а далі, трохи схаменувшись, і каже:

– Здорова, бабусю! А відкіля тебе бог приніс?

– Та я так собі… Я і здалеку і не здалеку, я і тутешня, я й зовсім не відсіль; я і нічого не знаю і усе знаю; і хто і по чому журиться, я і знаю і не знаю; і що подіяти, і вмію і не вмію…

– Ох, бабусю, та ти не проста? – питається Олена.

– Та простісінька, бач! Не вашого, панського, роду, а проста собі стара баба, не знаю нічиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбі, журиться об Дем’янові, що пішов у поход з козаками; я таки і того не знаю, хто біля колодязя усю ніченьку з ним просиділа і на прощання зняла з руки срібний перстень і віддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала…

– Ох, мені лихо, бабусю! Та ти усе знаєш?.. Не гомони, будь ласкава, братик прокинеться, та почує, та мені сміятиметься… Нехай після вечері я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!

– Під повн місяць тепер-то і робити що треба. Нехай братик іде до себе у хату, збуди його; а я тобі скажу, що треба робити, та ділом спішити. Я знарошне до тебе сьогодні після вечерні з Києва пішла…

– Як се можна? З самісінького Києва? Після вечерні? Та сьому не можна статись! – пита Олена, дивуючись. – Як-таки можна від Києва так скоро дійти? І близенький світ?

– Пожалуй, дійти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидш, нехай іде до свого діла, мені треба швидш поспішати.

– Та братику щось завадило, трохи не з очей. І був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усміхнулась, я сама бачила, та після того так його за живіт і узяло; чи соняшниці, нехай бог боронить! – чи що?

– Се все очі, усе очі наробили; та не журись, я відведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Від неї сталося, вона нехай і зніма.

Олена стала братика будити, що хріп на весь двір, а бабуся підійшла до молодиці… а та зразу і крикнула: – Ох, тітусю! І ви до нас прийшли?..

– Але! Не кричи лишень, – каже бабуся, – а от що зроби; озьми… шупу-шупу-шупу… – Нічого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала, тільки опісля молодиця і каже:

– Та добре, добре; забавте тільки панночку.

– А вже, – каже бабуся, – се вже моє діло. Ходи ж сюди за мною. – Та й привела молодицю до панночки, та й каже: – Ось я навчила молодицю, як з панича соняшниці зняти; йди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобі, що я звеліла; та швидш робіть, а то тебе так розбере, що й на стіну полізеш.

– Ох, лишечко! – казала, злякавшись, хорунжівна. – Іди ж, братику, іди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, не спішачи…

От пан хорунженко пішов з молодицею у хату, а бабуся – плюсь! – біля панночки сіла та й каже:

– Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубоньком, та ба! Нема його тутечка; пішов далеко-далеко, аж до Чернігова…

– Та по чому ти, бабусе, усе знаєш? Хто се тобі розказував, що я там… чи журюся, чи… що там таке… я й не знаю! – питала, соромлячись, Йосиповна.

– Вже то я не знаю! – каже бабуся. – Нащо ж нам і зорі, коли нам на них не дивитись? Гляну звечора, гляну і опівночі, подивлюсь і перед світом та й знаю, де що діється.

– Коли ж ти знаєш усюди, де що діваться, то скажи мені, бабусю, що робить тепер… – сказала Олена та й почервоніла, як кармазин, і язик став мов повстяний.

А бабуся перехопила та й каже:

– Дем’ян?

– Е-ге-ге-ге!

– Судденко Халявський, Омелянович?

– Атож!

– Ось слухай, доню, що він робить: отсе був з козаками на муштрі перед паном полковником та, втомившись, прийшов додому, роздягсь, розперезавсь та й ліг, сумуючи об тобі, та й журиться, що, дума, не швидко тебе побачить.

– І кажуть-таки, що не швидко їх спустять!

– Не журись; може, ти його і сього вечора побачиш…

– Де то вже, бабусю, мені його побачити, та ще і сього вечора. Він не птиця, щоб йому до мене прилетіти!

– Хоч і не птиця, а прилетить і уродиться оттут перед тобою, як отсе я. Чи хоч, щоб прилетів?

– Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусяться, щоб хоч би його побачити… Зділай милость, нехай прилетить до мене… та чи не буде йому якої від того надсади?

– Таки аж нічогісінько; він на те козак..

– Приклич же його, паньматочко, хоч на часиночку, хоч на годиночку; хоч би я на нього подивилася! Що знаєш, те й роби, а я нічого не пожалкую. Усе тут моє, дам тобі усього, чого забажаєш…

– Добре ж, доню, добре. Ходім своє робити.

От і ввійшли у велику хату, позащіпали і двері і вікна, а вже і сонечко стало заходити; панночка затопила в печі, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криниці, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криниці, набрала відро води та й вилила на сход сонця; друге набрала і вилила на заход сонця, а третє набравши, – що є духу, не оглядаючись, і вп’ять не прямо, а вулицею за сонцем.

От як принесла та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зілля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвіту папороті, терличу та усього по пучечці всипала, в кашник, та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пшенишної, замісила водою, та й вийняла з калитки у папірці кошачого мозку, відколупала пальцем, та й положила у те тісто; далі достала у себе з хустки, що був зав’язаний слід пана Забрьохи та й розділила пополам і одну часточку всипала у те ж таки тісто, замісила і скачала коржик, посадила в піч пектись, і усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжівні звеліла сидіти на полу, підібравши ноги під себе, не жахатись і, що вздрить, не боятись нічого, і усе думати про свого милодана.

От як коржик спікся, вона й дала його з’їсти Олені за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся; а затим і горщок з зіллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нічого не жахалась, узяла другу частку сліду Уласовичевого та й всипала у кип’ячий горщик і стала мішати, а сама аж у піч мов улізла, та що є духу і кричить:

«Терлич, терличі десятьох приклич, а з десятьох дев’ятьох, а з дев’ятьох восьмирьох, а з восьмирьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п’ятирьох, а з п’ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго». Та й примовила нищечком, щоб хорунжівна не чула: «Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собі дріма». Та й дмухнула на Олену, а та ні з сього ні з того і стала собі дрімати.

Вп’ять вража баба стала горщик мішати і вп’ять кричить у комин тії ж речі: «Терлич, терлич! Десятьох приклич…» – та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далі й примовила нищечком: «А хто сидить та ждеть, той нехай собі заснеть». Та вп’ять дмухнула на хорунжівну, а вона, сердешна, так і заснула…

Стала бабуся утретє мішати зілля і вже що є духу у трубу кричить на терлич; і як довела до одного, так аж запищала від натуги, кричучи зо всієї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжівну дмухнула і говорить: «А хто спить та сопе, так нехай і захропе». А від сього панна Йосиповна бебех у подушки та й захропла на всю хату… А тут щось із сіней у хатні двері – геп! та й стогне, і щось мурниче, і охка… Побачим опісля, що то там було…


Примітки

Мандрика – виріб із сиру та тіста, що має форму коржика, вид сирника.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 167 – 171.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 218

Модифіковано : 6.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.