Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

11. Галочка поспішає вийти заміж

Григорій Квітка-Основ’яненко

– Добре! – сказав Семен Іванович вже перед світом, проходивши усю ніченьку по своїй кватирі і усе думаючи та придумуючи, як би по-своєму зробити. «Добре, – каже, – так зроблю. Навряд чи будуть тогді відговорюватись».

І чи спав, чи не спав тії ночі, а ранком вже і у Галочки. Голублячи її, сказав, що, спросившись у начальства, їде завтра у свою сторону, аж до Прилуків.

– Надовго ж? -- аж злякавшись, спитала Галочка.

– Так що, може, неділі дві або три проїжджу: не близька сторона.

– Зачим же ви поїдете?

– Діло єсть.

– Яке там діло припало?

– Галочко, – сказав Семен Іванович, поціловавши її кріпко. – Невже ж ти думаєш, що я тільки так просто поговорив з тобою і з панотцем об моєму щасті і, вислухавши, що ви мені говорили, так вам і піддамся? Се вже лучче мені живому у яму лягти! Ні, я сього так не оставлю. Поїду додому, озьму від брата, від усіх родичів таке письмо, що вони не тільки позволяють, та ще і просять, щоб я оженився на обивателевій дочці.

– Кажіть-бо, Семене Івановичу, просто – на мужичці… Еге, бачите, вже ви зарані соромитесь сказати, що оженитесь на мужичці.

– Ні, душко, се не об тім… От, узявши такі бамаги, озьму і від архієрея лист, що нема гріха женитися на нерівні, як твій панотець каже. Та тогді, вернувшись, проситиму своїх начальників, та щоб приїхали, та розговорили вас з панотцем, та і отця протопопа попрошу, щоб з писанія поговорив.

Галочка як вислухала се, аж помертвіла. Звела очиці до бога, а у очицях блиснула сльозинка, здихнула тяжко, а далі і промовила:

– Ви таки усе своє?

– І вмру з тим і доведу до свого кінця, – сказав Семен Іванович.

– Не знаю, – сумуючи та тихенько промовила Галочка… І увесь той день кріпко чогось-то журилася і не боронила Семенові Івановичу розказовати Олексію, зачим він їде у свою сторону.

Олексій, вислухавши про усе, казав:

– Побачу, що ваш брат і що родичі скажуть. Та послухаю, що говоритиметь і духовний чин. Тогді скажу своє посліднє слово – та й робіть, як знаєте.

Галочка, почувши се, пішла у кімнату, руки ламаючи. І через увесь той день Галочка кріпко смутна була; сидить усе против Семена Івановича, дивиться на нього, як ясочка, а того, об чім говорять, того і не слуха. Дивившись, дивившись, вже, видно, як стане їй на серці важко, то вихопиться у кімнату – і що то, господи, плаче!..

Прийшлось прощатись. Галочка вже й міри нема, як плакала! Ціловала його, пригортала до себе, хоче щось сказати, та за сльозами слова не промовить…

Олексій зложив руки, дивиться на се, а сльози і в нього так і капотять.

Семен Іванович, хоч і того сльози пройняли, та усе-таки не такий смутний був. Цілує її і усе просить, щоб не журилася, що він скоро звернеться і щастя своє привезе.

Вже й розпрощались зовсім, вже Семен Іванович вийшов з хати, і Олексій пішов проводжати його… як ось Галочка крикнула:

– Семен Іванович, іще вернітесь!

Живо убіг Семен Іванович і кинувся до Галочки, а вона кинулася йому на шию, обняла його, цілує і силкується промовити: «Уостаннє… Уостаннє…» – так-бо сльози і річ заливають! «Уостаннє цілую вас, – через силу говорила Галочка, – уостаннє прощаюсь з своїм щастям. Не можна мені буде вам такого слова сказати… Не забувайте мене! Не забувайте, як вас я щиро любила і що для вашого щастя зробила!.. Прощайте!.. Спасибі вам, що ви мене любили!.. що ви мені дали знати щастя на сім світі… Прощайте навік!..»

Випустила його з рук, ледве дійшла до кімнати та і впала перед образом. Як же почула, що вже уостаннє за ним зачинилися двері, уостаннє загомонів його голос, вона й заридала. Душу свою готова була виплакати!..

– Устань, доненько, устань, не плач, не журися, не вбивайся так! Коли справді, що так його кріпко любиш, то що ж, іди вже за нього… Я хоч і проти ночі, сам піду і приведу його. Не розривайте своїх серденьок! Може, знайдете своє щастя!

– Нехай, таточку, завтра об усім з вами поговорю.

На завтра увійшла наша Галочка до свого панотця… Господи!.. бліда та й бліда. Кровинки нема у тих щоках, що до сії пори, як мак, цвіли; очиці її почервоніли і позапухали (видко було, усю ніч плакала), а сама так від вітру і валиться.

Олексій аж злякався, побачивши її таку:

– Доню моя мила, – став казати до неї, виціловуючи її, – втіхо моя, Галочко сердешна! Ти ж моє серце розриваєш, страждучи так! Яково мені дивитися, що ти сама себе живу у домовину кладеш!.. І я не сплю усю ніч, і я плакав об тобі і об нашому Семені Івановичу. Жалко мені і його. Роздумавши усе, далі помолившись богу, порішився: що буде, то буде, не буду вас розлучати. Усякий гріх озьму на душу свою… Сам постражду, а не відніму вашого щастя.

Та з сею думкою і послав батрака до нього, щоб мерщій їхав сюди.

Галочка так і стрепенулася, і спитала бистро: «Що ж?..»

– Лиха година! Батрак вже його не застав. «Чуть світ він вже і поїхав», – сказав денщик.

– Аж мені легше стало! – сказала Галочка, оддихнувши. – Ні, таточку, голубчику! Не робіть сього, не губіть мене овсі і не беріть на свою душу гріха. Не вбивайтесь за мною, се мені важко тільки отсю годину, а то і нічого. Тепер, панотченьку, пустіть мене у Хорошів: я там проживу до неділеньки, та тогді вже проситиму зробити послідню мою воленьку.

– Що хоч, доню, роби; куди хоч їдь: ні у чому тобі запрету нема, аби б ти перестала вбиватися так.

– Перестану, таточку, і не буду, коли стане сили сполнити мою думку, коли завладаю з моїм серденьком.

Зібрав Олексій Галочку і випроводив її у монастир. Вона там усе молилася, одговілася, порадилася з черницями, котрі знали її і вміли совіт подати до діла.

Зараз з неділі, у понеділок, і вернулася. Бачить Олексій, що ніби вона стала кріпченька… Смутна, кріпко смутна! Часом так як задумається, так буцім і не зна нічого: сидить собі, мовчить і все руки ломить, та з виду видно було, що вона щось надумала, та боїться панотцеві сказати… А як не те, так і проворненько ходить, і навідується по господарству, і дещо упорає.

У вівторок ранком увійшов Олексій у велику хату і сів житія читати. Галочка, у кімнаті помолившися щиро богу, увійшла до батька, насилу ногами переступа, і зараз пала до ніг отцевських.

– Порятуй мене, таточку, голубчику! – аж закричала Галочка, заливаючися сльозами. – Не дай мені зовсім пропасти!

– Що таке, що, моя доненько? – кинувся її піднімати Олексій, дивуючись, що се з нею таке. – Устань, моя кришечко, моя лебедочко!

– Не встану, панотченьку, поки мене не звеселиш, поки не втішиш, кажучи, що зробиш, об чім я уостаннє тебе попрошу!

– Усе, усе зроблю, моя зірочко! Хіба ти мене не знаєш, що я рад душу за тебе положити?

– Спасибі тобі, мій таточку ріднесенький! Не відкажи і теперечки, – та і устала навколішки, і цілує його руки. – Панотченьку, голубчику! Віддай мене заміж!

– Добре ж, моя доненько! Насилу ж то ти надумалася! Я і сам хотів тебе об тім прохати. Отсе ж він незабаром і буде. Або наймім кого та і пошлім до нього, щоб швидше їхав.

– Ні, панотченьку! Сховай мене від сії біди! Віддай мене, тільки не за нього!..

– За кого ж, доню, тебе віддати?

– За кого хочеш, за кого здумаєш, таточку! аби не за нього. Поспішай, панотченьку, поки він не приїде.

– Що се ти, Галочко, надумала? Устань-бо та сядь біля мене, пригорнися до мого серденька і розкрий мені свою душу, що се за думка така?

– А от, таточку, яку думку мені не хто, як бог, послав. Туж-туж він вернеться, пристане, не до мене, а до вас; приведе людей, начальників своїх; а ті – що їм за діло до нашого щастя? – аби б йому услужити – стануть вас уговорювати, прохати, зоб’ють вас з думки об моїм щасті; ви звелите мені йти, а тут ще і моє серденько змовиться з вами… Я піду, усе равно, що й на видиму смерть… Скільки я не роздумовала, як то не розбирала, не приходить мені бути панею. Я пропаща усе равно, хоч так, хоч сяк; тільки те, що, пішедши за нього, погублю і його навік! От що мене вбива! Так щоб положити один конець, віддайте мене, батеньку, заміж! Тогді він, побачивши, що нічого робити, сам покине такі думки і… знайде своє щастя…

– Чи будеш же ти щаслива, доню моя, з ким другим? Чи не погубиш же ти себе, віддавши себе нелюбу, та ще і цілий вік з ним жити?

– І вже моє щастя. Однаковісінько мені страждати приходиться! Хто б не узяв мене, то, коли не він, усяк мені нелюб! Нехай він розв’яжеться зо мною, він розумний, опісля дяковатиме мені.

– Ти ж збавиш собі віку! Ти зажуришся!

– Отсе мені тільки кріпко тяжке урем’я, поки усе сполниться, а там… Таточку! я говіла, я молилася; здається мені, що я добре роблю. Мене бог не оставить, я ще втішу тебе при твоїй старості!

Довго вони собі так розговорювали… І що то, як люди з розумом! Порадилися, потолковалися, обсудили діло кругом – так і є: приходиться Галочці, щоб не заїсти чужого віку, йти за свого брата, за рівню.

– А то справді, – сказав Олексій, – не стерплю, переміню свою думку, приставатиму до тебе… бо кріпко хороший чоловік… О, що жалко мені його…

– Тим-то й треба поспішати, кінчати наше діло, а то, як разом набіжить, тогді пропала я!..

– За кого ж тебе, душко, віддати? Вибирай сама; ти знаєш усіх женихів, що ще і недавно засилали людей; скажи – зараз пошлю, і таке весілля справлю, що ну! щоб туга не відзивалася ні в мене, ні в тебе.

– Не хочу я, панотченьку, ні за кого з тих женихів. Вони пишні, багаті, будуть вередовати. Тяжко моєму серцю буде у перші годи, а вони не дадуть мені воленьки і гаразд поплакати об моїй долі. Чи не знаєш, таточку, якого сироти у бідності? Озьми його у прийми, віддай йому й худобу нашу, і мене нещасну. Він буде за добро, що йому зробимо, нас поважати і мною таки не так буде орудовати. Знайди такого, приведи і скажи мені: се твій мужик; я у ноги поклонюся.

Довго думав Олексій, де і кого узяти, далі і каже:

– Доню, Галочко! Коли так, іди за Миколу!

– Добре, панотченьку, – разом сказала Галочка, а на серце, мов кусок льоду впав, бачачи, що усе ближче, усе ближче зав’язується їй світ. – А хто ж то такий Микола? – далі спитала.

– Микола – круглий сирота, чесного, хорошого роду, тільки бідність така, що й не було, і нема нічого. Я, бачивши, що він є парень розумненький, роботящий, розщот усьому зна, перемовив його від купців, ще йому п’ятнадцятий годок був, і обіщав наградити його. І що то придався парень! За усіх усе зробить, ніколи не заліниться, хазяйського добра, як ока, береже і, спасибі йому, багато зберіг і доглядів мого. Я його куди треба посилаю з хурою: усе зробить як лучче і розщот у всім привезе. Він, як є меж купцями прикажчик, так він в мене права рука моя. І товариство поважа його: знаєш, часом бува зайде спор, лайка; він їх усіх розсудить і по усій справедливості розбере. Та він же собі і чепурний, і моторний, і красивенький…

– І вже, таточку, мені сього хоч і не кажи!

– Так коли так, доню, так так. Коли вже певно намірилася йти за кого-небудь, так іди за Миколу.

– Піду, таточку, з великою радістю. Зділай же милость, панотченьку, поспішай швидше. Коли б можна, щоб сьогодні нас і звінчали!

– Як се можна? Коли б хоч у сю неділю…

– Приїде, таточку, приїде! І усе наше пропало тогді!

– Вже ж що робить? – треба прибиратися…

– Яке тут прибирання? Чи до танців тут, до скоків? Аби б у закон уступити. Моє сирітське діло. А то щоб часом за приборами ви мені не наробили гіршого лиха!

Радилися, радилися, а далі дочка таки виплакала у батька, щоб завтра вінчатися і щоб не було ніяких порядків, що треба по закону. Каже Галочка: «Він сирота, і я сирота. Чого тут? Покликати самих старших родичів, поблагословитись, звінчайте нас; що бог дасть, пообідаєте, чим здумаєте, попоштуєте гостей, та й розпустите їх. Я не піду ні дружечок збирати і не хочу ніяких пісеньок. Се весілля – теж похорони».

Як сказала, напрохала панотця, той так і положився.

– Треба ж, – сказав Олексій, – покликати жениха.

– Покличте, таточку, – сказала Галочка. – Коли почали, будемо і кінчати.

Старий сам пішов за Миколою, і йдучи і каже:

– Чи ждав же він собі такого щастя? Та і я чи ждав же такої долі своєму дитяті?..