Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

8. Признання любові й міркування про смерть

Григорій Квітка-Основ’яненко

Так, було, Галочка поусякдень тужить, і що б робила з нудьги? А Олексій, так той притьмом зажурився! Ні з’їсть нічого до порядку, ні роботою не втішається. У хаті скуча, вийде до робітників: усе, здається йому, усе не так роблять. Сердиться, грима, часом налаєть кого дурнісінько, покине усе, побрів у хату; у хаті сумує, розгорне книгу – і нічого не прочита.

Так сумовавши, у неділю гукнув на Галочку: «Давай, дочко, швидше обідати. Мені діло є у городі». Негаразд пообідав, подяковав богу – зараз за шапку і, ворчачи сам собі: «Я не стерплю так довго… пропаду від нудьги», пішов з хати аж у самий город.

Як осталася Галочка сама, чи поприбирала дещо, чи ні – журба її узяла… Сіла кінці стола, схилила свою головоньку і рукою підперла, та і задумалась… Об чім же вона там не думала?.. об чім не розмишляла?.. чого то не розгадовала?.. Тільки що сльозоньки з чорних очей капали на її шовкову запаску…

Не чула, і серце їй звістки не подало, що Семен Іванович увійшов у хату, стоїть перед нею, дивиться… вона плаче! Він не стерпів, ухопив її за руку та аж крикнув:

– Галочко, чого се ти плачеш?

Господи! Що сталося з Галочкою! Сама себе не тямить. Скочила, дивиться, чи се він, чи ні? І раденька б то, і сміється, а слізоньки, мов той дощик, що скрізь сонця йде, так і капотять. Насилу схаменулася, насилу у чувство прийшла та розгляділа, хто се є против неї і що схопив її руку і пригорнув її до свого серця, що так і чути, як воно кріпко колотиться…

– Се ви, Семене Івановичу, – насилу промовила словце і стала визволяти тихенько свою руку, буцімто щоб хусточкою зітерти лавку. Зітерла та і стала його прохати: – Будьте ласкаві, сідайте, поки панотець вернеться з города. Вони пішли до чоловіка за ділом.

– Жалко, що нема, – сказав Семен Іванович. – Я й до нього, я й до тебе прийшов… Галю, зірочко моя!.. Не можна мені без тебе пробути… Усе тобі розкажу, як я страждаю без тебе. Побачивши тебе уперше, мені здалося, що я знайшов якесь собі щастя. Усе б я на тебе дивився, усе б я тебе слухав, усе б хотів, щоб ти мене взивала по менню, бо ніхто мене так приятно не зове, як ти. Душа у мене стрепенеться, серце заб’ється, і мені стане так весело, так весело. Згляну у твої оченята, що отсе напрасно ти рукою закрила… закрий їх, та тільки слухай. Без тебе я не жив, а маявся: чи справлю хоч трохи своє діло – біжу до тебе. Біля тебе – моя радість, моє щастя, моя втіха! Без тебе мені увесь світ немилий. Не вмію розказати, як весело мені біля тебе… Далі думка така стала приходити: «Галочка тебе не полюбить…» Слухай-бо, не закривайся і другою ручечкою. Я тобі як розкажу усе, тогді роби зо мною що хочеш. Від такої думки я став відвикати від тебе, затим не буду їй докучати, не буду ще більш до неї привикати; перестану овсі ходити, не буду її бачити, швидше вмру: бо, не бачивши тебе і не слухаючи твого голосочка, знаю, що довго не проживу. От я перестав до тебе ходити, усе звав смерть до себе…

– Та і я ж її… викликала, – через велику силу, хлипаючи, промовила Галочка…

– Як се можна? Тобі треба жити! – аж скрикнув Семен Іванович і, ухопивши її руку, став оп’ять казати: – Ти – втіха твоєму панотцеві, ти – краса усьому миру! Тобі треба жити. Нехай я один постраждаю! Як можна мені жити без тебе? Нащо мені і світ, коли мене не любиш!..

– Хто ж се вам сказав, що я вас!.. – сказала сміливо Галочка, та вже ледве-ледве договорила, та тихесенько, як кропив’яночка закінча свою пісеньку, так вона закінчила, – що я вас не люблю?

– Так ти мене, Галочко, любиш? – крикнув Семен Іванович, не тямлячи сам себе з радості. І, хопивши її другу руку, став пильно приглядатись їй у оченьки, усе допитуючись: – Скажи, так ти мене любиш?

Де б ділася Галочка! Утекти – не можна: він за руки кріпко держить, а тут ще у вічі загляда і пізна усе, пізна, що у неї є на душі. Що їй робити? Куди очиці заховати? Більш нікуди – припала йому на плече, і не видно йому її…

А він усе просить, та руки цілує, та молить, щоб сказала, чи любить його хоч трішечки…

Жалко їй стало його; а на серці їй весело, так сльози ж так і ллються, і сама не зна чого; за хлипанням ледве промовила:

– Я не знаю, як люблять… а тільки усе те, що ви розказовали… то так і мені було без вас… і я не хотіла без вас жити… хотіла вме…

Вже останнього Галочка і не договорила. Вже Семен Іванович, не тямлячи і сам себе з радості, обняв її, пригорнув до серця і поціловав…

– Що зо мною діється? – сказала тихесенько Галочка, лежачи на руках Семена Івановича, що держить її, цілує, цілує її зовсім нечувственну, і стане дивитися їй в очиці та вп’ять цілує. – Що зо мною діється? Мені так хороше, що я не зумію і розказати. Ще як стала знати вас, то було як задумаюсь, задумаюсь, то мені тогді було так хороше… Та ні, тепер лучче. Тепер я не знаю, хто я, де я і що я? Я, мов птичка, вибилась з хмарочок густесеньких та темних, біля ясного сонечка літаю. Не страшно мені, хоч по увесь вік горечко, бідонька, усякоє лихо: мені усе байдуже. Я мала тепер таку годиноньку з вами, що і повік не забуду сієї радості… Ви мене любите… ви мене цілуєте, ви мене не покинете ніколи?..

Та з сим словом обняла його ручечками і пригорнула до себе кріпко і, гірко заплакавши, жалібно стала прохати його:

– Не покиньте, не забудьте мене. Ви – моя і душа, і серце, і втіха, і радість. Не вмію, як більше сказати…

Багато б вона дечого сказала ще, так-бо Семен Іванович не дасть їй слова промовити: цілує її у вічі, руки їй виціловує і усе дякує, що і вона його так любить, як він її.

– Тепер, – каже, – я не сирота. І для мене сонце світить. У радості віку доживу… От ідеть панотець, скажу йому, буду прохати…

– Підождіть, Семене Івановичу, – сказала Галочка, – ще не пора панотцеві нічого говорити. Ще ми не порадились ні об чім… Я ще і тепер ума не зберу усе те розказати, що в мене на думці. Нехай ще опісля, я ще не привикла до свого щастя…

– Як знаєш, так і роби! – сказав Семен Іванович. – Як скажеш, так і я робитиму, бо нічого не знаю і не хочу нічого знати, опріч того, що ти мене любиш… що ти моя… повік моя!..

– Повік твоя, – сказала Галочка і сама від усього серця поціловала його… а далі і розійшлись, бо вже Олексій доходив до воріт.