Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Х / Микола Хвильовий / Статті про літературу / Остап Вишня в «світлі»… / 2. «У Остапа Вишні є своя техніка комічного»

Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки

2. «У Остапа Вишні є своя техніка комічного»

Микола Хвильовий

«Нас не цікавитиме нижче техніка комічного О. Вишні з погляду чистої техніки».

Ол. Полторацький

– Ні, – сказав тов. Европенко-Европацький. – Ми почнемо не з «техніки комічного», а з такого от обурення:

– «Якась обов’язкова детермінація ідеології шлунком і гонораром», – пише Полторацький. – «Якесь ставлення до письменника як до утриманця держави. Психологія кокотки, від літератури, рантьє в умовах існування зберкас і українбанків».

Що ви на це скажете?

– По-перше, я спитаю вас, яким твердженням Вишні викликано цю гарячу філіпіку?

– Твердженням, що «найголовніше для письменника – гонорар».

– Ну, так от, – сказав я. – Щоб цілком зрозуміти, чого так обурився ваш фурорист, треба ознайомитися зі змістом тієї гуморески, що з неї вирвано вищезгадане твердження. Гумореска ця зветься «Письменники» і висміює вона головним чином саме той футуризм, що його невдалим апостолом і виступає Полторацький. Більше за це – гумореска висміює (в гонорарному сенсі) саме того хуториста Гео Шкурупія, який нещодавно написав націоналістичний твір під назвою «Жанна-батальйонерка». Це щодо того, чого так обурився Полторацький. Тепер по суті.

Ви, тов. Европенко-Европацький, теж вважаєте, що радянський письменник не є «утриманець» пролетарської держави ? Теж? А чиїм же тоді, на вашу думку, «утриманцем» має бути пролетарський письменник? Закордонного капіталу? Чи саме таку свідомість радянського письменника ви вважаєте за «психологію кокотки від літератури»? Ну, знаєте, коли так, то з такою «філософією» ви ще довго будете наближатись до радянської влади. З такою «філософією» ви далеко не одійдете від «вільного, незалежного художника» Сергія Єфремова, що, використовуючи славетного «держвидавівського коня», в той же час ніяк не хотів визнати себе за «утриманця» пролетарської держави.

– Чого ви чіпляєтесь до мене? – перелякано озирнувшись навкруги скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Хіба це я говорю?

– Значить, ви й цей абзац викреслюєте?

– Звичайно, викреслюю. І викреслюю тому, що це ж… не головне. Головніше от що:

– «Остап Вишня до тварин ставиться, як до людей, – пише Полторацький. – і цим засобом теж користується, як дотепом: «І засвітилися у вороної кобили очі і прошепотіли радісно уста її: «только утро любви хорошо, хороши только робкие первые встречи». Ми далекі від «ізячної» лірики Надсона й не хочемо ображатися за таке паплюження поета. Але чи не виглядає також дуже проречисто й оце низведения вищих емоцій людини, викликаних еротичною первоосновою, до фізіологічних потреб тварини»?

Що ви на це скажете?

– Що ж тут говорити? – промовив я. – «Остап Вишня до тварин ставиться, як до людей»? Як до людей. Ви не погоджуєтесь? Не погоджуєтесь. Ну, як же йому ставитись? З ломакою? З голоблею по спині? І вас, тов. Европенко-Европацький, карючить те, що кобила (між іншим, ця кобила з прекрасної незабутньої поеми про тварину, що до неї може рівнятись хіба тільки єсенінська «песнь о собаке»), – і вас карючить, що кобила цитує непоганий надсоновський вірш? Так? Ну, коли так, то значить і ви, камраде, недалеко втекли від вищезгаданої «ізячної» лірики.

Шкода тільки, що біда і не в цьому, не в «ізячній ліриці», – біда в тому, що ваш «морфолог» проповідує звичайнісенький собі ідеалізм, і біда в тому, що ви цього ідеалізму ніяк не бачите. Що це за «вищі емоції»? «Робкие первые встречи»? «Робкие первые встречи»! Тоді чому ж це їх не можна «низводити» до «фізіологічних потреб тварини», саме ті емоції, які «викликано еротичною пер-воосновою»? Га?

– Навіщо ви мучите мене, – сказав він, – переходьте скоріше до «техніки комічного».

– Бачите, – сказав я, – мене «техніка комічного» теж цікавить, але, на «лівий» жаль, не так, як Полторацького, вона мене цікавить саме з «погляду чистої техніки», і тому я примушений позбутися спершу «техніки» морфологічної.

– «Безсумнівний успіх наведених дотепів, – пише Полторацький, – які завжди викликають загальний утробний регіт авдиторії (ми були присутні при читанні цих дотепів на вечорі в київському інгоспі й могли спостерігати їх вплив на авдиторію) – є успіх, що межує з успіхом триповерхової лайки, порнографічної листівки, похабної анекдоти. Лише глибоким внутрішнім цинізмом і карамазовщиною віє від наведених дотепів».

Коли не брати вищезазначених дотепів (припустім, що ми з ними вже ознайомились!) і повірити Полторацькому, що вони дійсно такі, якими він їх нам рекомендує, то що ви, тов. Европенко-Европацький, підмітили за рядками цієї нової філіпіки? Чи не бачите ви за рядками цієї філіпіки нахабного обличчя того ж барчука-хлестакова, що його ви вже бачили? І справді: яка самоупевненість і який безмежний цинізм! Студенти київського інгоспу сміються, а Полторацький заявляє, цей їхній «загальний регіт» – регіт з «триповерхової лайки, порнографічної листівки, з похабної анекдоти». Саме це твердження ви рекомендуєте передрукувати і розповсюджувати в десятках тисяч екземплярів? Саме і ви додержуєтесь тієї думки , що наше студентство стоїть на такому низькому культурному рівні, що його може розважити тільки «триповерхова лайка» й «похабна анекдота»? Пробачте, але в цьому твердженні я бачу новий пашквіль хутуристичного фалстафа, і це я вам зараз доведу.

Які дотепи кваліфікує «морфолог», як дотепи триповерхової лайки? Які дотепи викликали загальний регіт на вечірці в інгоспі? їх чотири: 1) «писатиме, сказав батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу», 2) вийде, було, батько на вулицю за клуню: – «Гнатко, а йди но сюди! що ти то, шеймин хлопець, понаробив? – то, татку, макети», 3) «коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба йому дадуть як слід подумати? Зразу мати пужне: – а де ж ото сів ти, сукин сину? Нема тобі місця за сажем»? 4) «наука, скажете, така штука, що її давати кому чи сприймати без штанів навіть краще: більша площа сприймати». От і всі ці 4 дотепи, що на них спекулює «морфолог». Спекулює? Так!

Справа дуже ясна. Справа в тому, фурорист ніяк не хоче (можливо й не може) відрізнити порнографії від здорового гумору. Для нього, скажімо, шкурупієвська патологічна «жіноча задниця під ковдрою» – це шедевр інтелігентного вислову, але от здорові «мужицькі» дотепи… не Вишні, а славетнього світового гумориста Рабле він розцінює, як порнографію.

– «З цих звуків Гаргантюа веселішав, здригався… сурмлячи задом (в руському перекладі – «баритонально попукивая»). Відкіля це, тов. Европенко-Европацький? З Вишні? Або це: «Тепер я міг повернутись на правий бік і з величезним задоволенням випорожнитись. Поливав я так енергійно, що привів в надзвичайне здивовання маленьких людей, які, догадавшись по моїх рухах, в чому справа, розбіглись, тікаючи від потоку, що летів з мене з страшним шумом і силою». Відкіля це, тов. Европенко-Европацький? З Вишні?

Перший приклад я взяв з геніяльного Рабле. Другий – з не менш геніяльного Свіфта. Такі приклади я можу продовжувати до безконечности, коли додам до Свіфта й Рабле, скажімо, Сервантеса, Боккаччіо, Франса чи то ще якихось двох славетних світових письменників. Отже скажіть мені, чим дотепи О. Вишні «порнографічніші» за дотепи хоч би того ж Рабле? І отже скажіть мені, яке треба мати нахабство, щоб шпурляти в наше студенство вищезгаданим пашквілем?

– Але, почекайте, – промовив тов. Европенко-Европацький. – Чому ви не зупинитесь ще на «інфернальній філософії пуза та геніталій».

– «Парле ву франсе»? Будь ласка!

– «Ми зустрічаємо в нього (себто в Вишні) якесь послідовне зниження людини до становища тварини. Саме отим стиранням різниці між людиною та твариною, підкресленням скотських рис людини якоюсь інфернальною філософією пуза та геніталій віє від тої системи розглядати людей, як тварин».

Так пише Полторацький, і тут же ілюструє свою думку: «двигуни тут звуться так – оришка, вустя, ванько, пилип; регулятор (людина) з такими ж приблизно назвами». Ілюстрації, що й говорити, вдалі, але нещастя в тому, що «інфернальний філософ геніталій» не розуміє, що Остап Вишня в атмосфері ідіотизму селянського одноосібного індивідуального господарства інакше людей і не може розглядати. Тут «техніка комічного» у Остапа Вишні переростає в «техніку» глибоко-трагічного, і претензійний «морфолог», коли б він менше «жевупрікав» «інфернальними філософіями геніталій», – він би побачив, що Остап Вишня прислужився не тільки українізації, але й, головним чином, колективізації, показуючи «двигунам» і «регуляторам» їхнє безвихідне становище в безперспективному індивідуалізованому селі.

– Та це ж не головне, – сказав тов. Европенко-Европацький. – В розділі другому за головне можна вважати кінець.

– «Як видно, – пише Полторацький, – із великої кількости дотепів, можна категорично стверджувати, що з перших хвилин свого літературного стажу Остап Вишня хворіє на майже безперервне запалення надкісниці. Такими дотепами можна розважати хіба нічних вартових. Нас цікавить у техніці комічного, як первооснова її, засіб зниження, що несе на собі, як відповідне соціяльне навантаження – матеріялістичний в гіршому розумінні підхід до життя й до людини. Таке зниження характерне саме для людини з низькими смаками й почуттями».

Що ж ви на це скажете?

– На цей кінець другого розділу? Що ж тут говорити? Коли справа дійшла до «надкісниці», то, мабуть, таки добре припікає Вишнин «матеріялістичний підхід до життя й до людини» тендітних естетів із дрібнобуржуазної «київської естетичної студії». І справді: такий Вишнин дотеп, як дотеп про колишній князівський будуар, себто про сьогоднішню хату-читальню («колись княжата плодились, а тепер там свідомість плодиться»), такий дотеп нашим хуторо-хатянам, звичайно, не подобається, бо тепер же їм в цих будуарах плодитись не можна. Такий Вишнин дотеп, як дотеп про «позолоту» «золотого хреста», що на неї «птиця Господня» кладе «купочки біленькі», себто наводить «антирелігійну пропаганду», – і такий дотеп маминькиним синкам не до вподоби: вони, звичайно, за «свободу вероісповеданій», але не можна ж так знущатися з церкви!

Такий Вишнин дотеп, як дотеп про свиню: «свинею зветься така людина (стій! стій! не туди заїхав. Отак завсігди, як про свиню почнеш, так когось із знайомих і згадаєш»), – і такий дотеп «інфернальний філософ геніталій» схвалити не може, бо він прекрасно знає, про кого мова йде. Проти такого «матеріялістичного підходу до життя й до людини» він завжди буде повставати й буде твердити, що це не є культурна «техніка комічного». Звичайно, вишукавши в 4-хтомах «усмішок», одну-дві, три у мішки», що відних позбавляється автор при перевиданнях, – вишукавши такі дві-три мініятюрки чи то два-три якихсь подібних вирази, щоб приховати свою справжню соціяльну істоту, «морфологи» будуть на цих усмішках чи то на цих виразах енергійно спекулювати, але це зовсім не значить, що їм вдасться обшахраїти сучасного читача, саме того читача, що до нього вони з такою невимовно-претензійною погордою ставляться.

«Такими дотепами» – пише Полторацький, – «можна розважати хіба нічних вартових». Хіба не відчуваєте ви, тов. Европенко-Европацький, за цією бойкою фразою, – хіба не відчуваєте ви тут постаті поміщицького синка, що для нього «нічні вартові» – це не більше, як хлопи, хами, бидло? Справа, отже, не стільки навіть у Вишні, скільки в сучасному читачеві – в студентах київського інгоспу, в нічних вартових, в тих робітниках, які легше всього українізуються на Вишниних «усмішках«. Справа в тих, що їх «морфолог» вважає за бидло, за хамів, за порнографів, за аматорів «триповерхової лайки».

Велика соціялістична революція, революція новітнього «чумазого» висунула й своїх «чумазих» письменників. Увійшли ці письменники в життя не з елегантними жестами піжонів з хлистиками, не з лексиконами «інтелігентних» слів недоучки якоїсь провінціяльної гімназії, не з хатянськими краватко-фрачними хутуристичними «поезами», і не «зниження» вони принесли з собою, як запевняє вас Полторацький, а саме «матеріялістичний підхід до життя й людини». Погодитись, що смаки й почуття цих читачів і письмеників «низькі», значить не тільки розписатися в своїй малограмотності, але й зробити необережний крок: саме ця фраза й видає з головою автора її, саме ця фраза й свідчить, що в особі Полторацького ми маємо не дуже близьку пролетаріятові, коли так можна висловитись, людину.

– Словом, – звернувся я до свого співбесідника, – ви, очевидно, і цей розділ викреслите? Так? Коли так, то давайте перейдемо до 3-го.

Тов. Европенко-Европацький похмуро мовчав.


Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 510 – 517.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 151

Модифіковано : 6.08.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.