Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Х / Микола Хвильовий / Статті про літературу / Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки / 4. «Остап Вишня та село»

Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки

4. «Остап Вишня та село»

Микола Хвильовий

«Усім відомо, що наш автор кваліфікується, переважно, як письменник селянський, і в своїй творчості переважну увагу він віддає саме селу».

О. Полторацький

– Ні, – сказав тов. Европенко-Европацький, – ми почнемо не з того села, що стоїть у зв’язку з Остапом Вишнею, а з села взагалі.

– Себто ви хочете повернутись до того «морфологічного» твердження, що через 3 роки 9 місяців село «психологічно» нічим не буде різнитися від міста?

– Так.

– Ну, коли так, то давайте читати далі.

– «Величезна більшість творів із селянською тематикою побудована за методою: село нерівноправне місту, у селі темрява, дичавина, некультурність. Такий підхід був детермінований справді нерівноправним становищем села в порівнянні з містом: стан продуктивних сил міста на цілу добу був досконаліший за стан продуктивних сил нашого села. Звідси, з усіх боків гірший економічний, культурний стан села, а звідси, як функція – літературні твори побудовані за відомим принципом «где уж нам уж». А звідси ціла філософська система, оспівана Толстим під назвою «Каратаєвщини» – апологія економічно-недосконалих умов життя».

По-перше, давайте вияснимо, що хоче сказати Полторацький, коли говорить, що «величезна більшість «письменників селянської тематики будують свої твори за методою: село нерівноправне місту». Він хоче сказати, що ця «більшість» втлумачувала чи то втлумачує читачеві, що селові треба вимагати рівних прав з містом і скаржиться ця більшість в своїх творах на місто? Ні, цього він «більшості» – треба віддати йому справедливість – не закидає. Тепер звернімось до самого Полторацького й подивімось, що ж йому можна закинути.

Велика соціялістична революція покликала до творчости мільйони бідняків і середняків. В боротьбі за соціялістичну культуру, в боротьбі з темрявою, в боротьбі за реконструкцію народнього господарства беруть участь на селі не тільки міські робітники, але й тіж таки величезні масиви бідняцько-середняцьких прошарків. Припустім, що вищезгадана «більшість» не прислухалась і не прислухається до голосу цих мас. Якої ж тоді «філософії» притримується Полторацький, коли стимулювання селянських мас до активности мислить собі в пляні протиставлення «нерівноправного» (сьогодні чи вчора) села місту? Будувати твір за методою: «село нерівноправне місту», – це значить бути апологетом «економічно-недосконалих умов життя». Ну, а як я, припустімо, не хочу бути таким – о апологетом, то за якою методою ви, тов. Европенко-Европацький, рекомендуєте мені будувати свій твір? За методою: село рівноправне місту, за «філософією»: давайте поговоримо про нерівноправність села? Хороша «філософія»… тільки відкіля вона? Чи не з тих кіл, що мріють про ліквідацію диктатури пролетаріяту і що підбурюють селянство проти робітників, місто проти села?

А втім, покиньмо куркулячу пропаганду – давайте повернемось до О. Вишні.

– «Малюючи село, – пише «інфернальний філософ геніталій», – О. Вишня всюди підкреслює патріярхальну незайманість його». «Автор всіляко намагається підкреслити затишність села. Воно є для нього село… не офіціяльне село, так собі село».

Далі Полторацький кокетує сентенціями на зразок тієї, що до села не можна підходити «дуалістично», що і т. д., і т. п. Все це ми вичитуємо саме з тих абзаців, де він розбирає гумореску «Ось воно село оте». Отже беріть, тов. Европенко-Европацький, згадану гумореску й стежте.

Про яке село йде мова? Про те, відповідає Вишня, що було «на шостому році революції», себто в кінці 1922 чи на початку 1923, себто мало не вісім років тому. Яке це село? Це те саме село, що радвлада дістала його від старого режиму – дике, з забобонами, напівголодне. Що побачив Вишня в цьому селі, крім дичавини, яку залишив нам у спадщину царат? Що він підкреслив? «Патріярхальну незайманість»? Брехня! Саме «займаність» підкреслив він. «Уже помітні», – пише О. Вишня, «впливи церковних справ на селі. Та й місцеві іноді причини шкереберть ставлять довічні, старі й міцні, як дуб, церковні традиції. Атеїсти є. Кипить парафія». Помітив Вишня й підкреслив в цьому давньому селі й «арку» й «трибунал». Правда, «морфолог» не задоволений, що автор замість арки не побачив «трактора», але Вишня ж невинний, що «інфернальний філософ геніталій» не поцікавивсь узнати, скільки тракторів було на селі вісім років тому.

Про що свідчить, скажімо «арка»? «Арка» та свідчить про таку «патріярхальну незайманість»: «тепер, коли балакаєш із котрим із пасічан, то так і плигає в нього з очей і бороди: – Ось які ми». А на «той рік» ця «патріярхальна незайманість» думає «такого трибунала вшкварити», якого і «в столиці нема». За що ж любить автор це село? Він любить це село не за «патріярхальну незайманість», а саме «за можливості необмежені». Так це називається підкреслювати «затишність села»? Вишня поділяє село «дуалістично»: на «офіціяльне» й «так собі». Але хіба ж ви не бачите, тов. Европенко-Европацький, що це іронічне поділення зроблене спеціяльно для “паничиків, які в «арці», «трибуналі» і т. д. не помічають порушення його, села, «патріярхальної незайманости». Не бачите?

– «Досить нагадати, – пише Полторацький, – хоч би з «усмішки» «Пошти що й здря», як селянин-дегенерат відмовляється від культурних нововведень… щоб відчути, як не подібний до вишниного селянина є той, хто переходить на суцільну колективізацію. Правда, «усмішка» ця написана очевидно тому кілька років, але 1) вона діє й зараз у масовому тиражі і 2) хіба автор не міг зобачити в селянинові тих природних даних, що виявились тепер у вигляді нечуваних темпів колективізації»?

Ви пробачте, тов. Европенко-Европацький, але, читаючи «монографію», я, їйбогу, гублюся й ніяк не можу дати собі відповіді, чого більше бракує авторові цієї, пробачте на слові, розвідки: вміння думати чи елементарної літературної чесности. У гуморесці «Пошти що й здря» О. Вишня показує й висміює не дегенерата, а звичайнісінького собі селянина-індивідуала, яких індивідуалів тільки через вісім років залишилося у нас до 50%. Висміює він цього селянина в той спосіб, що селянин, прочитавши цю гумореску, ніяк не може не бачити, в яке зачароване коло потрапив він зі своїм пошматованим одноосібним господарством.

В гуморесці слова «колективізація» не вжито. Але це: «та якби ж земля вкупі», «правильна сівозміна», «просапні» і т. д. Але це: «Та чого ж ви землеустрою не переводите?» – Думали. – Ну? – Записалося чоловіка з двіста п’ятдесят. – Ну? – А ті не хотять. – А чому не хотять? Та земля не однакова», – все це не тільки підказує слово «колективізація», але й агітує саме за ню. Що цей селянин не подібний до того, який «переходить на суцільну колективізацію» – це так, але при чому ж тут «Вишнин селянин»? Чи може я, скажімо, пишучи про Полторацького, тим самим теж роблю його «своїм»? Що ж до того, що ця «усмішка» діє зараз у масовому тиражі» то і… слава тобі Господи! Пояснювати перевагу господарства колективізованого над господарством індивідуальним треба не тільки 50% неколективізованим, але й де кому із 50% колективізованих. І коли цю «усмішку» написано очевидно кілька років тому, то це тільки робить честь нашому гумористові.

– Так таки й робить? – заперечив мій співбесідник. – Може скажете, що йому роблять честь і такі гуморески, як «Головполітосвіта», «Жінвідділ», «Освіта», «Охорона здоров’я» і таке інше?

Нічого не відповівши, я перейшов до дальших «морфологічних» екскурсів.

Полторацький запевняє, що ця серія усмішок («Головполітосвіта», «Жінвідділ» і т. д.) «блискуче підтвержує тезу про каратаєвський підхід О. Вишні до сучасного села». Так, тов. Европенко-Европацький? Так! Припустім, що ця серія й справді саме це «підтверджує». Але припусивши це, давайте все таки запитаємо: про яке «сучасне» село йде мова? Відповіді від «морфолога» ми не дістаємо. Тоді звертаємось до «усмішок». В мініятюрі «Освіта» ми читаємо: «договір сільради з повітовою наросвітою». З «повітовою». Прочитали? Україна тепер поділяється на повіти? Ні! Давно зліквідовано повіти? Давненько! Значить справа йде про «сучасне» давненьке? Так? Тепер беремо, скажім, «усмішку» «Село-книга». Тут ми зустрічаємо таку фразу: видання 1923 року вже мало… не хапає… Скільки того «друкованого» слова кинуто було на село в 20-21-22 році. Прочитали? Прочитали! Про яке «сучасне» село йде мова? Про те, що було в 1923 р.? Про те, що було в 1923 році.

Тепер давайте повернемось до «каратаєвського підходу». У вищезазначеній серії усмішок О. Вишня, як бачимо, показує село 1923 року, себто те село, що тоді не тільки в масі своїй не думало про суцільну колективізацію, але ще й не встигло добре стати на ноги після бандитських нальотів різних куркулячо-петлюрівських отаманів. З городом міцних зв’язків ще не було налагоджено, а звичаї й побут старого, темного села уперто шукали виходу в світ. Як же це село могло інакше виглядати, як тільки так, як його показав О. Вишня? Чи може, показуючи це село, він, Остап Вишня, замість висміювати звичаї й побут старого села, щось зовсім інше робив? Подивимось.

«Головполітосвіта». «Морфолог» заявляє, що цією усмішкою наш гуморист хоче сказати, що «культурні установи має у своєму віданні лише місто». Відкіля це видно? З того, що Вишня іронізує з селянської «головполітосвіти»? Головполітосвіти того села, яке тільки но прокидалось до життя? З того, що він згадав міські «музкоми», «текоми»? З того, що він поіронізував і з цих «музкомів», «текомів» заявивши, що вони не працюють, а «працюють» «в апартаментах», замість кинути сили на село? Відкіля це видно? Чи не з тієї «емансипації», що в ню «вплутався» Андрій? Полторацький запевняє, що Вишня «не бачить сільських культуртрегерів». А хіба той голова сільради, який об’являє, що «жінка має однакові права з чоловіком» – хіба він не являється вищезгаданим культуртрегером? Хіба це не після його «об’яви в жінок десь далеко-далеко, аж-аж-аж-он-дечки, вогники блимнули»?

Правда, фурорист говорить, що це – «фалшива концепція. Підхід згори»! Але при чому ж тут Вишня? При чому ж він, що Полторацький не зіває, і коли йому, Полторацькому, вигідно, готовий визнати і рядового сільського робітника за велике начальство? «Жінвідділ» – резюмує «морфолог», – «жіночі плітки, церковні інтереси». Але як він резюмує? Він резюмує так, щоб читач обов’язково прийшов до того висновку, що справа у Вишні йде саме про Жінвідділ, а не про темних селянських баб, що О. Вишня не глузує з цих «пліток і церковних інтересів», а саме захищає їх.

Злий памфлет на забобони серед темних селянських жінок («і щось я, голубонько, помічаю, що в моєї молока меншає. Коли б, Господи, не відьма» і т. д.) під «вправною рукою» перетворюється на апологетику цих забобонів. «Село-техніка». «І такі речі», – кричить Полторацький, – «видаються масовими тиражами, коли ми маємо тракторні колони». – От уж, воістину «не дав Бог жабі хвоста». Розумієте, тов. Европенко-Европацький, в чому справа? Остап Вишня починає: «скрізь і всюди чуємо – техніка в нас на селі слабувата, поліпшити техніку слід», і почавши так, далі говорить: «техніки на селі скільки завгодно і ще одна». Яка ж це «одна»? А це та, що в індивідуала. Далі Вишня іронізує з «техніки» індивідуального господарства. І все. Чого ж репетує Полторацький? Хіба не розумієте? Він, по-перше, проти іронії над «технікою» дрібного власника, себто проти техніки колективного господарства, по-друге, він хоче показати свою обізнаність на «тракторних колонах». І коли він не знає, що до цих тракторних колон тільки останніми роками рушило селянство (і то не все), то йому це й не потрібно знати: він же не політик, а тільки «морфолог».

«Сільська юстиція».

– «Тут маємо, – пише фурорист, – кілька надзвичайно яскравих описів садизму українського селянства. Можна сказати, що всі ці описи підходять, як паралель, до відомої свого часу статті «о русской жестокости» М. Горького, яка була відзначена в усій радянській пресі, як наклепницьки однобічна. На такій самій позиції стоїть і Вишня».

Що О. Вишня дав кілька описів садизму українського селянина – це так. Але якого селянина, тов. Европенко-Европацький? Того, що мільйонно рушив, скажім, до колективів? Якраз навпаки! Мова йде саме про того темного безкультурного пейзана, що його виховував царат протягом кількох століть і який в певній кількості екземплярів залишився й на сьогоднішній день. Наклеп це? Чи може Вишня й справді бере українського селянина не в динаміці, а в статиці і заявляє, що цей селянин з природи своєї садист? Звертаємось до «усмішки». – «Забуваються ці кодекси», – пише Вишня, – «вже з моди виходять, не так часто вже їх надибаєш». – Що цією останньою фразою говорить наш гуморист? Він говорить, що садизм українського селянина визначався певним режимом і що за радянської влади цей садизм «виходить із моди». Досить цієї заяви? Здається, досить!

І знову я, тов. Европенко-Европацький, гублюся й ніяк не можу дати собі відповіді, чого більше бракує авторові «монографії»: вміння думати чи найелементарнішої літературної чесности.

Ті ж махінації пророблено і з такими усмішками, як «охорона народнього здоров’я», як «профос», як «гінекологія» і т. д. На жаль, моя контрмонографія так розрослася, що я, при всьому своєму бажанні до дрібниць розшифрувати «ліві» шахрайства й зразкову некультурність, – далі не можу зупинятися на деталях. Не можу зупинятися й на прекрасно поданому Вишнею «Ярмаркові», що в ньому він, Вишня, не тільки блискуче подав образ капіталістичної анархії, але й не менш хороше показав, як в ярмарковій метушні облопошують «недосвідчених дядьків» «культурні баришники», тим самим засудивши це породження капіталістичної системи. Не можу я, таким чином, зупинитися й на нових, так би мовити, ярмаркових шахрайствах «морфолога».

Ніяк тільки не можу я обминути тих «морфологічних» махінацій, що їх пророблено над «усмішкою» «У колектив». – «Загальна установка цієї усмішки – позитивна» – не міг нарешті не визнати (це єдине визнання, яке пішло на «користь» Вишні) Полторацький, говорячи про цю мініятюрку, – «в відношенні до колгоспу» – додає він. – «Ясно також, що негативної, – раптом продовжує він, – не пропустила б цензура». Цікаве продовження? «Не пропустила б цензура»! А як же вона пропустила попередні «усмішки»? Саме ті, що їх так «крив» ваш інфернальний патрон ? Цікава послідовність! Послідовність, так би мовити, кишенькового злодюжки…

– «Тисячам робітниів, що сьогодні їдуть на село, – кінчає цей розділ Полторацький, – керівниками агрореволюції – не можна рекомендувати читати згаданих усмішок: вони лише відіб’ють у них охоту їхати в таку темряву й глуш на вірну моральну й культурну смерть».

І знову Полторацький повертається до хлестаковських сентенцій, і знову він підкреслює, що він розумніший за тих робітників, які їдуть на село керівниками агрореволюції, і знову…

– Та буде вам! – скрикнув несамовитим голосом тов. Европенко-Европацький. – Я і цей розділ викреслюю. Хіба ви не бачите, що це… не головне.

– Я, знаєте, людина вперта, – промовив я. – Давайте знову шукати головного.

– Саме цього мені й хотілось! – заспокоївся враз мій співбесідник. – Продовжуйте, будь ласка.


Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 524 – 532.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 156

Модифіковано : 6.08.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.