Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

14. Морози дошкуляють

Богдан Лепкий

Ромни у снігах потопали.

На кришах домів, на банях церков і на вежах дзвіниць лежав він білою грубою верствою, ніби зима хотіла живцем присипати город.

Навіть найсильніші вітри, що розгуканими табунами степових коней з півночі налітали, не поздували тих снігів. Зціпив їх мороз, якого в тих сторонах найстарші люди не пам’ятали.

Ворони й круки, що хмарами чорними супроводжали військо, не видержували тієї стужі й замерзали в лету. Чорними ганчірками на білих снігах лежали або, як омела, хиталися між вітами дерев. Ті, що видержували зимно, сиділи на остріжках, насторошивши пір’я, і крякали жалібно.

На голод нарікати не могли. Скрізь лежало трупу і стерва більше, ніж треба.

Так трупи ці не була одна кість. Вбрання попримерзало до тіла, і навіть кручачим клювам нелегко було добратися до м’яса.

Що тратило енергію руху, дубіло й кам’яніло в одну мить. Слина, виплюнута з рота, замерзала, не долетівши до землі. Люди одного тільки й бажали – тепла.

Хто міг, за поріг не виходив. Але ж бо таких щасливців небагато було.

Не тільки хати, крамниці, школи, уряди, але й приюти для старців і притвори церковні – заповнилися людьми.

Люди й поміж худобою по стайнях ютилися, як мишва, залазили в стоги й обороги, а все ж таки не для всіх місця стало. Ломили гілля, обносили плоти й розпалювали вогнища, щоб загрітися хоч трохи. Так що ж! Погрієш груди й руки, а спина продрогне наскрізь.

Запарі в ноги зайдуть, пальці оден качан, на бровах і віях понависають ледяні соплі, і якщо ти силою не зневолиш себе встати й бігти, підскакуючи, мов божевільний, то й біля огню замерзнеш.

Рятували себе люди, як могли. Особливо горілкою, котрої було вдовіль, та ще яблучником, грушівкою і другими домашніми винами. Але ж бо й горілка зрадлива. Незчуєшся, коли вип’єш надміру, а тоді й замерзнути найлегше.

Тому-то по вулицях і по майданах, скрізь, де тільки табором стояло військо, ходили шведські й козацькі патрулі. Голосною командою зривали сидячі гурти на рівні ноги, казали їм виконувати всілякі вправи руками й ногами, перебігати від одного вогнища до другого, щоб тільки підтримати рух, а з ним і життя.

Так і це не помагало багато. Розігрієшся на хвилину, а як присядеш або й приляжеш де, так і не знатимеш, коли перенесешся з отсього жахливого світа у другий, кращий і щасливіший, про котрий мріє людина за кождим разом, як присяде його якась велика біда.

– Звідкіля отсе бісове зимно взялося?

– З півночі надтягнуло.

– А невже ж і там немає людей?

– Є, та вони до його привикли.

Балакали короткими реченнями, бо здавалося, що й слова замерзають.

– Також не мало коли прийти, аж тепер.

– За війною вся біда снується.

– Бог не любить війни.

– Чоловік усьо на Бога спихає.

– A на кого ж?

– Лісового діда обидили.

– Його?

– Мало то лісів повирубували, мало звірини повинищували… Злиться. Нема такої стежки в лісі, щоб нею люди не ходили.

– Як не вояки, так бандити. А він того не любить.

– Ні.

Розбурхана злиднями уява відривалася від дійсності блукала хоробливими стежками. Хотілося вірити, що справді є десь якийсь другий світ, коли не кращий, так інший від теперішнього.

– А ти бачив лісового діда?

– Батько бачив. Задуманий ішов і на бороду йому настолочив.

– На бороду?

– Борода у його довга-довга, поміж деревами в’ється, як ріка.

– Зелена?

– Сірувата, як туман.

– Наступив, кажеш, – і що?

– Як не зірветься з місця, як не трусне собою, – весь ліс задрижав. Застогнали старезні дуби, а він лиш ф’ю! Сів на хмару і просто на наш хутор чкурнув.

І що?

– Що? Заки батько з лісу додому добіг, стріху з хати зірвало, перевернуло клуню, а на нивах такий град лежав, як кулаки.

Шаблями поправляли в огнищу жар. Все хтось нового дерева приносив і біля жару клав, щоб розмерзало.

– А я чув, що це цар мороз на нас наслав.

– Може, й він, – притакував дехто.

– Білий цар, він зимі нову резиденцію будує – Пітербург. Зима з ним у згоді.

– Чортів брат

– Сам чорт.

Попали на відому тему про царя-антихриста, й оповіданням не було кінця.

– І хотілося гетьманові з нечистим воювати?

– Мусів. З антихристом спілку тримати гріх.

– Нема більшої сили від мусу.

– Мус – найбільший пан.

Огонь ніби притакував їм. То знов буцім насміхався, висолоплюючи червоні язики.

– Не побороти чоловікові нечистої сили.

– Не побороти! Хіба шо Бог поможе.

– Хто його знає, які замисли Божі.

Розмова вривалася. Дикий крик шилом уші колов.

– Верещить, ніби з його шкуру деруть.

– А ти ж як хотів, шоб співав? Чує чоловік, що замерзає на варті, і кричить, щоб злюзували.

– Нинішної ночі багато бранців на варту пішло.

– Бранців?

– Полонених, москалів, сасів тощо.

– Чому ж то так?

– Швед вигадав. Варта стояти мусить, а має мерзнути свій, так краще хай замерзає ворог.

– А не зрадить такий?

– Не має що. У таку стужу навіть москаль, мов медвідь, у гаврі сидить.

– Шведи і собак на варту ставлять.

– Це найпевніші вартові.

Дикі верески пронизували воздух, як мечі. Гурти біля огнищ скупчувалися. Люди тулилися до себе. Всували голову в тулів, руки в рукави, кождий в себе влізти хотів.

– Москалі коням черева розпорюють, щоб руки погріти.

– Наш чоловік того не зробить. І худобина – Божий твір.

– Гадаєш, вона розуму не має? Страдає, як чоловік.

Розказували про розум звірів.

– Кажуть, що цар і над звірем силу мас.

– З нашої сотні бачив оден, як він на оленю їхав.

– Де?

– У лісі, як блискавка летів.

– І воюй же тут з таким!

Замовкли, бо затріщав сніг, хтось надходив. Середнього росту худощавий чоловік, у високих чоботях, у старому зношеному футрі, якого в нас і сотник не вдягнув би.

Король!..

Зривалися з місця і віддавали честь. Довга тінь шульгала по снігу.

– Цей і морозу не боїться.

– Примір дає. Страдаете ви, знайте, що й я страдаю.

– Ох, не розкошує він, ні.

– А може, це дух…

– Ні, король, чули ж, як сніг під чобітьми скрипів.

– Дивний.

– Не будь він такий, так не пішли би за ним шведи Бог вість куди.

– Примір – велика річ.

– А наші?

– Гетьман старий.

– Так полковники!

– Спаніли і збабіли.

– А Мотря ходить. Бачив сам, як замерзлих снігом відтирала!

– Несамовита… Знов хтось ішов.

– Цитьте!

До огня наближався Мручко.

– Доброго вечора панам! Козацький морозець, що?

– Запорізький!

– А може б, ми так розігрілися, панове що?

– Може б, і розігрілися, але як?

– Горілкою, гадаєте? Ні. Від неї не оден замерзне нинішньої ночі.

Мручко був цілий заволохачений від інею, а вуса з лиць звисали йому, як два скапи зі стріхи.

– Присядьте на хвилину та обігрійтеся, пане сотнику.

– Нема як. Охотників збираю.

– Та присядьте ж бо.

Послухав, пустили його до вогню, і з вусів стало йому скапувати, як зі стріхи дощівка.

– А нащо вам охотників, кажіть.

– У недалекому лісі москаль. Не вену, як мені ворог під боком.

– Розуміємо. А як ви гадаєте, кіньми чи пішо?

– Пішо, бо розігрієшся, як ідеш.

– Гаразд. Має гинути чоловік від морозу, так уже краще від шаблі.

– Або від куль. Ходім!

– Ходім.

Піднімалися, осмотрювали мушкети, ішли.

– Куди, товариші? – питали їх ті, що біля сусідніх огнищ сиділи.

– Сотник Мручко веде.

– Як Мручко, то підемо й ми.

– З Мручком весело йти.

– Хоч би й на смерть.

– Авжеж, авжеж…

І Мручків відділ ріс.


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 301 – 306.