28. Замах на Мазепу

Богдан Лепкий

Був пізній вечір. Гадячани лягали спати, як нараз загомоніли дзвони.

Не на тривогу, бо дзвонив не найбільший «Пилип» сам, лиш усі нараз, як на Великдень, – а все ж таки затривожився Гадяч.

В таку пізню пору, і дзвонять? Завтра будень, не свято – що за причина?

Зривалися і бігли до воріт.

– Не чули, сусідо, чого це дзвонять?

– Кажуть, гетьмана вбили.

– Івана Степановича? Боже ти наш!

Всіми вулицями на замок перли.

Замкові ворота зачинено. Сторожа не впускала товпи, котра з кождою хвилиною більшала й голосніше гула.

– Чому не пускаєте людей? Правди під решетом не скриєш! Весь город знає, що гетьмана вбили!

– Хто?

– Старшини. Іван Степанович старшин до царя не пускав.

– За волю України стояв, а старшинам щоб тільки їх маєтки!

– Ми їм дамо маєтки! Пускайте, іродові діти, а то розвалимо браму!

Дзвони втихли, та не тих народ, Товпа могутніла і хвилювала, шуміла. Ніби ворог облягав замок. Вже й каміння понад голови летіло. Сторожа ледве подалася крізь бокові ворітця, бо не могла стримати напору людської хвилі.

– Плечима підважуй! Ануте враз!

Декілька плечей підсунулося під браму, яку обложені з другого боку загатили возами, скринями, колодами, чим могли… Облога.

– Розступіться, люди! Бачите, коваль тарана несе!

Коваль з синами й челядниками двигав дубчака здоровезного, розгойдав ним і гепнув, аж луна замковими мурами побігла.

– Ще раз, ще!

Ворота йойкали, стогнали, і не будь вони цвяховані густо, і не будь у них заліза більше, ніж дерева, то розлетілися б удребезги.

– Івана Степановича вбили, смерть убийникам, смерть старшинам!

Аж нараз із подвір’я озвався голос грубий, як з-під землі.

– Заспокійтеся, люди! Гетьмана Бог беріг. Він вийшов ціло. На молебен за його здоровля, не по душі дзвонили.

– Хто балака? – почулося з товпи.

– Хто бреше? – заревіли кругом.

– Сердюцький сотник, Коновченко, – відповів той самий грубий голос. – Вірний рейментареві свойому.

– Такий вірний, як Апостол і другі.

– Вірні, як Юда Христові.

– За млинок і ставок ви і маму рідну продали б.

– Не вірте йому, він бреше. Хай вийде канцелярист Чуйкевич.

– Канцелярист Чуйкевич вийти не може, бо його ранили, гетьмана обороняв.

– Чуєте? Івана Чуйкевича вбили. Оден був гетьманові вірний, і того вбили.

– Вбили, вбили! – ревіла товпа.

І коваль знов закликав людей, щоб подавалися взад, бо він розгойдує таран.

– Що там роздобарювати довго. Червоного півня пускаймо!

Залікові небезпека грозила.

– Смерть старшинам! Смерть скритовбийникам, – гуділо кругом.

Аж відчинилося одно з освічених вікон, і в ньому появився гетьман.

– Славні міщане любимого мойого города Гадяча! – промовив. – Спасибі, що турбуєтеся моїм життям. Як бачите, я цілий. Убійник в мого канцеляриста Івана Чуйкевича кулею попав. Заговірник Гірчиця, насланий на мене царем, в наших руках. Завтра спокутує свій гріх. Розходіться спокійно і спіть безпечно, поки я з останками моїх вірних людей стережу вашого добра, життя і волі!

Вікно зачинилося, але гетьман все ще стояв у ньому, щоб усякий міг побачити його і впевнитися, що це він, а не якийсь обманець.

– Іван Степанович живий! Хай живе Іван Степанович! – гукали міщани, прихильні до гетьмана, а ворожо настроєні до старшин. – Хай живе! Гура! Гура! – і по козацькому звичаєві підкидали шапками.

Гадяч, як і другі городи, де були гетьманські замки, сприяв Мазепі, бо він давав гарні заробітки ремісникам, дбав про школи і богодільні та не щадив гроша на міські будівлі і на оздобу церков.

Зате не любили старшин, що збагачувалися скоро і не все способом правим та законним.

– Ще ми їх дістанемо в руки! – потішали себе.

– Ще ми колись розрахуємося з ними, – обіцяли собі. Нерадо розходилися по домах, щоб досипляти довгої зимової ночі.

А коваль дубчака вже не покидався. Тащив його з челядниками до кузні. Заслужив собі.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 374 – 376.