Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

25. Одержимі думкою

Богдан Лепкий

Мотря, її сестра Ганна Обидовська і гетьманів сестринець Войнаровський на замку зустрілися. Мотрин муж, Іван Чуйкевич, все поза хатою бував. То біля гетьмана, то на роз’їздах, то з власної волі по канцеляріях, шпиталях та магазинах волочився. «Того, де не посій, там він і уродиться,. – казали про Чуйкевича козаки. – Змарнів, ніби сім днів не їв, а товчеться, як навіжений».

Чуйкевич, так само, як і Мотря, про ніщо другого не думав, лиш про теперішню велику потребу. Всю енергію вкладав у діло, будучність для його не існувала, треба було перетривати теперішню важку хвилину, а там – що там! Про себе не дбав. Хіба Мотрею журився, бо вона на себе не зважала, недосипляла і недоїдала, в очах чезла. Як тії четверо на хвилину зійшлися, то були ніби созвучний акорд. Чотири душі, як чотири тони в мінорному акорді.

– Король на Веприк лаштується і гетьмана взиває, – говорив Войнаровський.

– І на Веприк підемо, і скрізь, – відповідала Мотря.

– У Веприку наші з москалями засіли. Багато крові поллється, – журилася Ганна Обидовська.

– Може б, перемовити наших. Може би, до них кого післать?

Войнаровський жалісно подивився на неї. Відчував її м’яке серце і її охоту втішатися життям, і біль, що життя таке невтішне.

– Гарно! – поверталася до неї Мотря. – Пора б тобі змінити свою вдачу. Світ твердий, м’якосердного роздавить.

Ганна перестрашеними очима гляділа на сестру.

– Коли б ти зо мною в лазарети ходила, – казала дальше Мотря, – то, може, стала би не тою. Там ти й побачила б, що воно таке життя.

Ганна паленіла, почуваючи свою слабосилість.

– Бог мені свідком, Мотренько, що не можу. Ти ж бачила, що сталося зі мною.

– Треба побороти себе. Мусимо зробитися сильними.

– А Христовий закон?

– Христос терпів, заки воскрес во славі. І перші християни страдали, заки християнство поширилося в світі. В їх терпінню була велика сила, більша, ніж у ворожій побіді.

– Більша, але сумна, а в побідників радість. Я люблю радість, а боюся смутку.

– Радість зі смутку виростає. І смуток великою силою буває, він нас за серце бере, не дає в маленькій радості маліти.

Чуйкевич дивився на Мотрю, як на ікону.

Молився очима до неї.

Всі четверо ніби забули про землю, буцім тіло не мало вже ніякої сили над ними.

Думкою були одержимі. Думкою про велике діло, яке збувалося ціною великих терпінь.

Свої терпіння, свої жертви з найкращих днів життя вважали непомірно малими, якщо їх рівняти до народних жертв.


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 358 – 359.