29. Поранений Чуйкевич

Богдан Лепкий

В мешканню Чуйкевича світло притінене, щоб хорому не било в очі. Освітлена тая половина кімнати, в котрій біля печі сидить Войнаровський з Ганною і тітка Тамариха.

Ліжко з Чуйкевичем і Мотря біля його в тіні. Тільки сріблистий відблиск від снігу паде на них крізь невеличкі шибки.

– Може, ми бентежимо недужого? – шепотом питає Ганна. – Підемо!

Чуйкевич перечить головою.

– Сидіть, – заспокоює гостей Мотря. – Він не спить, йому відрадніше, коли в хаті є люди. Правда, Іване?

– Відрадніше, – притакує хорий. – Мені добре з вами. І шукає Мотриної руки, а знайшовши, кладе свою гарячу на її, як з мрамору.

Мотря не боронить. Ніколи, вона не була такою доброю для нього, як тепер. Цілу ніч не відступала від нього, аж, зморена сном, притулила голову до його подушки й задрімала…

І снилося їй, буцімто йдуть вони полем великим серед вечірньої імли. І чогось-то він спішиться, а вона ледве поспіває за ним. (Журавлі відлітають. Не видно їх, тільки чути жалісливі крики). Нараз перед ними прірва, широка й глибочезна. Іван скаче туди, вона хоче кинутися за ним, так він рукою дає знак, щоб осталась.

– Іване! – кричить Мотря і будиться.

Але тим криком і хорого збудила. Їх очі зустрінулися з собою.

– Тобі щось поганого приснилося, Мотре? – питає Чуйкевич.

– Мабуть… – відповіла, струшуючи слезу з довгої рісниці.

І щолиш тоді зрозуміла, який він близький для неї. А хоть того не сказала йому, мабуть, відчув, бо по блідім обличчю осіннім сонцем розлилось задовілля. Ніколи так не хотів жити, як тепер.

– Що говорив хірург? – питався.

– Казав, що рана неглибока, за кілька неділь ходитимеш.

– За кілька неділь! – повторив сумно, але в душі було йому якось радісно і легко, як ніколи. Навіть болю не чув. Почував себе, мов під ангельським крилом. Потім заснув, як після купелі дитина, і збудився підвечір.

Біля його сиділа Мотря, а в кутку приятелі.

– Добре мені.

Тітка Тамариха присунулася до Войнаровського.

– А я, бачите, й досі не знаю, як воно склалося, люди всячину розказують.

– Дуже просто, – відповів шепотом Войнаровський. – Вертали ми з гетьманом з города на замок.

– Хто саме?

– Гетьман, я і він, – рукою показав на ліжко. – Город певний, охорони не взяли ми з собою. А до того, правду сказати, Іван Степанович не любить її. Він з того боку фаталіст. Перед своїми не скриєшся, говорить. Любить показуватися народові.

– В тім-то й біда. Не такі тепер часи, мої ви, ой, не такі!

– Ідемо, аж нараз на скруті, з-поза остріжка: бух! Куля свиснула мені попри ухо, зісовзгнулася по дядьковому панцирі і попала Чуйкевичеві між ребра. Він ще кинувся, заслонив собою гетьмана, але за хвилину лежав на наших руках… Та й тільки.

– Це справді дуже просто…

– Найбільші події збуваються невигадливо, тільки люди люблять їх прибирати у всілякі вимисли.

– І мої оба так само просто пішли, – зітхала Тамариха. – Одному куля в чоло попала, другому груди прокололи списом.

– На те ми й козаки, паніматко, – приповів Войнаровський, – щоб не своєю смертію вмирати.

Обидовська вхопила його за руку:

– Андрію! При хорім про таке не говорять.

– А як той хорий теж козак?

– Хоч би з діда-прадіда – не треба. Всі ви любите страхітне і сумне.

– А як веселого немає?

– Так треба його хотіти, я не люблю смутку, не люблю. В голосі її звучала діточа щирість, здавалося, що розплачеться, коли їй скажуть, що любить.

– Андрій навіть пояс на чорний бік вив’язав не знать чого.

– Завтра вив’яжу на світлий, – обіцяв, стискаючи дрібну теплу руку.

Хтось постукав у двері. Відсунулися від себе.

– Увійдіть!

– Ясновельможний про здоровля пана канцеляриста спитати велів, – проговорив дижурний сердюцький старшина.

Мотря зірвалася з місця і хотіла йому відповісти, але Чуйкевич ворухнувся, підняв повіки і промовив:

– Будь ласка, подякуй його милості пану гетьманові. Почуваюся гарно, як той, що сповнив свій обов’язок.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 376 – 378.