18. Старшини тікають до царя

Богдан Лепкий

Попали на лісову доріжку і доволі скоро посувалися вперед.

Ніхто не наглив ані людей, ні коней. Одні і другі втікали від смерті до життя.

Коні порскали весело, люди казали їм «здоров».

Козаки по черзі вскакували до саней, на котрих було місце, і волочили ногами по снігу. Пригадували собі, як колись хлопчиками в батьків своїх любили їздити на санях.

Возом то хіба на сіні або на снопах гарно, а саньми як-будь; і перевернутися не страшно. Тільки «шур», і лежиш у снігу, як у перині.

Проїхавшися, зіскакували, а на їх місце вскакували другі.

Поворот був куди кращий від походу. І не такий довгий. Відома дорога все від невідомої коротша.

Виїхали з лісу, і мов молочне море розстелилося перед ними. Горбки, придолинки, балки – все одно в тім морі потопало. Лиш іноді якесь самотнє дерево або хрест на роздоріжжю, мов щогли з розбитого корабля, торчали.

Ясно було, іскристо. Видно, які де звірі походили. Перехрещувалися заячі, лисячі і вовчі сліди.

І звірі одні на других засідаються, і в звіриному царстві війна.

Нігде нема спокою на світі.

– Якийсь козак розказував, як вовки з медведем воювали. Цілу ніч тривала битва.

– І хто поборов?

– Вовки. Вони рухливіші і голодніші. Медвідь голод проспить, він аж на стрітення берліг розкидає, а вовки ні. Їм треба їсти. Голод відваги додає. Медвідь сильний, але вовк рухливіший. А в бою рухливість велика річ. Давид Голіафа побив.

– Голіафа? – і козаки стали сміятися з цього слова і товариша, від котрого його почули, Голіафом прозвали. Вже він так і Голіафом помре.

– А ось і наш табор! – промовив котрийсь, і всі голови в той бік повернулися.

Далеко, може, ще миля перед ними, в чистому мерехтливому повітрі, ніби зорі густі на снігах розсипані, козацькі огні горіли. А ще дальше, на виднокрузі, жовтувата смужечка відтинала небо від землі, знак, що за яку годину зачне світати.

Це той час, коли чоловік звичайно найгірше хоче спати, а ще в такий мороз, як нині. Пригадав це собі Мручко, сів на окульбаченого коня і поскакав вперед. Заглядав до кождих саней і кождого відділу питався:

– Чи є ви всі?

– Всі, всі! – відповідали йому бадьоро.

– Вважайте, щоб мені котрий не вснув та не замерз, а то такого, їй-Богу, поб’ю!

Козаки сміялися, і Мручко був також рад собою.

Тільки йому з голови ті замерзлі москалі не сходили. Коли би він їх був побив, так це друга річ. В бою, та ще з доброї руки і згинути не жаль, але так на морозі задеревіти, як дуб, – гидко і страшно!

Зітхав і мовив молитву. Була це молитва о славну смерть, якої від покійного свого діда навчився, а якої в жаднім молитвеннику не знайдеш. Мовив її, розглядаючися кругом. Як старий насуплений орел на кручі, сидів на коні і очима панував над цілим простором.

Нараз зупинив коня. Гонів кількоро перед ним посувалася якась валка. Побачили його і звернули з дороги. Але не назад, а тільки вбік направо.

«Далеко не заїдуть, – погадав собі Мручко, – там стрімкий яр, а за яром байрак бездоріжний, густий, що саньми не проберешся. Завернуть. Другої дороги нема».

І справді. Не тривало довго, як валка зупинилася. Біля Мручка стояли вже його козаки, ті, що з піших завдяки москалям кіннотчиками стали, і ті, що їхали на санях. Сидір з Одаркою теж.

Мручко рушив назустріч невідомій валці.

Наперед сказати можна було, що це або шведи, або наші, бо звідкіля б тут москалі взялися?

«Чи не король це Карло? – погадав собі Мручко. – Бо він любить такі нічні прогульки, повні несподіваних і небезпечних пригод».

Але як під’їхати ближче і показалися сани, так Мручко рішив, що ні. Король Карло на санях не їздить, лиш на своїм Аяксі лицарських пригод шукає.

Так, значиться, це наші, і тільки наші. Але хто такий і куди його Бог провадить?

Під’їхали ще трохи, і Мручко побачив людей десятків два на конях, а за ними великі панські сани з будою і з двома віконцями в тій буді. За саньми знов невеличкий відділ і ще якісь сани, навантажені і шкурою прикриті.

– Прощане! – шепнув до себе Мручко, і така його злість взяла, що мало з шаблею не кинувся на тую буду.

То він зі своїми людьми недосипляє ночей, як божевільний, кидає собою на всі боки, ран не боїться, життя не щадить, а вони, бач, вигідно до царя на прощу чимчикують.

– Ах чорти б… – не втерпів і закляв по-козацьки. Кипіло в нім… – А то куди? – зверещав, стаючи серед дороги.

Валка захиталася, стала.

– Куди? – повторив Мручко.

Замість відповіді бренькнули шаблі і кламцнули курки. Мручкові люди, побачивши здалеку, що їх сотник у якусь нову пригоду попав, прискорювали ходи і поспівали йому в допомогу. З усіх боків окружували валку.

Перевага була по стороні Мручка. Але він не скористав з того. Навпаки, свідомість тієї переваги ніби зимною водою облила його.

– Ховай шаблі! – гукнув. – Не марнуй куль! Крові братньої не будем проливати!

Старшина, що провадив валку, підскочив конем до Мручка.

– Дайте дорогу, пане сотнику. Бачите, генеральних старшин веземо.

– Генеральних старшин? А то ж куди? їм місце в генеральній раді.

– Не нашої голови діло питатися куди. Приказ, і годі.

Мручко зніяковів. Дійсно, прикази дається на те, щоб їх сповнити. Військо, яке не сповнює приказів своїх старшин, це не військо, а збіговище зазброєних людей, не оборона краю, а його небезпека. Мручко розумів це краще, ніж хто другий. Слухав своїх зверхників і вимагав послуху від підвладних. А отсе зрушив головну й найсильнішу підвалину військового устрою, допустився того, що вважав найбільшим нашим лихом.

Старий чоловік поступив, як нерозважний хлопець. Лихий був на себе.

– Але ж бо такий момент, такий момент! – виправдував себе перед власною совістю. – Ворог у сили росте, а наші з табору втікають. Як же ж їх не спиняти, хоч би й ціною послуху військового?

– Товаришу! – озвався. – Я тебе не виную. Але невже ж ти знаєш, куди вони їдуть, оте і твої старшини?

Козак видивився на Мручка.

– Куди ж би, – спитав, – як не до полків?

– До царя! – гукнув йому у відповідь Мручко, аж тамтой разом з конем підскочив. – До царя! – повторив. – Щоб жебрати ласки в нього, докладати на своїх, видавати наші тайни і зраджувати наші слабі місця.

Тепер тамтой зніяковів і піднесену шаблю спустив.

– До царя, сотнику, то я не піду, – відповів по хвилині вагання. – Гетьманові присягав – не зраджу його, – і повернув конем, а за ним стали повертати і його люди та уставлятися боком здовж дороги.

На дорозі лишилися тільки сани, запряжені шестірнею гарних породистих коней, не з будь-якої стайні. Фореси, що сиділи на них, озиралися то на буду, то на Мручка. Хиталися, не знаючи, що їм робити. Запримітив це Мручко.

– Ви сидіть! – промовив. – Худобина за своїх хазяїв не відповідає. Ще чотирьох козаків поїде з вами для всякої безпеки.

Але тих чотирьох не знайшлося. Треба їх було вибрати і приказати, щоб їхали з саньми. Годилися нерадо.

– Рушайте! – гукнув Мручко.

– Стій! – почулося нараз із буди.

Захиталася шестірня, коні затупцювали.

– Стій! – роздалося вдруге.

Сани заскрипіли і стали. Дверці відчинилися, і блисло двоє сердитих очей.

– А ту що? Напад на гладкій дорозі?

– Не гладка, а крива ваша дорога, панове, – відповів, під’їжджаючи до саней, Мручко.

– Ти хто такий будеш? – згірдливо спитало його двоє голосів нараз.

– Хто буду – не знаю, а поки що я сотник, сотник Мручко, коли чували.

– Бунтарю! Як ти смієш ворохобити наших людей і нападати на поїзд полкових та генеральних старшин? Ми тебе на паль!

– Терпіливості, панове, терпіливості! Ще не відомо для кого цей паль застружать скорше. І цар не всякого на фотелю саджає.

– Не твоєї дурної голови діло!

– Може, вона й дурніша від ваших, що не зраджує рейментаря свойого, але зате вірніша.

– До дискурсу не стаємо з тобою, хаме! Відповідай, як ти смів спиняти своїх старшин?

– Ті, що від гетьмана втікають, не старшини мої, а – зрадники!

Сердиті очі згасли, якби хто дві свічки здмухнув.

– Лиши, товаришу, лиши! – почулося з буди.

– Бачиш, п’яний якийсь, сідай, замикай двері, бо зимно.

Та двері за той час намерзли, і їх годі було примкнути.

Мручко з коня зіскочив і приступив до буди.

– Дайте, най гляну, з ким маю честь. І здивувався.

– Так це ви, панове? І хто б то погадав! Такі вірні прибічники гетьманські, дорадникиї Так голосно горлали і так тихо втікають! Заспокійтеся. Такими лицарями Україна волі не здобуде. Їдьте! Не спиняю вас!

– Мовчи!

– Ах, щоб про вас ваші нащадки мовчали, щоб імена ваші задеревіли так, як тепер не оден з козаків, що життя своє за вашу трусливість покладає. Їдьте, але так, щоб вас ніхто не бачив, коней пожалуйте, щоби їм сорому не було, що таких панів везуть!

– Хами!

– Панове! Ну, їдьте, їдьте! А щоб остання трусість виїхала від нас разом з вами. Щасливої вам дороги до царського чобота, до його кривавої руки. Скажіть цареві, що біля гетьмана вже нема ні одного такого, як ви, лиш самі Мручки, – самі хами!

Двоє рук даром силкувалося примкнути двері, щоб не чути бесіди сотника, котрого голос звучав чимраз сумніше, бо чимраз менше почувалося в ньому злості, а чимраз більше болю.

– Їдьте отсею дорогою, якою ми вернули, крізь поля прямо в ліс. Там на леваді царські люди вас дожидають. Милої зустрічі бажаю!

Прискочив, зрушив дверці і так сильно луснув ними, що вони зачинилися наглухо.

– Вйо!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 322 – 326.