21. Виступають з Ромен
Богдан Лепкий
Король Карло рішив, що його найближчим завданням є виперти москалів з Гетьманщини й перенести війну поза її границі.
Доки москалі перебувають на Україні, доти годі сподіватися, щоб народ перестав хвилюватися й переходити від гетьмана до царя та навпаки. Це хвилювання деморалізує населення, а побут московських частин виснажує край. Треба було боятися, що вичерпаються запаси хліба й паші, а про довіз нових годі й гадати.
Дня 28 грудня [1708 р.] король дав приказ виступати з Ромнів і прямувати на Гадяч.
Хоч у Ромнах довелося шведам перенести страшні терпіння, а все ж таки на довшому постою привикли вони до Ромнів, а Ромни до них.
Не оден пристроївся якось, підшукав собі знайомих, зжився з бідою і не мав ні раз охоти шукати собі нової.
Невже ж у Гадячі краще? Скрізь студено і скрізь, де стільки війська довше постоїть, приходить недостача усього – від хліба до горілки й тютюну.
Ті шведи, що вспіли вже дещо навчитися нашої мови, ще й тому не спішилися в Гадяч, бо він їм звучав погано, нагадував гадюк.
Тільки ті, яким роменська біда дібралася до живих печінок, потішалися, що, може, в Гадячі краще стане, бо щоби ще гірше могло бути, про те чоловік в біді звичайно не думає, як у добрі не думає, що йому справді добре.
Король Карло не любив заздалегідь звірюватися зі своїми воєнними планами; видавав прикази скоро, і не дай Боже, щоб вони так само скоро не були сповнені. Тая наглість і напрасність була одною з прикмет його характеру, вона-то іноді й доводила ексцеленцію Піпера до розпуки, а між генералами викликувала нехіть до молодого й надто палкого вожда. Але, на диво, нехіть зникала звичайно після першої з ним стрічі. Король нагадував своїм генералам їх власну молодечу безтяменність, їх юні пориви, їхню погоню за невідомим, увік незаспокоєним бажанням побіди, слави, щастя, він, не знати чому, нагадував їм Швецію. Швецію бачили в нім. Швецію вікінгів і тую, що мала прийти по їх кістках. Були частиною людської раси, що творила історію, білої, ясноволосої, з синіми очима, ясними, як небо, й загадочними, як фйорди.
– Завтра до якогось Гадяча ідемо. Ще нас там не було, – казав фельдмаршал Реншільд, видуваючи губи, ніби до поцілуя, а ніби до свисту.
– Ідемо, – відповів Піпер, коротко, як часто відповідають дипломати.
– Ексцеленція ніколи своєї гадки не скажуть. Це так звана вища дипломатія, котра засновується на тім, щоб не сказати того, що чоловік думає.
– Деколи краще думати й не говорити, ніж говорити, а не думати.
– Це ви до нас, військових людей, п’єте?
– Борони Боже! Я так собі.,
– Вислів, що має перейти до історії?
– Невже ж ми знаємо, що до історії перейде? – зітхав Піпер, порядкуючи дипломатичні акти.
– В тім-то й біда, що деколи слова переходять, а не діла.
– А невже ж ви слово вважаєте безділлям?
Реншільд замість відповіді пустився по хаті. Розтручував жмутки актів в обгортках з грубого синявого паперу, позв’язувані наперехрест кріпкими мотузками.
– Слова! – гукав, показуючи на них. – Самі слова! Скільки часу витрачено на них! А який хосен? Тут одуріти можна: слова, слова, слова! Писані й балакані на всі лади. Короля задурманено ними. Замість над воєнними планами сидіти, риється у паперах, пише й читає листи, а як ні, то сліпає над псалтирою або жвякає якісь філософічні нісенітниці. А між тим цар творить армію, вишколює її, відбуває воєнні наради.
– І колесує, четвертує та на паль саджає людей, – докінчив за нього Піпер.
Реншільд спалахнув:
– Краще це, ніж марнувати час на балачці, яка з війною нічого спільного не має.
– Ексцеленціє, – звернувся до нього Піпер. – Будь ласка, скажіть це королеві Не розумію, чого якраз на мене сипляться громи вашого невдоволення. Кождий з нас свою роботу робить.
– І так воно повинно бути, – встрявав у розмову Левенгавпт. – Хай кождий робить, що до його належить, і на тім край.
– Саме до того й веду, – спохопився Реншільд, – щоб ми щось взагалі робили, а то снуємося від тієї проклятої Десни до якогось там Сейму, мерзнемо, як собаки, бідуємо, як останні цюри, витрачуємо людей і муніцію, а невже ж це війна? Чортзна-що, а не справжня війна!
– А ви хотіли би в одній битві побороти царя і заволодіти його велетенською державою?
– В одній чи в десятьох, не знаю, але в битвах, бо тільки вони вирішують складні міжнародні питання, тільки битви, а не стоси, навіть найхитрішого й найдотепнішого папірря.
– Розуміється, – додав, звертаючись до Левенгавпта, – розуміється, виграні, а не програні битви.
Левенгавпт зрозумів натяк на його програну біля Лісної і, не надумуючися, відрубав:
– Не знаю вожда, який не програв би жадної битви. Інакше весь світ був би нині під одною рукою і творив би одну державу.
– До того й повинен прямувати кождий великий вожд, бо як ні, то він не має права вимагати таких великих жертв від свого війська і від свого народу. Чи знаєте ви, панове, як тепер людям у Швеції живеться? Чи знаєте ви, що там нема що їсти, нема в що одягнутися, що там нема вже мужчин, а є тільки старці і хлопці, і якщо Господь дозволить ще кілька літ нашому наймилостивішому прожити, то навіть хлопців не стане, бо звідки вони візьмуться, коли мужчини не там, а тут, серед того дідьчого гуляйполя, на котрому вітер з морозом, пібравшися за руки, з життя і з розуму собі найбезличніше глузують.
Піпер порядкував свою дипломатичну канцелярію, Левенгавпт закурював люльку. Реншільд спинився і глянув крізь вікно:
– Ще трохи – і вимерзнемо, як під зиму мухи або як миші на полі, і хіба якесь чудо станеться, коли з тієї України оден швед до Швеції верне.
– Хто верне, а хто ні, – відповів спокійно Левенгавпт, – на те ми й вояки, щоб бути готовими на смерть і не думати про неї. Я вірю в будучність Швеції і не боюся погрому.
– Недоцінюєте себе. Погадайте! Якщо ми загинемо в Україні, то хто поведе діло в Швеції?
– Знайдуться такі, що поведуть. Народ – не верба, зрубав, викорчував і – пропало. Не бійтеся, підросте нове покоління. Історія нині не кінчиться.
– А скінчився вже Вавілон і Картаго.
– Нам ще до того далеко.
– Далеко? – свиснув Реншільд. – Звідки тая певність, що далеко? Історія – се книга несподіванок.
– А по-мойому, ланцюг причин і наслідків, – відповів спокійно Левенгавпт.
– Так, так, оден спричинить нещастя, а другий відповідає за наслідки.
– Другий хай поправляє промахи першого, – поправив Левенгавпт, розуміючи аж надто добре, що Реншільд його за Лісну колючкує.
Піпер відірвався на хвилину від своїх паперів і, простуючи спину, казав:
– Non est desperandum, панове. Що ж мали б казати українці і їх гетьман? Подивіть, у яку халепу вони попали. Москалі знущаються над ними, як дикі бестії, гетьманові пограбували палати, забрали гроші, вибрали наслідника, хоч він ще жиє, а невже ж ви чули одно гірке слово від Мазепи? Все він чемний, усміхнений, дотепний.
– Старий лис! – надув зневажливо рожеві губи Реншільд. – Оббріхує царя, короля, себе і весь світ. Обіцяв двадцять тисяч війська, а має дві з невеличким лишком… Слов’янин… Слов’яни ще до слова в історії не прийшли і не знаю, чи прийдуть; вони добрі до забави, та не до справи. Або заводять, як баби, або тішаться, як божевільні. Зі скрайності у скрайність скачуть. Не розумію тієї породи. Англо-сакси, німці, ми, загалом германи – це вже люди, а тамті – фі! – і свиснув своїм звичаєм.
Левенгавпт спокійно пикав люльку.
– Недоцінюєте людей, ексцеленціє, – почав. – Слов’янський світ – це якраз та книга несподіванок, на яку ви зводили перед хвилиною натякнути. Чоловік не є такий, яким ми його бачимо, лиш такий, яким він себе чує. А до того всякий про себе якнайкраще думає. Народи також. Шведи зарозумілі дещо.
– Якраз тому й журюся ними. Зарозумілість нашого наймилостивішого може статися труною Швеції.
– На всякий спосіб це була би не труна, а величний саркофаг, – припечатав розмову генерал Левенгавпт.
Реншільд на хвилину замовк. Вдивлявся у вікно:
– Біло і зимно, зимно і біло, біла смерть. Простори, як море, могили, як гори, – величний саркофаг! – декламував.
Піпер вертав до своїх паперів.
Лишім, панове, загальну журбу одному, а кождий з нас хай журиться тією частиною, яку приділено йому.
– Одному, себто королеві? – питався Реншільд.
– Авжеж, що не мені, ані не вам, – відповів Піпер.
– Ха-ха-ха! Гарно він журиться нами. Жиємо гірш наємних вояків, котрим фальшивими грішми платять. П’ємо червону горілку по кілька талярів чарка, їмо здохлу конину і мешкаємо, як свинопаси. Дякуємо за таку журу. Ви, панове, як хочете, а я: ад’є!
Але завтра той самий Реншільд перший стояв на чолі своїх баталіонів, лаявся, кричав, грозив карами воякам і старшинам, а побачивши здалеку короля, поскакав йому назустріч, випрямлений, стрункий, гарний, як грецький бог. Не минуло полуднє, як у Ромнах одного шведа не стало.
Вивезли навіть лазарети.
Тільки трупи ледяними очима дивилися слідком за ними.
Багато їх, багато лежить довкола Ромнів, наверху й під снігами… Хто їх почислить і впише в історичний пом’яник? У ньому місце тільки для великих?
Не так легко пішло діло в козацькім таборі.
Гетьман цим разом мав замикати похід. Сталося це за згодою короля, найкращий доказ, що король не вірить у сплетні, буцімто гетьман хоче зрадити шведів.
Не лишав же би його в Ромнах, щоби легше міг до царя перейти. Біля гетьмана дійсно мало що більше понад дві тисячі козаків лишилося. Зате мав табор великий. Не так військовий, як з родинами і достатками старшинськими.
Набралося того сотні саней, аж страшно. Рушити цей табор з місця тяжче було, ніж двигнути двадцятьтисячну армію шведську з гарматами.
Жіноцтво зразу про Гадяч навіть слухати не хотіло. Який це город, які там можна знайти квартири, які вигоди? Нарікали, що на них ніхто не зважає, що кажуть їм, як циганам, перетягатися з місця на місце. Дорікали чоловікам, що не лишилися на своїх місцях, не потратили б були ні ранг, ані маєтків.
От Апостол мудрець! Вернув до Миргорода, і спокій.
Насилу старшини вговорили своїх пань, що тепер війна, що треба слухати приказів своїх вождів, а то можна попасти у велику халепу, бо й гетьман не святець. Довідається і може покарати.
Сонце звертало з полудня, як врешті висунулася з Ромнів довга валка саней. Були звичайні, якими дрова з лісу возять, тільки сильніші і довші, навантажені усяким добром і шкурами або надехченими полотнами вкриті. Але були й на високих копаницях, з довгими крилами, з гарно повирізьблюваними плечима й химерно повигинаними грудьми, мальовані, визолочувані, з будами або без буд, та зате повні вовчих і медвежих шкур, у яких поринали пані, панночки й діти, пообв’язувані й пообтулювані, як кукли, бо мороз був тріскучий, аж свічки займалися в очах.
Напереді їхав Мручко зі своєю сотнею. Як ока в голові пильнував скриньок з гетьманським золотом і сріблом.
– Отсе і є тая муніція найважкішого калібру, – приговорював, – без котрої на війні, як без рук. Бе-ре-жись!
Боками скакали на баских конях молодші зі старшин. Приставали до саней і питалися, хто жінки, а хто знайомої дівчини, як себе почувають?
Їхали шляхом, котрим перед якою годиною перейшла шведська армія. Шлях був розбитий, місцями глибоко повиорюваний гарматами, ніби велетенськими плугами, то гладкий із затоками, то знов ямистий, або з кучугурами снігу, бо вітер віяв і віяв, ніби хотів завіяти всякого, хто замість за печею сидіти, сміє виходити йому назустріч у поле.
– Де-не-де з тих кучугурів торчали задерті вгору копаниці, або дишель, як журавель, знімав високо шию, або кінь задирав ноги і костенів.
Стада галок крякали, билися, сварили.
Здалеку виглядало, буцім якась велика чорна хоругов маяла над валкою.
Гетьман зі своїми сердюками, з половиною тисячки компанійців Кожухівського та ще з сотнею Андріяша замикав тую довгу валку саней, людей, коней, собак і худоби.
Минали церкву, рідли міські будинки, починалися хати передміщан, як нараз з бічних вулиць почулося дике: «І-і-і!» та грімке «Гура!»
Калмуцькі баранячі кожухи і зелені драгунські каптани вискакували з поперечних вулиць, з садів, з огородів, з-поза хат, як чорти, випущені з пекла. Посипалися стріли з калмуцьких луків, засвистіли кулі з драгунських ваганів, наїжилися списи і блиснули шаблі.
Карлові трабанти окружили гетьмана. Прискочив Орлик, Чуйкевич, Ломиковський. Почався бій в обороні гетьмана, бо всякий розумів, що москалям хочеться його живцем узяти Хтось їм доніс, що шведи з Ромнів відійшли, а лишився тільки гетьман зі своїми вірними козаками та з табором, понад міру й потребу великим. Отож і захотіли вони скористати з доброї нагоди, щоб запопасти того, за якого цар готовий був дати великі гроші і ще більші почесті, щоб тільки пімститися на кім, бо ніщо його так не дратувало, як незаспокоєна пімста.
Напад був так несподіваний і напрасний, що годі було в перший мент думати про якийсь план бою. Стихійно одні скупчилися біля вожда, а другі кинулися на напасників з шаблями, бо на кулі не було часу ані місця.
Не був це бій, а ціле множество двобоїв дуелів, великий кривавий герць.
Як заскочені знічев’я тигри, кидалися компанійці Кожухівського на ворогів, оден на двох, а то й на трьох навіть, із завзяттям, яке дає чоловікові крайна конечність, билися на шаблі, на ножі, навкулачки, не жаліючи ні нігтів, ні зубів. Напасники, втративши силу першого розгону і тую сміливість, яку дає звичайно наступ, стали подаватися за брами, за ворота, за плоти. Компанійці і туди йшли за ними. Тріщали плоти, валилися ворота, на порогах хат качалися люди в смертельних обіймах, гнули, ломили, кусали себе.
Між тим чотирикутник, що утворився кругом гетьмана, насилу і не без страт пробивався вперед, щоб видістатися з вулиці на поле, де можна б було зробити вжиток з самопалів.
Гетьман, подаючися, придумував план тієї несподіваної баталії, коли нараз перед ним знялася курява, ніби буревій від Гадяча на Ромни летів.
Мручкова сотня і сто Андріяшових компанійців летіло гетьманові на поміч. Напереді Мручко з шаблею в руці і з прокльонами на устах, як бог помсти.
Перешуміли попри чотирикутник, розділилися надвоє і ніби двома мітлами вулицю мели, одні вправо, а другі вліво. Списами притводжували калмуків до частоколів, шаблями розколупували зелені каптани надвоє, за втікачами з ваганів кулі посилали.
Отак вам, козулупи калмуцькі, отак вам, медляки московські! Провчу я вас, випортки гемонські, як на гетьмана нападати. Бач, чого Москва захотілаї А дзюськи не хоч! Не давайте їм пардону, хлопці, кінчайте бішених собак, що на чесних людей з-поза плотів скачуть! – гукав сотник Мручко, кидаючи собою на гетьманському булані від одного боку вулиці до другого. Сидір біля нього.
– Так його, іродового випортка, за кривди наші, за муки братів, за зруйнований Батурин!
Довго здержувана злість і помста, що в серцях накипіла, перемінялася в енергію м’язів, нездержану, стихійну.
Від Гадяча знов закурилася дорога. Вітер нею в Ромни гонив. На санях візник і дві жінки. Чуйкевич Мотрю пізнав і поскакав назустріч. Біля Мотрі сиділа Обидовська. Обі горіли від морозу і від зворушення.
– А ви чого? – крикнув Чуйкевич і зараз таки схопився: – Як можна! Тут небезпечно!
– Тому й ми тут, – відповіла Мотря.
– Божевільна? Бачиш? Бій!
– Не балакай багато. Де гетьман? – і вискочила з саней. За нею Обидовська.
Якась куля заблукалася й перелетіла попри них.
– Мотре, стривай! – кричав Чуйкевич і силувався вдержати її біля саней.
– Пусти! Де гетьман – чуєш?
– В чотирикутнику, перед нами, безпечний.
В чотирикутнику серед трабантів і сердюків сидів на коні гетьман, випрямлений, спокійний, о двадцять літ молодший. Даром підбігали до нього то Орлик, то Войнаровський і просили, щоб зіскочив з коня, бо москалі прицілюються до нього, – не слухав. Казав, що йому з коня краще видно.
– Цей також буцім смерті собі шукає, – шепнув оден із королівських трабантів до свого найближчого сусіда.
– Як наш король.
– Дібралися, як зі свічкою в днину.
– І вожд не дурний з нього.
– Гарні прикази дає. Стереблять Москву. Балакали сміло, бо ніхто їх мови не розумів.
А козаки і справді теребили драгунів і калмуків. Чимраз жалібніше лунало дике «І-і-і!», і чимраз слабше ревіло «Гур-ра!». Не були це вже крики надійної побіди, лиш болючі верески погрому. Чимраз менше баранячих тулубів і зелених каптанів вискакувало з поперечних улиць, а чимраз більше людських тіл валялося в снігу. Сніг був не білий, а рудий, як з кервою перемішана каша.
Мотря бігла до чотирикутника, за нею ледви наспівала Обидовська. Обох лиця паленіли, очі горіли. Виглядали, як валькірії.
Козаки розступалися перед ними, лиш трабанти загороджували їм дорогу довгими, рівними шаблями.
– Іване Степановичу! – крикнула Мотря.
Гетьман озирнувся і дав трабантам знак, щоб перепустили пані.
Щолиш тепер зіскочив з коня і подав їм руку.
– А ви тут чого? – спитав подібно, як Чуйкевич.
– Ваша милосте, кінчайте скорше діло і доганяйте короля! – говорила, ніби приказувала Мотря.
– Ого! Скучилося королеві за мною?
– Діло поважне. Переловили ми шпига.
– Без шпигів війни не буває.
– Він москалям вість про похід на Гадяч подав. Це ви з передньою царською сторожею б’єтеся, а за нею велика сила йде. Захопить вас.
Гетьман глянув на Мотрю. Коли би хто другий з такою вісткою прийшов, то розпитував би, який це шпиг, де, коли і як зловили, але Мотрі не питав.
– Спасибі. Діло дійсно, як бачу, поважне. Скочив і казав трубіти до збірки.
– Ще лиш часочок, – просив Мручко, почувши голос сурми. – Як же їх без науки лишати? Роззухваляться дуже.
Сурмачеві довелося вдруге сурмити, щоб відірвати завзятого сотника від останніх москалів, що все ще ставили опір.
– Овва! Не люблю я такого поспіху, – жалувався Мручко, витираючи шаблю до кінського хребта. – Негарно переривати чоловікові діло.
Але довідавшися, на яке тут діло заноситься, гукнув на Сидора:
– Бери, сирото, два десятки щокращих моїх козаків і скачи до скриньок. Але вважай! їх, а не Одарки пильнуй. Бе-ре-жись!.. А я, – додав, – на цей раз біля гетьмана залишуся. Може, тут краще пригоджуся.
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 340 – 348.