«Мово, зроджена і плекана віками…»

Софія Малильо

Мово, зроджена і плекана віками!

Ти – той лан, що вспадкували ми,

Здобрений і кров’ю, і кістками,

Зрошений і потом, і слізьми.

Благодатна, безвідмовна ниво,

Що кормила творчий свій народ!

Ти цвіла б усім вікам на диво

Безміром своїх багатств-щедрот.

Та занадто часто лихом бита,

Так і не зазнала ти розмай.

Чужинецькі чоботи й копита

Нівечили завжди твій врожай.

І завіщо гнів несамовитий,

Хижий шал насильства і хули?

Варвари самі не вміли жити

І тебе до згуби прирекли.

Щедрі й чесні, мирні твої діти

Берегли тебе, як волю птах,

Та прийшлось їм у неволі скніти,

З жалю гинути по всіх світах.

Заросла ти злим чортополохом

І сповилася в безмежний сум.

Вже здавалось, нене: ще лиш трохи –

Ти загинеш нелюдам на глум.

Та дихнув нарешті вільний вітер,

Сили зла ідуть у небуття.

Рідна мово, наш нетлінний світе,

Воскресай до творчого життя!

16/VI-1990.