Читаючи «Скіфську Одіссею»

Софія Малильо

(Ліні Костенко)

Читай чи перший раз, чи вп’яте, чи вдесяте, –

Де не розкриєш твір, вмить пломеніє дух.

В п’янкий полон краси, неначе рибу в ятір,

Бере він враз і серце, й мислі, й слух.

Пливе могутньою, чарівною рікою

Крізь просвітлілий дух Поезія сама,

Та, що Поета волею палкою

Епохи людськості в миттєвість обійма.

Мов пізнання вином, впиваєшся словами,

Чуттями й думами в сяйливих шатах їх.

Якийсь цілющий дух майнув крильми над нами, –

Предвічний геній наш, безсмертний оберіг.

Яка ж у нас дзвінка, багата й світла мова!

Для думи мудрої, для епосу й пісень.

Чи є на світі де ніжніша колискова?

Чому вона звучить вже де-не-де лишень?

Багато з цього лих, незмірне з цього горе,

Що колискової не знають матері.

У душах молодих тьма часто світло боре,

Бо в них з колиски спить священний оберіг.

Не знають матері, бо й їх вже не навчили.

Не до пісень було: все кривди та обман.

А слово-оберіг, як лиш могли, душили,

Щоб в душах воцаривсь безпам’ятства туман.

Хвала, Поете, Вам! В дні смути і бентеги,

Коли наш дух уже зневіривсь і знеміг,

Ви піднесли над ним нетлінні обереги.

І Слово мужності, найкращий оберіг.

3/IV-1990.