13. Благословення поля
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
Ой пісні про Гайявату!
Виспівуйте щастя й радість
Та спокійні часи миру
В стороні Оджибуейській!
Й ти, Мондамине таємний,
Виспівуй благословення
Над родючими полями!
Закопана навік-віки
В землю кривава сокира,
Отой важкий томагаук;
Зник-пропав тут лемент бою –
Мир царює поміж людьми.
Вільно кожному ловцеві
Тепер човен збудувати,
Ставить на бобрів капкани,
Ловить неводами рибу;
Вільно жінкам працювати:
З березини сок солодкий
Виціджувати весною,
Дикий риж в лугах збирати
І вичинювати шкури.
Навколо села індійців
Пишались зелені ниви,
По їх ріс гонкий Мондамин
В блискучому довгім пір’ї,
В золотих шовкових косах.
Ото жінки там весною
Коло поля так ходили:
Висіювали пшеничку
На його ланах родючих,
А як літечко минало,
То з неї здіймали одяг,
Обривали лист та гичку,
Як навчав їх Гайявата.
Одного разу весною,
Як обсіялися люди,
Розсудливий та розумний
Гайявата повернувся
До своєї жінки й каже:
"Ти повинна сії ночі
Поля сі благословити:
Обійти кругом всі ниви
І таємною чертою
Обвити-заворожити
Від нечисті, і від шкоди,
І від капості лихої.
Серед ночі, як все стихне,
Як усе темнота вкриє,
Як Непавин, той Цар Сону,
Позачиня в хатах двері,
Нічиє не чує ухо,
Нічиє не баче око, –
Встань з ліжка, все скинь із себе,
Стань як мати народила
Та й обійди свої ниви,
Кругом усі обійди ти,
Тільки косами прикрита
Та темнотою одіта.
То знай: будуть добрі жнива!
Від ступнів твоїх на ниві
Зостанеться слід таємний,
Через його ні черва та,
Ні стрикози, Куо-ні-ші,
Ні павуки, Соббікаші,
Ані кузька, По-пок-кіна,
Ні гусениця мохната,
Величезна Ве-мок-квана, –
Нізащо не перелізе,
Того кругу не перейде!"
Отак мовив Гайявата,
А табун граків голодних,
Ненажера той Кагагі
З зграєю злодіїв чорних
Спочивав поблизу в лісі
Та й давай над його словом
Що є сили реготати,
Так що і сосни столітні,
Мов дубці, трусились з ляку
Від їх реготу страшного.
"Ой мудрак! Ну й ворожило!" –
На увесь рот желіпало
Оте чорне гайвороння.
Ось і ніч німа та темна
Розіслалась над ланами
І журливий Вавонейса
Запугукав у темноті,
А Непавин, той Цар Сону,
Позачиняв в хатах двері.
Тоді саме Миннегага
Тихо з ліжка підвелася,
Поскидала всю одежу
Й, оповита темнотою,
Байдуже про страх та сором,
Обійшла свої всі ниви,
Обвела-заворожила
Їх таємною чертою.
Тільки Північ видивлялась
На красу її в темноті;
Тільки одна Вавонейса
Чула, як вона зітхала
Тихесенько, як у неї
Підкидалось в грудях серце;
Чорний морок тії ночі
Гаразд вкрив її собою,
Щоб, бува, який там хвастик
Не сказав: "її я бачив!"
На зорі, як світ рожевий
Почав лупати очима, –
Гайвороння Цар, Кагагі,
Почав викликать до себе
Здобичників чорних зграю –
Всіх шпаків, граків та сойок,
Що лементували в лісі.
Зразу всі вони знялися
І без страху полетіли
На Гайяватине поле,
На зелену ту могилу,
Де відпочивав Мондамин.
"Ми зведемо Мондамина
Із тісної домовини! –
Здобичники загукали. –
Нам не страшні оті чари,
Круг отой, що обвела ним
Свої ниви Миннегага!"
Та розумний Гайявата
Ще заздалегідь дознався
Про хижацькі їх заміри
Й обрахував, що вчинити.
Чув він, як ото глумилось
Птаство над його словами.
"Ні, – одказав, – побратими
Й ти, Цар-Вороне, Кагагі!
Довго з зграєю своєю
Будеш мене пам’ятати!"
Він удосвіта прокинувсь
Й задля здобичників чорних
Усе поле вкрив сітками,
Сам заліг в сосновім лісі
Та й почав з тії залоги
Підстерігать граків й сойок,
Дожидать галок з шпаками.
Незабаром усе поле
Здобичники оті вкрили.
Каркаючи на все горло,
Вигукуючи щосили,
Прийнялись вони за діло.
Оже які не лукаві,
Сторожкі та невідущі
Про хитрощі бойовії,
А проте не примічали,
Що їх згуба там засіла,
Й незчулися, як піймались
В Гайяватині тенета.
Грізно знявсь тоді він з місця,
Грізно вийшов із залоги…
Ой, напав же страх непевний
Й найхоробріших із зграї!
Тоді зачав Гайявата
Вбивать їх немилосердно,
Зачав десятками трупи
На шостах високих вішать
Кругом завороженого поля
Здобичникам на відплату.
Тільки Ворона, Кагагі,
Ватажка тієї зграї,
Помилував Гайявата
І узяв його в залогу.
Він приніс його до хати
І вірьовкою з в’язини –
Н евільників батовою –
Прив’язав його на хаті.
"Оце я тебе, Кагагі, –
Він тоді до його мовив, –
Взяв до себе у залогу
Як привідця до розбою,
Як ватажка тих злочинців,
Що мене так образили.
Ти мені порука будеш,
Що вороги мої люті
Тепер мені покорились!"
І зоставсь невільник чорний
На хатині в Гайявати.
Сидячи, він злюче хнюпивсь,
Як, виграючи, вставало
На зорі веселе сонце;
Люто крякав на все горло,
Бився крилами щомочі…
Марно рвався він на волю,
Марно собі на підмогу
Викликав він товариство!
Літо йшло, і Шавондазі,
Зітхаючи палко, віяв
З південних сторін на північ,
Засилаючи на землю
Огненнії поцілунки.
А на сонечку пшеничка
Виростала-піднімалась,
Вкриваючи усі ниви
Буйно кущами гонкими;
Випускала гич зелену,
Вигонила цвітне пір’я,
Вбиралась в одежу пишну;
Блискучими качанами,
Що на сонці наливались
Соком солодким, світила
З-під пелюсток розірваних
Та пошмалених на сонці.
Й озвалась до Миннегаги
Старесенькая Нокоміс:
"От діждались Листопада!
Дикий риж зібрали люди,
Вже і пшеничка поспіла.
Пора в поле нам збиратись
Із Мондамином боротись –
Поздирати з його пір’я
Та жовто-зелений одяг!"
Незабаром Миннегага
Вийшла весело із дому
З старесенькою Нокоміс
І пішла жінок скликати,
Запрохувати молодіж
Виламувати пшеничку
Та качани з неї лущить.
У пахучім холодочку
Рожаїстих гонких сосон,
На траві побіля лісу,
Діди й вояки сиділи
І, попихкуючи з люльки,
Вони мовчки милувались
На веселу ту роботу
Жіночок та молодечі;
Мовчки слухали їх гомін,
Регіт та веселі співи.
Як Опечі той на хаті,
Виспівували дівчата,
Скреготали, як сороки,
Реготалися, як сойї.
Як, бува, щасливій дівці
Попадеться качан стиглий
З червоним зерном навкруги,
"Дивись! – усі загукають, –
Ти щаслива: швидко заміж
За вродливого ти вийдеш!"
"Еге!" – собі в один голос
Діди з-під сосни гукали.
А як хто-небудь на ниві
Згиба качана кривого,
Що зів’яв, покривсь іржею, –
То всі тоді реготались
І, зігнувшись, шкандиляли,
Наче старець той, каліка,
Й, шкандиляючи, співали:
"Вагомін – степовий злодій
Пемосед – нічний грабіжник!"
І реготом поле крилось;
А на хаті в Гайявати
Крякав Кагагі – Цар-Ворон,
Бився з лютощів крилами.
І з усіх ялин навколо
Вигукували невгавно
Здобичники його чорні.
"Еге!" – діди, всміхаючись,
Під соснами гомоніли.
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 193 – 200.