19. Несподівані гості
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
Ніколи чубатий рябець
Не сідає серед степу
На забитого бізона
Без того, щоб на ту здобич
Й другий за ним не спустився,
А за другим в синім небі –
Дивись, вже шугає й третій…
Й незабаром усе небо
Потемніє від крил чорних
Здобичників отих хижих.
Отак і біда на світі –
Ніколи одна не ходе,
А, як кажуть, з діточками,
Тільки що одна накриє,
А за нею слідом й друга,
Наче круки оті чорні
Летять-мчаться, вчувши здобич,
Так що й ясний світ померкне
Від журби та від скорботи.
Ось на хмуру північ знову
Зима лютая вернулась.
Володар її холодний,
Пібоан, дихнув морозом –
І по річках, й по озерах
Вода кригою покрилась,
Тверда, наче камінь, стала;
Кустратою головою
Він хитнув – кура схопилась…
І все поле снігом білим
Рівно та гладенько вкрилось,
Начебто Володар Світу
Розрівняв його руками.
По лісах під ту хурдегу
Ловці на лижах бродили;
А в селі, у теплих хатах,
Жінки працювали тихо –
Хто вилущував пшеничку,
Хто дубив звірячу шкуру;
А молоді своє знали:
То бабів качали з снігу,
То наввипередки грались,
То на сковзалці ковзались.
Одного разу Нокоміс,
Як спустилась ніч на землю,
З Миннегагою сиділа
За роботою у хаті;
Дослухались вони мовчки,
Чи не йде-то Гайявата,
Що на ловах забарився?
У печі огонь палахкав,
Вигравав по їх обличчю;
Блимав по очах Нокоміс
Срібним світом, наче місяць
Розсипа своє проміння;
А на очах в Миннегаги
Відбивав червоним жаром,
Немов сонце над водою.
Дим, здіймаючись клубками,
У димар котив із печі,
А по кутках у хатині
Ворушилася темнота.
А це зразу тихесенько
Розгорнулася запона,
Що висіла над дверима;
В печі огонь знявся вгору,
Дужче дим заклуботався…
І дві постаті жіночі
Разом уступили в хату.
Не здоровкаючись, мовчки
Перебігли через хату
Геть в далекий куток темний
І там сіли й притаїлись.
По обличчю, по одежі
Видко, що з чужого краю.
Бліді та сумні обидві,
Немов та журба німая.
Тіпаючись, мов померзли,
Вони із кутка дивились.
Чи то вітер опівночі
В димарі завив страшенно?
Чи сова та, Куку-кугу,
Застогнала серед лісу?
То серед тії німоти
Почувся з темноти голос:
"Ми людей померших душі.
Оце встали з домовини
І до вас прийшли з Поніму –
З того світу причвалали".
Швидко з ловів повернувся
Гайявата в свою хату,
Закиданий увесь снігом,
Із оленем за плечима.
Скида мерщій з плечей здобич
І кладе перед ногами
У любої Миннегаги,
Та глянула – і їй здався
Гайявата іще кращим,
Ніж тоді, як він за нею
Притопався до Дакотів
І так само, як тепера,
Приніс оленя до неї,
Щоб думки свої повідать
Про своє палке кохання.
Коли ж набік повернувся
Та углядів невідомок,
Що в куточку притаїлись,
То про себе так промовив:
"Хто такі це? Ну, та й дивні
Які в Миннегаги гості!"
Оже не спитав, звідкіля,
Тільки як слід привітався
Та попрохав не цуратись
Його хати, хліба й солі.
Не одмовили ні словом
На те йому бліді гості;
А як подали вечерять,
Як розчинили оленя,
То з кутка вони схопились
Й мерщій потягли до себе
Найситнішую частину,
Що призначив Гайявата
Задля жінки – Миннегаги.
Не питаючи, схопили
І, як ті голодні звірі,
Похламкали та і знову
У куток собі забились.
Промовчала Миннегага,
Промовчав і Гайявата,
Мовчала й стара Нокоміс,
Хоч би видали очима,
Що вони тим образились.
Одно тільки Миннегага,
Зітхнувши, сказала тихо:
"Вони нещасні, голодні!"
Не один раз в небі зорі
Загорялись й погасали;
Не один день темна нічка
Світ темнотою вкривала,
Як вкривають сніги землю,
Обсипаючись з соснини.
День у день сиділи мовчки
Оті бліді гості в хаті,
Ніччю – хоч і у негоду –
Ще вони у ліс ходили
Назбирать шишок соснових
Та гілок, щоб протопити;
А як тільки розвиднялось.
То мерщій ховались в хату.
І як тільки повертався
З ловів Гайявата в хату,
Як вечерю подавали
І розчиняли оленя, –
Бліді гості з кутка свого
Мерщій кидались до столу
Й, не питаючи ні в кого,
Тягли до себе найкращу,
Найситнішую частину,
Що призначав Гайявата
Задля жінки Миннегаги,
Мерщій її укладали
І знову в куток ховались.
Та за се їх не докоряв
І поглядом Гайявата;
Ніколи стара Нокоміс
Чого-небудь не сказала,
І молода Миннегага
Не ремствувала ніколи;
Всі вони терпіли мовчки.
Щоб святого гостювання
Не порушити як-небудь
Ані поглядом, ні словом!
От якось раз опівночі,
Як у печі догоряло
Й червоний світ ледве блимав
Серед темноти в хатині, –
Чує чуткий Гайявата,
Що зітхає щось так важко,
А далі почало плакать.
Звівсь з ліжка він обережно,
З бізонового спустивсь хутра
Й, одгорнувши геть рукою
Над своїм ліжком запону
Із оленячих линтварів, –
Він побачив, що то Тіні –
Його гості – так зітхають
Й гірко плачуть опівночі.
І озвався Гайявата:
"Гостійки! Яке вас горе
Несподіване спіткало,
Що так плачете ви гірко?
Чи Нокоміс ненароком
Вас, бува, не образила?
Або, може, не вгодила
Чим-небудь вам Миннегага?"
Тіні помовкли відразу,
Перестали голосити
І промовили тихенько:
"Ми людей померших душі,
Що колись жили із вами;
Ми прийшли до вас з Поніму –
З сторони, що на тім світі,
Щоб вас вивідать й навчити.
Лемент горя досягає
До нас у блаженні краї –
То живі до себе кличуть
Тих, що колись поховали;
Мучать їх журбою, слізьми,
То й вернулись ми на землю.
Тільки тут дознались швидко,
Що усім чужі ми стали,
Що усім ми – тільки клопіт:
Нема місця нам на світі!
Не повернеться ніколи
Вже померший з домовини!
Пам’ятай це, Гайявато,
Й накажи ти усім людям,
Щоб з сього часу й довіку
Своїм плачем не журили
Тих, що пішли до Поніму,
До нас, у Краї Блаженні.
Хай не кладуть в домовину
Нічогісінько важкого –
Ані хутра, ні закрасів,
Ні казанів, мисок з глини, –
Бо та вага муче душу.
Дайте трохи їстівного
Та огню в далекий шлях їх.
За чотири дні та ночі
Доходе душа на той світ
У ту сторону Поніму.
От через се й ви повинні
Поспіль аж чотири ночі
На могилах умерущих
Огнище палить невгасне,
Щоб бачили мертві душі,
Куди-то їм простувати;
Чи ночувать доведеться,
То щоб видко, де лягати.
А тепер прощай навіки,
Наш шляхетний Гайявато!
Не мало ми спокушали
Тут тебе і довго-довго
Випробували терпець твій,
Та ти завжди був однакий:
Духом міцний і шляхетний!
Не кволій же, Гайявато,
Не занепадай душею,
Бо чекають тебе гірші
Бороття та вивіряння!"
Зробилося темно в хаті
Після того, й Гайявата
Почув – щось зашаруділо,
Немов шамотить одежа.
Почув, що хтось-то запону
Над дверима геть одкинув;
Заблищали зорі в небі
І холодом та морозом
Подихнуло на всю хату,
І вже більше він не бачив
Отих душ смутних та блідих,
Гостей з Сторони Поніму,
З далекого того світу.
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 233 – 240.