7. Гайяватин човен

Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного

"Ой березо кучерява,

Що буяєш на долині,

Над річкою гонко знявшись!

Дай мені кори своєї,

Жовтої кори легкої,

Я зв’яжу із неї човен

Легесенький, як пушинка,

Щоб на воді він держався,

Мов восени листок жовтий,

Мов на озері латаття.

Скинь, березо, з себе швидше

Свою білую свитину,

Бо вертається вже літо,

Пригріває сонце ясне, –

Нащо здалась тобі свита?"

Отак у глухому лісі

Над річкою Таквамино

Вигукував Гайявата

Ранком рано в теплім маї,

Тоді саме, як пташата

На увесь ліс щебетали,

Як ясне блискуче сонце,

Підбиваючись угору,

Гомоніло: "Гайявато!

Глянь на мене, подивися,

Залюбки дивись на мене,

Бо я той великий Гизис –

На увесь мир ясне світло!"

Затіпалася береза

Від верхів’я й до коріння,

Усім листом затрусилась

І, зітхнувши, одказала:

"Бери свиту, Гайявато!"

Ножем гострим Гайявата

На березі різнув кору –

Край коріння й біля гілок, –

Сок з берези так і бризнув!

Потім він згори донизу

Вподовж кору розпанахав,

Підняв дерев’яним клинцем

Й обережно злупив з цівки.

"Ой гіллястий, гонкий кедре!

Дай свого гнучкого гілля

І сучків міцних, як кремінь,

Скріпити ним добре човен,

Щоб дебелий він придався,

Не хисткий був підо мною!"

З переляку зашуміло

На верхів’ї гнучке гілля,

Наче важко застогнало,

А проте, його схиливши,

Кедр покірно обізвався:

"На, рубай їх, Гайявато!"

Нарубав гілок з сучками

Гайявата, позгинав їх,

Зробив начебто два луки,

Позв’язував їх докупи –

Й стан зготував задля човна!

"Ой Темрюче коренастий!

Дай мені свого коріння,

Мов те прядиво, гнучкого,

Ними вшию я свій човен,

Добре вшию, щоб крізь кору

Вода в його не лилася".

І затіпався Темрюк той

Од верхів’я й до коріння

І, схиляючись покірно,

Прошептав він важко-важко:

"На, бери вже, Гайявато!"

Вирвав із землі коріння

Гайявата, повисмикав,

Що було між ним найтонше,

І корінням тим до стану

Попришивав добре кору.

"Ой ялино смоляниста!

Дай мені смоли своєї

Та липучої живиці,

Засмолю я нею кору,

Усі щілини замажу,

Щоб, бува, вода у човен

Крізь дірки не протікала!"

Немов хвиля зашуміла,

Котячи пісок на берег, –

Зашуміло на ялині

Кострубате темне гілля

І ридаючи ялина

Слізоньками одказала:

"На, бери мою живицю!"

Гайявата із ялини

Зібрав смолу і живицю

І всі щілини у човні

Позамазував, як треба,

Засмолив гаразд всю кору,

Щоб, бува, вода крізь неї

В човен той не протікала.

"Ой, їжаче ти остистий!

Віддай мені свої ості,

Усі ості ті колючі.

З їх я витчу довгий пояс

І аж дві зорі зроблю я –

І оздоблю ними човен".

І з дупла старого дуба

їжак сонними очима

Подививсь на Гайявату

Та остями, мов голками,

Так і пороснув на землю!

Промовивши, наче сонний,

Через щетинистії уси;

"Позбирай їх, Гайявато!"

Позбирав з землі він ості,

Наче ті голки блискучі,

Й соком з ягід та коріння –

Жовтим, і червоним, й синім –

Він викрасив тії ості

І зробив на човен пояс,

Заквітчав, наче намистом,

А на самих грудях човна

Приробив дві ясні зорі.

Отак у глухому лісі,

Над річкою, у долині,

Він зробив собі той човен.

Все життя таємне лісу,

Його чари, його чакли

З’єдиночились в тім човні:

Він гнучкий був, як Темрюк той,

Міцний – як сучки кедрові,

Легесенький – мов гонкая

Кучерявая береза,

А на хвилях так й гойдався,

Як восени листок жовтий,

Як на озері латаття.

Не було весла в тім човні,

Та й нащо воно здалося?

Не веслом важким – гадками

Та легенькими думками

Праве човен Гайявата.

Вони човен той носили

По воді, як забажає, –

Чи швиденько, чи тихенько,

Чи повернуть вправо, вліво –

Все станеться, як він хоче.

Як збудував ото човна,

То мерщій кликнув до себе

Свого Квазинда на поміч:

"Допоможи, побратиме,

Усі корчі зо дна річки

Повитягать, де пересип,

То й пісок геть повиносить".

Швидко Квазинд стрибнув в воду,

Плигонув, мов видра, в річку,

Як бобер той, поринав там.

Спершу став в воді по пояс,

Потім увійшов по плечі

Й, гукаючи, почав плавать,

На дно почав поринати.

Видирає зо дна корчі,

Розгріба пісок руками,

А ногами глей виносе

Та зелене жабуриння.

За Квазиндом Гайявата

Почав плити своїм човном,

По Таквамині спускатись,

По її глибі безодній,

По пересипу й по виру.

Гайявата пливе човном,

Попереду ж іде Квазинд.

Отак вдвох вони гарненько

Усю річку обдивились –

І уподовж, і впоперек;

Повиносили всі корчі,

Пале дерево з гілками,

Розрівняли косогори

І розчистили дорогу

По воді від того місця,

Де з-під гори витікає

Таквамино, і до того,

Де вона впада в Поветну, –

До лиману Таквамино.

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 147 – 151.