14. Письменство
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
"Подивися, яка в людей
Зробилась коротка пам’ять!
Гинуть славні приповістки
Про дідизну стародавню;
Забувається та меркне
Лицарів великих слава;
Пропадають навік-віки
Мудрощі та славні вчинки
Мудрих лікарів – тих Мідів,
Славних знахурів, Вебінів,
Дивовижні приведеньки
Віщунів тих, Джосакідів.
Споминок про славу славних
Помирає разом з ними;
Наша мудрість згине, зникне,
Як закриємо ми очі
І не дійде до нащадків,
До далекого коліна
Отих правнуків, що криє
Їх від нас таємний морок
Часів німих та мовчазних,
Що колись-то ще настануть.
На могилах дідів наших
Нема знаку ніякого –
Ні знаку, ні візерунка;
Хто спочив там – не знаємо,
Знаємо тільки, що люди;
А якого вони роду,
Від кого веде рід назву –
Від Бобра, Орла, Ведмедя –
Нічогісінько не знаєм!
Кажемо тільки: "То – предки!"
Як стрінемося з ким-небудь,
То й набалакаємось добре,
А от з нашими братами,
Що живуть від нас далеко,
Нема снаги побалакать –
До їх річ наша не дійде!
Коли ж вісточку таємну
Захочеться нам заслати,
То повинні через других,
А другі ті перевернуть
Тую вістку або візьмуть
Та й розслебезують всюди!"
Отак міркував про себе
В темнім лісі Гайявата,
По хащах його снуючи
Та виношуючи в серці
Всякі думки про народ свій,
Про свій рід Оджибуейський.
Із свого мішка він витяг
Фарби на колір усякі
І на лубі з березини
Намалював він багато
Всяких значків, візерунків,
Щоб то ними визначити
Думки наші й наші речі.
Гітчі-Маніта списав він
Яйцем круглим; а на яйці
Вивів аж чотири точки,
Щоб то ними визначити
Чотири вітри у небі…
"Оце, – думав Гайявата, –
Визнача, що Дух Великий
Пробува по всіх усюдах".
Гітчі-Маніта отого,
Царя Злості та Лукавства,
Він визначив лютим змієм,
Кинебиком величезним.
Цим малюнком Гайявата
Визначив, що Дух Лукавства,
Наче лютий змій, плазає
І такий, як змій, лукавий.
Біле коло – задля життя
Він ознакою поставив,
А чорнеє – задля смерті.
Далі вивів візерунки
Задля неба, зірок, сонця
Й задля місяця ясного,
Води, лісу, гір високих,
Всього, чим земля багата –
Від комах й до чоловіка.
Землю визначив чертою
Пряменькою, задля неба
Зробив дугу над чертою;
Точка цабе визначала
Місце те, де сонце сходе,
А цоб – де воно сідає.
На верхів’ї ж поміж ними
Була точка задля півдня,
А все місце під дугою –
То день білий визначало;
Купа зірочок – ніч темну,
А кривулечки хвилясті –
Хмари, дощ й лиху погоду.
Ступні ніг, що вели в хату,
Визначали запросини
На братерське погуляння,
А дві руки, зняті вгору
Та заюшенії кров’ю,
Визначали ворожнечу
Та недобрії заміри.
Як викінчив Гайявата
Оту працю, то показав
Усьому своєму роду,
Розказав, що воно важе,
Та ще й додав: "Ось погляньте!
Чи на гробках дідів ваших
Є яка-небудь ознака?
То візьміть мерщій і змалюйте
Її кожний з вас про рід свій,
Про прозвище предковічне,
Щоби правнуки дознали,
Де лежать та спочивають
Їх прадіди сном довічним".
Тоді усі зібралися,
Стовпи на гробках вкопали
Й на стовпах намалювали
Кожний про свій рід ознаку,
З-від кого той рід почався –
З Журавля, Бобра, Ведмедя,
Черепахи чи Оленя.
Ті малюнки визначали,
Де-то й з якого коліна
Похований був ватажко.
А пророки, Джосакіди,
Славні знахурі, Вебіни,
Й мудрі лікарі, ті Міди,
На лубках та білих шкурах
Повиводили, як треба,
Усякими кольорами
Страшні свої заговори
Та знахарські пісні-вірші.
Мудрі то були ознаки!
Кожний визначав, що треба –
Чи заговір, а чи пісню.
Ось – Володар Всього Світу
Оглядає усе небо…
Ось – Великий Змій – Кинебик
Підняв свій кривавий гребінь,
Видивляється на небо…
Он – Журавель, Орел, Пугач,
Поруч з ними – Баба-птиця,
Що про всячину віщує…
Ось – без голов ходять люди
По небові, а он – трупи
Лежать лицарів великих,
Наскрізь проткнені стрілами…
Вгору страшно піднялися
Руки смерті у крові всі…
Он – могили, там – лицарство,
Що обхопило руками
Разом і небо, і землю!
Отакі були малюнки
На корі та білих шкурах.
Пісні бойові й ловецькі,
Заговори і закляття –
Все змальовано було там!
Пісні оті про любову,
Що принаджує до себе
Дужче, ніж знахарське зілля,
Ніж їх чакли й заговори,
Що страшніш страшної січі, –
Були списані й пісні ті.
Аж ось які візерунки
Оті пісні визначали:
Змальовано чоловіка
Усього червцем червоним –
Голінного до музики
Та палкого до кохання
Визначало се: "Я силу
Над усім страшенну маю!"
Далі – він співа та грає
На бубоні чарівному…
Визначало то: "Ось слухай!
Це я тебе, серце, кличу,
Своїм голосом волаю!"
Далі – стоїть під хатою
Той самий таки співака…
Визначало се: "Я з нею,
З милою укупі буду,
Бо нема коханню впину!"
Далі – чоловік та жінка
Стоять рядом, взяли міцно
Один другого за руки…
Цей малюнок визначає:
"Наскрізь бачу твоє серце,
Сором’язливий твій погляд!"
Далі – дівчина на морі,
Стоїть на маленькій грудці…
Цей малюнок ось що каже:
"Хоч від мене ти й далеко,
Хоч нас море розділило,
Та моє палке кохання
Й через море досягає!"
Далі – молодий коханець
Над дівчиною схилився,
А та лежить-спочиває.
Він до неї тихо шепче,
Каже їй: "Хоч ти далеко
Забралася в царство еону,
Оже і там любий голос
Палкого кохання чуєш!"
Наприкінці змальовано
Серце в самій середині
Зачарованого кола.
Цей малюнок визначає:
"Усю душу і все серце
Ти тепер мені розкрила!"
Отак мудрий Гайявата
Все клопочучи про рід свій,
Научив його письменству.
Навчив, як усяку думку
І річ кожну змалювати
На березовому лубі,
На білій з оленя шкурі
Та на стовпах над гробками.
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 200 – 205.