16. По-Пок-Ківіс
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
Ось послухайте ви пісню
Про те, як той По-Пок-Ківіс,
Уродливий Єнадіззі,
Людей в селі погвалтував
Несподіваним нахабством;
Яким чудом він спасався,
Як втікав від Гайявати
І який гіркий судився
Йому кінець на сім світі.
На березі Гітчі-Гюмі,
Великого того Моря,
На піщаному Нег-Веджі
Жив вродливий По-Пок-Ківіс.
Ото він на тім весіллі,
Що грав його Гайявата,
Женячись на Миннегазі,
Так завзято-божевільно
Скакав гоца під сопілку;
Ото він своїм скаканням
Понавертав з піску бурти
На березі Гітчі-Гюмі.
Нудно йому бити байди!
Й ото раз він вийшов з хати
Та й потяг якнайскоріше
До Ягу, де вже зібралась
Парубоча вся громада
Слухать його казки-брехні.
Старий Ягу тоді саме
Забавляв усю громаду
Приповісткою своєю
Про Оджигу, чи куницю,
Як пробила вона небо,
Як продралася за його
Й звідти випустила літо;
Як раніше її видра
Намірялась те зробити;
Як борсук з бобром та риссю
На верхів’я гір здирались,
Бились головами в небо,
Лапами як гамселили,
Та воно від того бою
Тільки накололось трохи,
Аж поки-то росомаха
Не зважилась за те взятись.
"Як підскоче росомаха, –
Казав Ягу до громади, –
Як підскоче – то від того
Горбом небо так і стало,
Мов повесні лід на річці!
Як підскоче вона вдруге –
Небо так і затріщало,
Мов та крига в половоддя!
А утретє як підскоче –
Так і розскочилося небо!
Вона шух! Мерщій за небо,
А за нею і Оджига, –
Оком не зуспиш моргнути,
Як і та там опинилась!"
"Слухай! – скрикнув По-Пок-Ківіс,
Через поріг шасть у хату. –
Надолужила брехня ся!
Надолужила загірше,
Ніж та казань, що раз у раз
Плеще її Гайявата!
Ми знайдемо щось втішніше,
Ніж твої казки та брехні!"
Й це кажучи, розшморгує
Згорда перед людьми міх свій
Із вовчого того хутра
І виймає з його миску
Та виробки Погасена:
Ту сокиру, томагаук,
Що в їх звався Погевогон,
Невеличку рибку, Киго,
Дві гадюки та дві цурки,
Троє утенят й чотири
З міді кружала, що звались
По-їхньому Озавабик.
Були вони зверху темні,
А зісподу, мов жар, ясні.
Усі ж виробки – із кості,
Викрашені як слід в краску,
Зверху – в чорну, а зісподу –
Наче з тії крейди, білу.
Він виробки вкинув в миску,
Струснув нею, щоб вони там
Гаразденько помішались,
Потім висипав на землю
Та і почав вигукувать,
Що то таке з того вийшло:
"Костяки всі до одного
Догори червоним впали;
А змія, Кинебик, стала
На блискучому кружалі.
Як це все перелічити.
То воно по щоту вийде –
Сотня, три десятки й вісім!"
Знову вироби згорнувши,
Положив він їх у миску;
Знову висипав на землю
І вигукувать почав він,
Що то таке з того вийшло
"Вгору білим впали змії,
І цурки теж білим стали,
А червоним – всі остатні
Виробки… Це буде щотом
П’ять десятків та ще й вісім!"
Так навчав їх По-Пок-Ківіс.
Показував, як-то воно
В ту іграшку треба грати,
Що вигадав Погасена.
Двадцять очей так й впилося
У ту іграшку утішну –
Дуже то здалось цікаво!
"Що й казать! – промовив Ягу, –
Доводилося чимало
На віку своїм вбачати
В чужих сторонах та землях
Загрундзьованих цих ігор!
Треба дуже ручим бути,
Хто зо мною грати схоче!
Не вихваляйсь, По-Пок-Ківіс!
Бо зразу тебе накрию,
Подякую за науку!"
Почали грать. Усі гості
До ігри мов прикипіли,
Така їм вона ваблива!
На одежу і на зброю
До півночі, аж до ранку
І старі, і молодії
Все, знай, грали, заривались!
Та лукавий По-Пок-Ківіс
Обшахрав усіх, як липку:
Повигравав всю одежу,
Усю зброю бойовую,
Пояси, намиста добрі,
Пір’я, люльки та кисети!
Двадцять очей, наче жар той,
Перед ним світили люто,
Мов в голодних вовків очі.
Наприкінці По-Пок-Ківіс
До усіх отак промовив:
"Товариша мені треба,
Завжди я один – чи дома,
Чи куди піти зберуся, –
То все один. Ото й треба
Помічника мені мати,
Щоб за мною носив люльку.
Все, що я сьогодні виграв.
Всю одежу і закраси,
Усю зброю і все пір’я, –
Все на один кін поставлю
За отого уродливця!"
І вказав на парубійку
Чималого-таки зросту,
По шістнадцятому году.
То був сирота, небіжчик
Отого старого Ягу.
Як палахка огонь в люльці,
З-під золи червоно світе.
То так очі у старого
Зажевріли під бровами,
Що він їх насупив дуже.
"Уг!" – промовив старий люто.
"Уг!" – одмовили і гості.
І кістлявими руками
Мерщій Ягу вхопив миску,
Зо зла нею вихнув вгору
І всі виробки розсипав.
Усі цурки попадали
Боком червоним угору,
Усі змії і утята;
А кружала, Озавабик,
Чорним попадали боком;
Одні тільки рибки Киго
Білим боком поставали…
Вийшло всього п’ять по щоту!
Усміхнувся По-Пок-Ківіс,
Згорнув виробки у миску,
Вихнув нею зручно вгору
Й перед собою розсипав.
Червоно, і біло, й чорно
На землі вони рябіли;
А між ними одна цурка,
Що звалася Інайнівег,
Так прямцем угору й стала.
Наче на ноги підвівся
Уродливий По-Пок-Ківіс,
Що, всміхаючись, промовив:
"П’ять десятків! Все за мною!"
Двадцять очей засвітило,
Наче у вовків голодних,
У той час, як По-Пок-Ківіс
Підвівсь і потяг із хати,
А за ним небіжчик Ягу,
Уродливий парубійка,
Ніс оленячії хутра,
Горностайові кожухи,
Пояси, намиста всякі,
Пір’я, і люльки, і зброю!
"Однеси усю ту здобич
В мій намет на Hero-Воджу!" –
Згорда мовив По-Пок-Ківіс,
Пишно граючи махалом.
Від курева та від того,
Що як грав, то баламутивсь,
У його пекло у вічі,
Й радісно вбирав він в себе
Ранком свіжу прохолоду.
По лісах пташки співали,
У лугах річки дзюрчали,
І у грудях в Єнадіззі
Від радощів билось серце,
Мов вода б’є із джерела,
І співало-щебетало,
Як пташки співають в гаї.
Гордо по селу ішов він
На зорі, як світ ще тільки
Почав лупати очима,
Пишно вигравав махалом.
І з кінця в кінець село все
Він пройшов і опинився
Біля крайньої хатини,
Де проживав Гайявата.
Тихо було в тій хатині.
Із дверей ніхто не вийшов
По-Пок-Ківіса вітати,
Тільки пташки край порога,
Стрибаючи, щебетали
Та кублились у пісочку.
Вишукуючи покорму,
Та Кагагі на оселі
Каркав люто на все горло,
Важко крилами махав він
Та світив очима хижо.
"Видко, що нема нікого
У хатині… Пустісінько!" –
Мовив тихо По-Пок-Ківіс,
Замишляючи лихе щось…
"Нема ні тії дурепи –
Миннегаги, ані її
Господаря, ані баби.
Тут тепер роби, що схочеш!"
Ухопив він за горлянку
Ворона й почав ним,
Наче стукалом, крутити,
Потім, мов мішок з травою,
Придушив й підкинув вгору.
Щоб завис він на оселі –
На глум його господарю.
На глум задля Гайявати!
Далі увійшов у хату
І все добро господарське
Поруйнував та розкидав,
Поперевертав дном угору!
Всі казани, горшки, миски,
Хутра з бобрів й горностаїв,
Шкури з буйволів і рисів –
Поруйнував все до краю,
На глум старої Нокоміс,
На глум задля Миннегаги.
І про все байдуже, далі
Він подавсь у ліс. Ідучи,
Посвистом дражнив білок він,
А вони, юркі, гризучи
Жолуді, шпурляли в його
Скаларущою з верхів’я.
А як, бува, вгляде пташку –
Голосно їй заспіває.
І пташки до його радо,
Знай, щебечуть із-за листу.
З скель, що Гітчі-Гюмі
Облягли, мов сторожі ті,
Видивлявся він на море.
Вибрав там найвище місце
І уклавсь відпочивати,
Зло радіючи, що буде,
Як звернеться Гайявата.
Розвернувшися на спині
Та порозкидавши руки,
Він дрімав на самій спеці.
Унизу під ним плескалась,
Скачучи на берег, хвиля,
А вгорі над ним буяло
Високоє синє небо.
Кругом його, знай, літали
Хмарами крикливі птиці
Та так наближались близько.
Що аж крилами черкались.
Він набив їх страшну силу;
Десятками так і вергав
З скелі у кипучі хвилі
Невгавного Гітчі-Гюмі.
Тоді морська чайка Кайошк
Загукала що є сили:
"От нахаба По-Пок-Ківіс!
Оце він нас зводе з світу.
Де ж то брат наш, Гайявата?
Дайте йому звістку швидше!"
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 212 – 220.