20.12.1905 р. До Петра Стебницького

Дорогий Петре Януарійовичу!

Оце насилу зібрався написати до Вас, бо маю вільний час: вже здав останню коректуру IV тома. Прочитав я Вашого листа – та мені стало аж шкода Вас, що я навів на Вас сум своїм жартом, бо я писав до Вас трохи з жартом як до близького чоловіка. Вибачайте мені на цей раз. А що мені так здалось, то це, певно, од того, що Ви писали лист, мабуть, не за одним разом, бо часом і я сам по своїх писаннях бачу, що як покину їх та довго не пишу, а потім знов засяду, то виходе стиль трохи інший, ніж передніше, так що це якось примітно.

Що стосується до усякого правопису, то це правда, що Ви пишете. Усякі письменники писали так, як говорив народ в їх час. Це було скрізь так в давні часи. А вже граматисти по їх утворах понаписували граматики. Граматика й філологія усякої масті – йшли вже слідком за авторами. Та й філологія як наука почалась тільки з двадцятих років XIX в. од Гріммів в Німеччині, вже як європейські язики склались і навіть постаріли. Не філологія установляла правопис; вона тільки науково кмітила й виводила усякі закони язиків за готового, часом правдиві, а часом і помилкові.

Усю цю справу ще до філологів робили теж тямущі літератори: вони, звичайно, йшли за попередніми авторами в правопису, але часом і обертались знов до живої народної мови і підправляли, а часом і зміняли дуже вже стародавні форми. Так Боннівар (Шильонський узник) в Швейцарії вживав в французькій мові ще чисто латинські форми глаголів, а Рабле, теж в XVI віку, в Франції вживав якісь чудернацькі форми лиць глаголів, яких вже тепер не пишуть в фран[цузьких] книжках. Само по собі, що новіші французькі письменники поодкцдали старі форми.

В нас Квітка й Котляревський очевидячки писали так, як говорив тоді народ (Квітка писав – робисся, пачкаєсся). Та так само писав і Шевченко, як говорив народ. (Хоч він сам писав ѣ, ы, а не и). Але його видання «Кобзаря» 1860 року зроблено за його живоття і під його доглядом, а в цьому (і в Кожанчиковому виданні 1866 р. він вживає теж – роздивисся, оце, це (тільки він і прийняв се, почать мені). Як будете що-небудь видавать з «Кобзаря», то держіться Кожанчикового видання 1866 p., а не попсованого празького, по котрому видані потім в Києві усі видання з такими формами, як мені, роздивишся.

Потім, починаючи од празького видання, пішли «Кобзарі» вже покалічені (хто попсував праж[ське] выд[ання]?). Я, само по собі, йду і піду далі за першими виданнями «Кобзаря», ще не підправленими, – писав і писатиму – міні, роздивисся і т. д. Філологи можуть тепер тільки обміркувать отакі справи: чи ставить ы, чи и, чи і, чи ться або тця і т. д. Та, сказати правду, наші філологи та книжники більше шкодили нам, ніж були корисні.

Максимович завів такий книжний правопис, що в Галичині насилу його збулись. Д. Русов в «Пригодах» «возстановив» старе й всередині слів там, де йому повинно буть: побілійшав, почорнійшало, найважнійший і т. д. (бо ті, що хотять писать по-галицькій, тільки так говорять, а самі не потрапляють на форми і роблять помилки); але ці стародавні форми зробили книжечку д. Русова «Пригоди на хуторі» такою важкою для читання, неначе вона залита патокою. Сам народ це давно постеріг і вже поодкидав усе, що було важке в мові. Д. Русов зробив це надаремно, як д. Пулюй в перекладі біблії…

В І томі оце цензура пропустила мені «Переднє слово». Не пишу Вам усього за усі дріб’язки, бо вони там будуть напечатані. Там Ви побачите, що я нічогісінько не вводжу нового, а тільки йду слідком за тими давнішими авторами, котрі вживали щиро народну мову і на котрих утвори потім насипали пороху… А оте усяке – насіннє, помешканнє («Вільна Україна»), з’їзд, на з’їзді і т. д. – нісенітниця. Це просто – галицька інтрига (бо… недавно був у мене пр. Грушевський і говорив, щоб я так писав…), котра не піде в нас і тільки баламуте нас.

Як же в вас там постановили видавать книжки для народу? Чи з галицькими формами (се, отсе, сі, мені), чи з народними українськими (цей, оце, мині, міні, як і Шевченко писав, і т. д.)? Будьте ласкаві, напишіть мені за це хоч кілька слів.

Ал. А. Русову передайте од мене поклін. Я, признались, і не знав, що він живе в Петербурзі. Зістаюсь щиро прихильний до Вас

Ів. Н[ечуй]-Левицький.

P. S. Небіжчик Куліш в «Чорній раді», вид. 1857 p., теж писав подивисся, мині, а в «Досвітках» (1876 р. в Іогансона) писав міні. Одесці не попсували його в новому виданні, як «Кобзаря» в Празі. В нас чудно якось діється. Скрізь луччі автори заводили правопис, а в нас це заводять тепер не українські автори, а галицькі газетки!!

Примітки

Подається вперше за автографом (ЦНБ, ф. І, № 27948).

Грімми – брати Якоб (1785 – 1863) та Вільгельм (1786 – 1859) – німецькі філологи, автори 16-томного «Німецького словника» і чотиритомного зібрання «Дитячих та сімейних казок».

Бонівар де Франсуа (1493 – 1570) – національний герой Швейцарії, автор хроніки м. Женеви. З наказу герцога Савойського Карла III був ув’язнений кілька років у Шильйонському замку. Герой поеми Д. Байрона «Шильйонський в язень».

…попсованого празького… – «Кобзарь», т. 1, 2, Прага, 1876. Т. 1 – з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенева і Полонського; т. 2 – з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина».

Русов Олександр Олександрович (1847 – 1915) – український етнограф, фольклорист, статистик і громадський діяч.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 459 – 461