8.09.1905 р. До Петра Стебницького

Високоповажний Петро Януарійовичу!

Хтось вже писав до мене, як і оце Ви пишете: чому в ваших книжках (думають, що то я сам їх видавав) не однаково печатається щодо правописі й самих-таки форм, навіть падежів? І справді: в моїх виданих книжках стоїть – і їх, і йіх, і мерщі, і мерщій, і читає, і читайє і т. д., а в «Віку» в II томі цілі уривки з «Хмар», «Баба Параска», «Приятелі» надруковано сей, ся, се, замість цей, ця, це, а в «Пропащих» та в «Рибальці Панасові Крутеві» я вже з’являюсь чистим галичанином, бо мені вставили вже й насиннє, пущаннє, сим’ї і т. д. (це саме тоді, як в Галичині видавали мою «Бабу Параску», «Чортячу спокусу», «Навіженну» («Гуморески») з цей, ця, це, неначе в контраст і зумисне против «Віку»). Але це так випадком випало.

«Де ж моє останнє слово?» – питаєте Ви. І справді, перечитає мої книжки, хто не знає, що і як, як оце Ви (бо Ви, певно, не бачили, що зробив «Вік» з показаними творами), і подумає, що це якісь «Записки сумасшедшего» в Гоголя, як я зву всмішки видання нашої «Спілки».

Скажу Вам, що в тих формах моїх видань я стільки винен, скільки отой стіл, на котрому я пишу. В Галіції зоставили форми существительного на – ння – насіння і т. д., але змінили цей на сей, на високі горі – на високій горі, мерщі на мерщій. Ще з «Хмар» я почав приставлять й до їх, бо на початковому м’якому ї це потрібно, та й воно само приставилось, бо так писать легко: не спиняєшся, щоб тикать оті дві точки, взяті з церковної азбуки.

Посилаю я в Київ до друку на свій кошт. Вже тоді вийшли «Казки» Рудченкові, і в їх була заведена фонетика чиста: йіх, йіі, читайе, моейі, йійі (усе це зайве окрім початкового, бо всередині рядок гласних і в нас і в інших мовах вимовляється м’яко). Це часте й в Рудченка здалося видавцям (небіжчикові Антеповичеві й іншим) баластом, і вони й мені викинули й, навіть початкове, і спинились не на кулішівці, а на желехівці (в його словарі). Замість падежів на і (самостійних), поставили падежі на їй (а падежі – це ж не належиться до правописі, як Ви пишете).

Само по собі, це все зроблено, не питаючись в мене, як не питається в авторів і спілка «Вік» в наші часи. Робе по-своєму, та й годі! Це вже в нас завівся такий звичай. Ви спитались в мене, як видавати 1-й том, за що я Вас дуже шаную. Після цього я в рукописах вже почав писати падежі на ій, щоб не завдавать галичанам зайвої роботи, але початкове й все-таки писалось механічно, – так воно натурально!

Потім посилаю в Київ друкувати «Бурлачку». «Бурлачку» надрукували вже чистою повною фонетикою, але знов там були зайві – читайе, моейі. Тоді ж Лука Ільницький повидавав вже сам, навіть не спитавшись в мене за правопис, оту «Марусю Богуславку», «Бабу Параску» для народу, «На Кожум’яках», як хотів, видав на мій кошт, продав і гроші замотав. В 1886 році, напитавши собі видавця, я перед виданням заговорив з ним, що думаю печатать так, як я давно пишу – йіх, йій, і скрізь викинуть й: мерщі, хутчі, на високі горі, як скрізь говорять на Правобережній Україні і в Вороніжчині. Це я сказав заздалегідь, бо видавець мій полтавець чи харківець, та щоб не був в претенції; та я й не міг робить, як кажуть, не поблагословившись. Але видавець сказав, що нехай буде надруковано вже так, як і було передніше, а то якось буде трохи чудно. Час був глухий. Тоді ж ніяких книжок не друкувалось. Само по собі, треба було уступить ради кількох випадків в падежах.

Подивіться ж самі, що зробила спілка «Вік» з декотрими моїми оповіданнями. Як бачите, маю право сказати, що мене в моїх книжках мало. Та це не тільки доля моїх книжок, а й взагалі – українських в ті важкі часи та й теперечки… В нас вже через те й звикли змінювати в їх правопись і падежі, як хто схоче. А дають тон не автори, а властиво коректори. Казав же мені Єфремов, що «Рибалку» видали тоді, як він виїхав з Києва.

Ви питаєте, де ж моє останнє слово? Я скажу – в 1-м т., що ви видали; тільки й ви там замінили міні на мені. А моє останнє слово в новому виданні моїх книжок 1905 року, де я вживаю форми живої народної мови нашого часу усієї центральної України, та й взагалі усієї України, окрім Чернігівщини, та Галичини, та Поліської (невеличкої смуги) підмови. Я знаю од прочан, де і як говорять люде живою мовою. Я довідавсь, що стара форма: сей, ся, отсе, на високій могилі – вже й за Дніпром вимирає. Адже ж Котляревський писав: сей, сю, се, і певно тоді так говорили в Полтаві! А тепер, поїдьте в. Полтаву, то й не почуєте цього; нема там тепер і форм: ходить, робить (це тільки там городянська форма), а натомість кажуть: ходе, робе.

Ви кажете, що я своєю духовницею хочу прикувать ланцюгами свої сучасні форми до 1905 року. А то ж як? Не буду ж я їх ланцюгами прив’язувати [до] 1798 року на сто год назад, як робе «Вік», або до форм 12 повітів Черніг[івської] г[убернії], де ще вживаються: сей, ся, отсе, як робите ви й «Вік». А словарі та граматики робляться по живій народній мові та творах авторів, йдуть за ними слідком, як їх тінь, для науки й школи, і служать потім (словарі) для справок, як купа мовного матеріалу. Та й філологи не видумують же літературної мови, а видумують нові слова усі автори – і вчені, і поети, і т. д., а філологи тільки роблять наукові усякі висліди.

За слово одмикував (а не одникував) скажу от що. Я записував на селах слова і зараз передавав їх Кониському. І він їх записував в свій словарчик. Диктую я слово одмикував, а він каже: краще буде одникував, та й записав так в свій словарчик. Чи подав він це слово в словар Спілки, я не знаю (а подивлюсь в словар Спілки). Наші спілчани принесли мені переписані «Пропащі». Там було написано: одникує і знестямку (знестямки). Я поправив, але, мабуть, так погано поправив н і тільки зачеркнув хвостик у, що було напечатано одникував і знестямки. Так воно опинилось в Грінченка в писаному словарі. Я дав йому усі свої записи слів, і він при мені, спасибі, зараз виправив на одмикував (це в противопол[ожність] – вмикуюсь (вмішиваюсь), одмикую (не мішаюсь або отвиливаю). А в Галіції в «Хмарах» це слово з’явилось в такій чудній формі, якої певно й на світі нема, бо там-таки з слова катарні напечатано – Катарині!! От бачите, як з опечатків тепер робляться слова народні в наших книжках. Застерігаю, це слово (народне) од писаного словарчика Кониського!

Скрізь в Європі робиться з письменниками он як: доки він живе, він виправляє свої книжки і видає «исправленныя издания». А як він умре, то його книжки видаються по останньому виданню. Карамзіна, Гнедича, Сумарокова не поновлюють же тепер. Рабле – «Гаргантюа й Пантагрюель» XVI в. і тепер видається з такими чудними кінчиками в глаголах, що тільки очі витріщаєш. А Ви кажете, що

«українська філологія буде йти своїм шляхом, установить граматику мови, випустить словарі з певними формами (?! а то ще є й непевні форми?), з науковою правописсю; вся література стане на міцні наукові підвалини, а видавці творів Нечуя-Лев[ицького] будуть приковані ланцюгом до його правописі 1905 г. Це старовірство, сугубое аллилуя».

…А то ж як? А як би Ви думали? Невже ті словарі й граматики (?!!) повинні зміняти правопись (тут є не одна правопись, а й падежі й лиця) і мені, й усім письменникам переднішим в якомусь 1950 p., а через 50 років – знов… Це щось дивовижне, хоч у нашій здичілій місцині це й робиться, бо видавець «Драмованої трилогії» змінив Кулішеві форму глаголів – робить на робе, хоч, правда, поставив цю найновішу форму. Але й це погано (для історії мови). Але поки ті словарі та граматики заведуть правопись… то хто ж буде її заводити? Та й хто її заводив в усій Європі? Письменники, оті нікчемні письменники, що часом ніяк не слухаються… неписьменників та й пишуть.

В нас, як в Пет[ербур]зі, міг би це зробити (та й робе) приказ цензури. А «Вік» – це теж третя інстанція цензури, але гірша од офіціальної, бо повертає на «староття», назад, до старої мови, а не вперед. Але… хвалить бога, од цієї інстанції можна хоч… втекти. Я й радий, що це не «министерство просвещения», що тільки воно могло б зробити такий coup d’etat або бойкот на нас.

Ще от що я скажу. Нехай ваше «Общество» видає народні книжки з якими завгодно суфіксами й флексіями: і мерщій, і на високій могилі,…і навіть – насіннє і Петру, і цара (а не царя), бо суф[ікси] і флек[сії] заміняють тільки части речі і наддають словам в значеннях тільки інший сутінок. Народ скаже, що це чудно, але таки розбере тяму слів. Але не зміняйте в коріннях ні одної букви – як цей, ця, мині, міні і т. д. Бо інша корінна буква часом змінює саму тяму слова, а коли не змінює, то слово стає незрозуміле для народу.

Розберіть польські отакі слова, де змінена тільки одна буква: жека, може, вилькь, пулькь (ріка, море, вовк, полк) або наші окраїнні: не стульки в нас пуль (піль), скульки в вас, єк, дєк, куть (як, дяк, кіт). Таке вражіння робе й старинне сю, ся, сей, мені в нашому народі; хоч нам усе це так ясно, а для народу неясно. От, приміром, поставте замість с, е будлі-яку підхожу букву з, о і вийде зе диво! зі люде казали моні за зе… Яке на Вас враження робе оце, таке ж – робе враження ваша книжка на народ, що вперше на віку баче такі слова, хоч потім і догадається. Але нащо і «Вік» і ваше «Общество» дає народові хліб трошки з піском? Краще давайте чистий хліб, щоб не тріщало на зубах.

Кожного давнього й недавнього автора, для публіки, само по собі, треба видавать, як він пише. Але коли пускаєте його в народ, то народні книжки треба видавать, як говоре народ, треба приспособляюсь до його! Так роблять і в Германії, і в Італії. Німці для народу просто таки переробляють Вілланда й самого Шіллера по народних підмовах, бо за 300 літ язик в народ далеко вже одбився од книжного гох-дайтша, од язика матерового.

Тепер в «Правление общества» не робіть ніякого «доклада». Хіба… може я сам зроблю.

P. S. Ви пишете в листі, що треба писать і печатать етимологічно: насіннє, проваллє, сей, ся, се, отсе, дивишся, а кожний нехай читає: насіння, провалля, цей, ця, оце, дивисся, як хто схоче, щоб не прив’язувать ланцюгами мови до 1905 року. А я думаю, що лучче писать так, як тепер народ говоре, та так і читать. Це ж простіше й легше. Лучче прив’язать книжну мову до 1905 p., ніж до 1705 або й до 1605 року. По вашій системі можна вернутись і до правопису Максимовича, а то й Нестора Літописця і навіть до Кирила й Мефодія: писать кôнь, вôль, мôїй тільки «з дашком».

Колись в старих польських книжках писали ж: paon Boog (паонъ Боокгъ), бо тоді, надісь, так говорив народ, а потім і тепер пишуть: pan, Bóg (пан буг), бо тепер так говорять. Це зроблено розумно. Французи, й англичани, й німці не догадались заздалегідь так зробити, щоб поновлять книжки народними живими формами й словами, то от вийшло те, що, як кажуть всмішки, в англійській мові написано й напечатано – тарілка, а читай – ложка. При вашій системі через якихсь 200 або 300 років коли б і на Україні не з’явилась ця англійська тарілка. А німцям не довелось би тепер видавать для народу книжечок на mundartax, як-от: «Humoresken in Thurqauer Mundart» – Штелля, «Säcksche Poesien» – Формейєра, «Undruba und druhten aus der Schläsing» – Кречмера і т. д.

Я не пишу етимологічно і глаголів: дивишся, дивуєшся, бо народ так не говоре. В мене записана ця форма (як і мені) тільки од чернігівських і городянських прочан. Так записав і Дикарєв у своєму «Воронежском этнографическом сборнике»: «густо дивисься, та рідко бачиш» (стр. 273); так записує й Пор. Мартинович; так писав і Шевченко. В виданнях 1860 і 1867 р. в «Наймичці» стоїть: «Роздивисся в хаті», а в виданні «Общества» в «Наймичці» 1904 р. ви вже замінили на «Роздивишся в хаті». Я йду за народною живою мовою й за Шевченком, а не за чернігівцем Кулішем, та й годі.

Ви питаєте, що ви одбились од живої народної мови, живучи в столиці. Оце так свята правда. Я бачу, що й наші молоді спілчани одбились од живої мови, забившись в городи, декотрі навіть зумисне їздили на села, щоб довідатись, чи справді народ каже: мерщі, хутчі, на високі могилі, говоре, ходе… Вони знають тільки книжну українську мову, поставали книжниками і по кабінетах сочинили теорію поріднання книжної мови на старий зразець, а не на зразець живої народної мови, та й повертають усіх живих письменників на сто років назад до часів Котляревського.

Це не Ви самі писали лист. Я бачу по стилю. Початок і кінець Ваш, решта – не Ваша. Це лист або Лотоцького й його київського кружка, що мене бойкотує… задумав зробить літературний coup d’etat й бойкотірує наших письменників. Цих шість чи п’ять душ намовлені галичанами. Ви пишете, прикриваючи товариша й заступаючись за його.

М’які с, ц, з в народній мові такі вже вдались по самій сутності своєї вроди. Не кажуть же в народі: тьрїскать, дьвісті, Франьція, а цьвіт, сьвіт кажуть. В Дикарєва, в «Воронізькому етнографічному сборнику» записано: «цього цьвіту по всьому сьвіту», записано сьніг, зьлякався.

На успеніє в Лаврі я оце перепитав силу народу і дізнавсь, що на Лівобер[ежній] Україні, в Полтавській та Харківській губерніях мова вже зрівнялась з київською, вже скрізь вирівнялась: вже й там нема сей, ся, давнійший, мерщій, хутчій, на мокрій землі. Це останнє – на мокрій землі – я записав тільки од прочан селян з двох сіл Пирят[инського] п[овіту] (Кроти й Кононівка) і з села Байрака Миргородського] п[овіту], скрізь теперечки кажуть – на широкі долині, на чисті лаві, мерщі, хутчі.

Так треба й вам видавать народні книжки, а не калічить на галицький лад. Змініть систему Лотоцького й К°, бо… «Вік» порозгонив письменників, а д. Лотоцький розжене спільців петербург[зького] «Общества» і мене першого. Ставте скрізь – цей, ця, оце, мині або міні, давніше. «Ходімо за ним» – це по мові галицька книжка, видана для українс[ького] народу з полонізмами, з пред[ложними] польськими падежами, як-от в житю. Це не педагогічно. Старих наших письменників для суспільства треба видавать доконешно так, як вони писали, але для народу… то треба змінять форми старої мови і видавать, як говоре народ і для полегкості йому. Бо народні книжки – це книжки педагогічні, от-як шкільні учебники.

Недобре робе й «Вік», видаючи отак само книжки для народу, та ще й галицькі без зміни галицької мови. В його, як й в вас, передніше за все тенденція, а не педагогія, і цій тенденції приносять в жертву народну живу мову й видають книжки, негодящі для народу та ще й не на свій, а на чужий кошт. Ви там, під полярним кругом, одбились од живої мови, то вам вже й не болить, а в мене од цього усього – болить душа.

Шануючий Вас Іван Нечуй-Левицький.

P. S. Тепер, хвалить бога, нам не доведеться видавать книжок для народу по губерням. Скрізь зрівнялась мова, окрім чернігівського Задесення та оборочки на півночі України до Білостока.

Примітки

Подається вперше за автографом (ЦНБ, відділ рукописів, ф. І, № 27947).

…як і оце ви пишете. – Зауваження до правопису І. Нечуя-Левицького висловлені в листі П. Стебницького від 12. V 1905 р.

…напитавши собі видавця… – Йдеться, очевидно, про Г. Л. Фронцкевича, який 1887 р. випустив твори І. Нечуя-Левицького «Дві московки», «На кожум’яках», «Маруся Богуславка», «Баба Параска та баба Палажка», «Голодному й опеньки – м’ясо», «Кайдашева сім’я», «Приятелі».

…книжок 1905 року… – 1905 р. вийшли твори І. Нечуя-Левицького «Над Чорним морем. Повість», вид. 2, К., изд. Е. П. Череповского; «Повісті й оповідання», т. 2, вид. 3, К., тип. І. І. Чоколова; «Повісті й оповідання», т. 4, К., изд. Е. П. Череповского: «Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка», вид. 3, К., тип. І. І. Чоколова.

…словарь спілки… – «Словарь російсько-український» М. Уманця і А. Спілки, виданий М. Комаровим у Львові в чотирьох томах у 1893 – 1896 рр.

…видавець «Драмованої трилогії». – «Драмована трилогія» П. Куліша, 3 частини, видана 1900 р. печатнею «Печатное дело» у Харкові, ч. І. – «Байда, князь Вишневецький, староруська драма, 1553 – 1564; ч. 2 – «Петро Сагайдачний, староруська драма», 1621; «Цар Наливай, староруська драма», 1596.

…гох-дойтш – нова форма літературної німецької мови, що розвинулася протягом XIV – XVIII ст. з верхньонімецьких діалектів.

«Ходімо за ним» (За Г. Сенкевичем. Переповів О. Кониський), СПб., 1905 – видання «благотворительного общества».

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 449 – 456.