10. Ганка чи Наталка?

Улас Самчук

Молотили у Матвія своїми силами. Не було за що наймати чужих людей. Часом тільки приходила Катерина. До кирата запрягали пару своїх коней. Поганяла їх Василина. Хто зна, чи легка це робота. Цілий день ходити навкруги у великих, старих чоботях… А до того, як падає дощ, чи сніг. Руки мерзнуть, ноги мерзнуть… Ні, ні… Це не так легко.

Матвій завжди робив ту саму роботу – пускав у барабан. Це вже він так добре знає. З барабану січе у вічі курява. Не бороді висять брудні торочки. У роті й носі болото. За цілий день заросте курявою, що тільки очі виглядають.

Настя розв’язує й подає снопи. Коли приходить Катерина, тоді Настя вигортає з-під соломотрясів зерно з половою, а снопи подає Катерина. Хведот або відкидає солому, або, як нема Катерини, вигортає зерно. Тоді солому відкидає й виносить на ожереду Володько. Топтати вже нема кому. Поточеться після.

Молотять довго, цілий тиждень, а то й два. Василинка не може завжди поганяти коні, бо ходить до школи. Поганяє тільки по школі, а це ще більше затягає роботу.

По молотінці у клуні по всіх кутах гори невіяної пашні. Та найбільша купа – овес. З другого боку ячмінь. Пшениця зовсім окремо, щоб не мішалася з житом. По дилях, по балках, під стріхою – повно куряви. Горобці почувають себе й добре й погано. Мають що їсти, але гнізда їх відкриті, а це не так приємно. Миші розгромлені зовсім. Кубла їх, що були між снопами, щезли безслідно. Родини знищені. Безліч з них пропали назавжди. Матвіїв кіт нищив їх від ранку до вечора. Крім того бив їх кожний, хто тільки мав бажання. Тільки небагатьом пощастило втекти у запасові нори під мервою. Перелякані вони сидять там і не показуються…

Потім довго віють намолочене. Хведот крутить віялку, а Володько насипає в ківш. Раніше це робив сам Матвій. Тепер він відгортає чисте зерно, насипає його дерев’яною лопатою в мішок і відносить до комори… У коморі чотири засіки: на овес, на жито, на пшеницю й на ячмінь. Просо, гречка засипаються до діжок, а конюшина стоїть у густих мішках.

У такий час комора виглядає гарно. Приємно зайти туди, подивитися на повні засіки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати її повну жменю й поволі пускати через пальці. Ніби кусники золота, падають ядерні зернята. Пахне сонцем, землею, людським потом. Добрий хліб насушний, пожива людей, зібрана з широких ланів мозолистою рукою…

На дворі снігу досить. На полях також. Санна дорога не може бути кращою. Вже помолочено, повіяно. Ще трохи цегли не перевезено. Володько з Хведотом перевозять цеглу. З неї буде хата. Хотілося дочекатися тієї доброї хати. Вже час. Стільки років минуло, а хата все та сама, «на тимчасом» збудована.

Але Володько наполовину вірить у нову хату. У нього думки інші. Чужі, не тутешні… Хто знає, де на великій землі схилить він свою голову. Хто знає, де буде його хата… Він сам того не знає. Щовечора по роботі миється, зачісується та йде в село. Кожний день іде туди. Те село, то вже його хата. Він вже не тут, а там. Сьогодні у Никона, у малій читальні. Завтра у Сергія. Позавтра у Євдошки. Там його життя. Туди відносить свої сили, своє тепло, свою молодість. Не може тут вдержатись.

Тягнуть до себе ті хати – всі хати, всі ті люди, що в них. Любить їх. Любить серцем, кров’ю, душею. Чує їх частиною себе самого. А коли й гнівається – гнівається з сльозами болю в очах… Чому ви, і ми, і я… Чому ми такі? Сам себе питає, сто разів, двісті разів… Безліч. А питаючи, сам і відповідає… Відповідь звучить, мов оскарження, – мов присуд. Слухає її тай каже: так. Ми жили погано. Жити треба інакше. Я хочу інакше жити. Прошу мені не перешкоджати…

Поволі наближається Різдво. За кілька днів перед святом Володько поїхав до міста дещо купити.

Взяв на продаж два міхи пшениці. Матвій завжди сам продавав пашню, але тепер йому «якась колька влізла в ребра». Старий не чув себе добре.

– Ти б, Володьку, зробив це сам…

– Добре.

Вечором Володько вертався з міста. Їхав гренджолами. Була гарна санна дорога. Коні бігли бадьоро, стригли гострими вухами, пирхали й дихали парою, що двома струмами розсипалася перед їх варгами. Полоззя саней легко ховзалось по вчовганій дорозі. Часом траплялись затоки. Сани з розгону летіли в бік, вдарялись об твердий сніговий вал, але коні підхоплювали їх і відносили.

Навкруги безлюддя. Сонце зовсім ховалося, і останні його промені освічували верхи дубів діброви. Часом повівав вітер, хитав поволі дерева, ніби пробував свою силу. Кілька непорушних, мов велетенські, пурпурові крижини, хмарин вперто стояло на заході й сонце ледви виривалось з них.

Мороз поволі міцнішає, щипає за ніс, вуха, щоки. На санях порожньо. В’язка соломи, опалка, мішки, а на них Володько. З боку кошик з покупками.

Біля Чугалів дорога йде вниз. На Трьох Кіпцях піднімається до гори. Коні йдуть хода. Спереду йде якась жінка. Одягнута в чорне пальто з котиковим коміром. Тонка, висока… Хода рівна й швидка. У руках несе пакунок.

Володько її пізнав. Наталка. Нагнав її, придержав коні й привітався.

– Звідки йдете, Наталко?

– З міста, – відповіла коротко.

– Хотів би вас підвезти. Дозволите? – придержав коні. – Отут. – Розправив мішки біля себе.

– О-о! Дякую. Це буде добре. – Сіла, посміхнулася. Володько закрив їй дергою ноги.

Вйо! Коні рушили. Виїхали на рівне. Володько шарпнув віжками. Коні весело, рівно побігли. З-під копит відпадає на боки збитий сніг.

– Маєте гарні коні, – сказала Наталка. Дивилася як їх хвилясті гриви маяли на бігу.

Уривна розмова. Коні, вечорниці, дівчата, хлопці. Хотілося сказати багато, але не виходило. Час біг швидко. Темніло. Назустріч біжить село й перед ним Наталка встане. Володько притримує коні, але вони біжать. Невпинно біжать коні, час, село. Дороги розходяться. Володько натягнув віжки, і коні зупинилися.

– О, як вам дякую, – сказала вона.

Володько виняв з рукавиці теплу, тверду руку й простягнув їй.

– Будьте здорові. Можливо побачимось? – проговорив.

Вона трохи незграбно подала йому свою. Притримав її довше, ніж належало, аж вона поворушила пальцями. Пустив руку, посміхнувся, цвьогнув по конях батогом і швидко від’їхав. За хвилину сховався за пригорбком.

Який у Володька добрий настрій. Добре продав пшеницю. Добре їхалось. Чи змерз. Яке там змерз. Зовсім не змерз. Говорить з батьком, з матір’ю. Ось Василинці подарунок. Як добре, що якраз сьогодні згадав про ту стрічку. Невеличка, дешева стрічка, а скільки вона робить радості… І Володькові, а ще більше Василинці. Вона розгортає свою стрічку кілька разів.

– Правда, мамо, гарна?

– Ну, певно. Хороша стрічка. Певно дорога…

Володько тільки посміхається. Ну що ж… Іноді, буває, людина якраз щось добре зробить… Без цього не можна.

Володько ліг спати. Ні. Не спиться. Вона має чудові очі. Дивляться просто на нього. Обернеться на другий бік. І тут вони дивляться. Усмішка її також гарна. Хто б подумав, що одна усмішка може так гріти, так тішити, так підносити…

У цих роках скрізь настала зміна. Навіть Різдво вже не те. Колись було Різдво свято. По всьому світі, здавалось, є свято. Тепер ні. Тепер тільки люди святкують, а уряди так само, як завжди, урядують. У родині Матвія також є зміна. Так само варить Настя кутю, взвар, вареники. Так само пече. На Свят-Вечір родина так само сходиться до хати. Всі моляться…

Але Володько вже не так тішиться. Хведот не такий цікавий. Вони вже виросли. Василинка, хоч мала, але надто поважна. Вона помагає матері, мов доросла.

І ще одна зміна настала у Матвієвій родині. За стіл до куті всі сідають, як і колись. Урочисто, поволі, побожно. Тільки тепер між Матвієм та Володьком одно місце порожнє. Ніхто там не сидить, хоча перед ним на столі стоїть тарілка з кутею. Перед образами тепер не горить лампадка. Зате на тарілці, перед порожнім місцем горить воскова свічка. Її ставить і засвічує сам Матвій. Перед тим, ніж почати вечерю, всі встають і одну хвилину мовчки дивляться на свічку. Її полум’я освічує кожне обличчя покрите смутком.

Всі знають, за кого горить та свічка. Його ім’я не висловлюють, але в серці кожного горить те ім’я так само, як полумя свічки, і світить. Одним він був сином, іншим братом. Він пішов і не вернувся, але він не вмер. Він там десь вітає в просторах рідної землі. Всі вірять, що він колись вернеться на тому саме великому, каштаному коні, на якому перед роками в останнє виїхав з батьківського подвір’я.

По хвилині мовчанки Матвій голосно, поволі, виразно говорить: «Отче нам, іже єси на небеси, да святиться ім’я Твоє, да прийде царство Твоє, да буде воля Твоя, яко на небеси, так і на землі…» По скінченні молитви всі хрестяться, сідають і поволі починають їсти. Тиша. Свічка горить. Обличчя у всіх поважні. Настя деякий час не їсть. Вона витирає чистим фартухом очі, але не може витерти. В них виступають все нові сльозини й поволі стікають по зморщених щоках. Василинка обережно, щоб не порушити урочистості, горнеться до неї і пошепки каже:

– То було за Україну… Не плачте, мамо…

Всі чують той шепіт. Володько дивиться на сестру. Йому хотілося б обняти її, поцілувати, але не відважується. Все-таки вони мужицькі діти й пестощі їм не личать.

А на дворі така сама, як завжди, ясна різдвяна ніч. Так само світить місяць, така сама навкруги тиша, так само виблискують від місяця ласиці у вікні.

Скоро всі лягають спати. Завтра всі йдуть на всеночну. Зістанеться дома один Володько. Він би також пішов, але хтось мусить дома бути…

На другий день до Матвія приходить Катерина з Миколою. На столі з’являється пляшка. Їдять, п’ють. Настрій підноситься. Микола рветься політикувати. Він все ще переконаний, що буде війна, що німець так не погодиться, що большевики попруть на Варшаву… В Україну він ще не вірить, бо в неї вірить Володько.

Матвій з ним не погоджується, бо взагалі не любить свого зятя. «Не з нашої кості, м’який і хлюстуватий…» Не хотів, щоб Катерина за нього виходила, але не було ради. Також не встрявав з ним у суперечку. «Хай собі… Тепер всі те й роблять, що політикують… Але по-дурному… Коли треба було – мовчали…» Володько перечив батькові: «Хай хоч говорять. І це вже добре. Колись і того не було». Тут Матвій змовчував.

Над вечір Володько пішов до Левинських. На Різдво приїхав Олег. Роман знову розносився з випивкою. Має якесь там вино. Приїхав Лінкерт. Випити необхідно.

Володько не мав наміру входити в те товариство, але до нього прив’язався Роман і той погодився. Пана Гліба не було дома. Він пішов відвідати учительку в Башківцях. Ключа від кімнати мала матушка.

Роман попросив Олега, щоб він дістав ключа. Олег дістав. Пішли до школи. Олег, Роман, Володько, Лінкерт і Саша. Сіли біля маленького столику. Випили. Над столиком на цілий зріст портрет Шевченка. Саша довго на нього дивився, після встав, взяв з ліжка простирало й завісив портрет.

– Нєчево єму на нас сматрєть, – проговорив задоволено.

Володько обурився Деякий час не знав, як реагувати. «Встати й дати йому в морду» – думав. Ні. Зчиниться бійка, розголос, скандал для пана Гліба.

– Так. Йому нічого дивитись на таких людей, – проговорив Володько. Хотів бути спокійним, але не міг. Обличчя його вже горіло, очі блищали.

– Хахлатскій бог… В шубе і папахє, – казав далі Саша. – Настаящїй Пугачов, – додав.

Володько ледви втримався. Олег зірвався на ноги.

– Ви, Саша, нє імєєтє права аскарблять маїх гастєй!

– Нє тваїх, а маїх! – перебив його Роман.

– Тим гірше, – перейшов Олег на українську мову. – Ти дозволяєш, щоб твоїх гостей ображали. Ви! Освічені!.. Рускіє!.. Фуй!

Саша зареготав.

– Чого, Олег, скачеш, як півник. Мені плювать на всі ваші етікети.

«Чого я тут? Чого я з ними?» – думав Володько. – «Геть звідсіль!» Він встав.

– Я відходжу! – проголосив він рішуче.

– Ні, Володьку! Почекай, – швидко казав Олег. – Не ми, а вони мусять відійти. Я дістав ключа…

Саша його перебив:

– Хто? Ми? Ми відійдем? – при цьому відкинувсь на стільці й витягнув ноги. – Спробуй мене вигнати, – проговорив нахабно.

Лінкерт був цим заскочений і мовчав. Після він відійшов на бік і почав низьким басом співати:

«Русь, і ти била прєкраснай,

А тєпєр гнійот твой труп…»

Це обурило Сашу.

– Пане Лінкерт! Я вам не раз наказував не ображати Росії. Такою піснею ви її ображаєте.

Лінкерт витягнувся на весь довгий ріст, заложив руки до кишені й підступив до Саші.

– Пане Олександре Нуждін! Дозвольте вас переконати, що не я, а ви ображаєте Росію. Так. Ви! Ви син полковника, ви скінчили середню школу, ви були старшиною, а поводите себе, як кельнер. Володьку! Вибачте мені, за мого бувшого колегу Олександра Нуждіна. – При цьому він підійшов до Володька і церемонно, глибоким поклоном вклонився. Лінкерт круто повернувся й також зробив крок. Роман кинувся між них, Володько та Олег лишилися з боку.

– Панове, панове! – кричав Роман. – Та лишіть! Годі! От знайшли!.. У мене нова пляшка!..

Саша й Лінкерт лишили бундючні, боєві постави й розійшлись. Виступив Володько.

– Я все-таки відходжу! – проговорив він швидко й без прощання вийшов. За ним вийшов Олег.

– Володьку! Куди йдеш? – кричав він навздогін.

– Хоч зо мною? – відповів Володько швидко й рішуче..

– Куди?

– Побачиш.

– Я йду, але в мене ключі. Не можу їх лишити самих…

– Зроби, як хоч. Жду тебе в Сергія.

І Володько швидко відійшов.

Вечоріло. Погода змінилася. Вчора небо було ясне, і світив місяць; тепер найшли хмари й затягнули його. Зате потеплішало. Час від часу – там, то там – пролітає велика сніжина.

Володько швидко йшов в долину до Сергія. Йшов туди охоче. Він навіть радіє, що так сталося, що вирвався з того неприємного товариства. Хоча біг він не тільки до Сергія, чи хлопців. Хотів бачити Наталку… Принаймні бачити… Відколи підвозив її з міста, стратив з очей… Навіть у церкві не помітив її. Питати також ніяково, але думка думкою. Коли засяде в голові – не виженеш… І не заставиш її чимсь іншим… І не заїси…

Хай вже Ганка вибачить. Але йти проти серця тяжко… Кожний рух її, кожний усміх, кожний погляд… Ну, що може на світі ставити спротив? Це й є та мрія… Володькова мрія від ранніх, юначих часів, коли-то він ще тільки ріс, коли спинався на ноги й коли міг уявляти «її». Ось вона й є. Ні, Ганко!! Вибач мою легковажність…

Але ні цього, ні другого дня не зустрів він Наталки. Був, здається, скрізь. З хлопцями, на музиках, на вечерницях, на «колодці»… З Ганкою досхочу танцював, але Наталки не бачив…

А час біжить. У таких роках він біжить надто швидко. Свята мигнули й нема… Будні дні – то мороз, то одлига… Клопоти дома… Мала читальня… Там вже тіснота, що нема де стати… А люди прибувають з-під Одерадівки, з-під Башковець… Тягне їх щось сюди… Приходять, стають і слухають… Очі їх відкриті, а вуха також… Бачать і чують. З-під Одерадівки, з-під Башковець… Всі вони однакові ті люди. І тут і там… Хочуть вони того кращого слова, аби тільки впало воно десь на цій землі.

Одного вечора, після читальні Йон, Антін та Демид відійшли на бік і щось змовляються. Це вже на дворі… Володько ще занятий… Його ще питають, що буде завтра… Обступили зо всіх боків, мов попа…

– Володьку! – чує він за плечима. Оглянувся. То сам Йон.

– Ходи, щось скажу, – сказав він.

Володько виступив на бік.

– Хоч з нами? – питає Йон.

– До Євдошки?

– Ні. На другу гору.

Володько знає, що то за друга гора. Туди ще хлопці з цього боку не ходили. Він знає також, що там Наталка. Давно вже її не бачив і майже забув. А може краще не йти? Хвилинку подумав. Антін, Йон, Демид… Найкращі хлопці… Не може ж він їм відмовити. Перед ним стоїть Йон і чекає.

– Йдем! – сказав Володько рішуче.

За пару хвилин чотири чорні тіні відділились від гурту й швидко зникли в долині. Ніч темна. З заходу віє прудкий одлижаний вітер. Верхи дерев гнуться й шумлять.

Парубки швидко перебігли долину, перейшли річку, перелаз і пішли під гору вузькою, з обох боків огороженою стежкою. Йшли швидко, мовчки. Вже ось садки… Володько відчував неспокій. Не хотів цього показати. Намагався бути веселим та байдужим. Але чим ближче підходили до садків, тим його неспокій зростав.

Дівчата не сподівались таких гостей. До них заходили менш поважні парубки. Часом приходив до Наталки Іван з Людвищ. Цього вечора його не було. Четверо дівчат спокійно пряли, а стара Настина мати куняла в запічку. Біля мисника на лаві сиділо кілька менших хлопців.

Раптом забрехав собака. Всі настрожились. Настя встала й підбігла до вікна.

– Дівчата! Їй-Богу до нас хлопці йдуть! Хресто-святий! Йон!.. – Вона не договорила. Перед вікнами швидко майнули чотири тіні, і зараз же рипнули двері до сіней. Дівчата, швидко почали охорошуватись. Одна Наталка сиділа спокійно, крутила свою прядку й смикала мичку. У сінях тупіт, рипнули другі двері, і хата наповнилась гамором.

– Дай, Боже, всім гоже! Чи приймете?

Дотепи, сміх, жарти. Крутяться колеса, бурчать шпульки. По часі дівчата почали співати. Виводила Наталка. У неї приємний, грудний альт.

«Ой, там за горою,

Там за кам’яною,

Ой, там ломить вітер

Рожу з калиною» –

виводить Наталка. Голос її пливе рівно, спокійно. Слова вимовляє так, ніби співає про себе.

«Ой, там ломить вітер

Рожу з калиною,

Ой, там розстається

Козак з дівчиною» –

співає Наталка. Сіпвають всі дівчата, але тих не чути. Співає тільки одна вона, бо співає й думає над тим. Кінь осідланий уявляється. Стоїть коло плота, за плотом рожа й калина. Козак чорнобривий, а коло нього дівчина. Може це сама Наталка. Так. Це напевно вона. Це ж і пісню сама склала. Може не ця Наталка, а її сестра, що жила колись, дуже давно, коли ще були козаки, що їздили в бої.

«Вернися, козаче,

Вернися, соколю,

То впущу до хати,

Щоб не чула мати».

Голос її шовковий плаче й просить. Вона, ця чудова Наталка, впустить до хати. Прийди! Ось все моє! Тихо! Візьми мою душу з собою в бій. Силу мою візьми! Візьми мою красу й молодість!

«А як упускала,

Тяженько зітхала,

А як випускала,

Сердечно плакала».

Плач, дівчино! Твій любий козак вже махнув на сідло. Прощай! Може завтра зітнеться в степу з татарином і ляже трупом. А може вернеться з загорілим, сильним обличчям. Дужий, чудовий. Візьме тебе й будеш його навік.

А коли скінчилась дівоча пісня, хлопці втяли свою. Після завели жидівську школу. Антін та Йон ляментують басами: дубо-о-овий, дубо-овий! Демид другий тенор: ліско-овий, ліско-о-овий. Решта хлопців хто може першим тенором: клено-о-овий, кле-но-овий…

Володько вбрався за рабина. Напнув на голову рядно, дістав з полиці стару книжку. Хлопці виводять кожний своє, а Володько спочатку тихо, а після все голосніше й голосніше почав шверготати, кричати, хитатися на всі боки, бити книгою по столі, вимахувати кулаками.

Робив це добре. Дівчата качалися зо сміху. А хлопці все тягнули своє. У хаті стало весело. Навіть Наталка щиро сміялася, і її білі зубки блищали, мов перлини.

Коли скінчилась школа, Володько зняв рядно, пригладив волосся, обернувся кілька разів по хаті й сказав:

– А тепер, чесні люди, розповім вам казку. Хочете?

– Кажи! Хочем, – заговорили всі.

– Тоді тихо! Слухайте і вважайте! Сідайте всі кругом, хто де знайде місце. Уявляйте, що у мене довга, сива борода, довгі, кістляві руки, глибокі очі закриті довгими, сивими бровами.

Обвів навкруги поглядом. Всі замовкли, ніби навмисне, ніби чекали, що Володько має викинути якийсь жарт. Але він не жартував. Серед великої тиші почав своє оповідання.

– Було це далеко, – почав він поволі, розважно, виразно. – Не у нас. А може й у нас. У такій саме землі, як наша… В одному селі був, жив добрий господар на імення Іван Борислав. Було це давно, а може й не давно. Було це на Щедрий вечір.

Іван Борислав знався на травах лічничих, на добрих словах, на гарних приповідках. Всі навкруги по всіх селах знали його, всі любили й всі поважали. Було пристріт кого нападе, чи вроки, чи скаженина, чи руку хто вивихне – одразу кличуть Борислава. І хай то буде у день, чи в ночі. У свято, чи будень. У дощ, у сльоту, чи метелицю… Ніколи нікому не відмовляв Борислав. Брав свої ліки в торбину, у руку ціпок і йшов. Йшов до хворого, до страждучого й ніс йому допомогу, розраду, ніс добре слово.

Одного разу на сам Щедрий вечір покликали Борислава до сусіднього села Колотоків. Хтось там ногу вивихнув і потребував негайної помочі. А село те було не близько. За горою. А ціла гора лісом покрита, а в лісі рови та скелі, а стежки снігом засипані. Але Борислав устав і пішов.

Прийшов до хворого, допоміг йому й вертається додому. Пізній був вечір, зірвався вітер, мело снігом. Івана не хотіли пустити. Казали йому:

– Не йдіть в таку погоду. Лишіться у нас на святу кутю. Будемо дуже раді.

– Ні, – сказав Іван. – Не можу зістатись у вас. Піду!

Встав і пішов. Вітер мів снігом, по небі тягнулись хмари. Тільки десь-не-десь проривалась і моргала ясна зірка, ніби око гарної дівчини, та ще час від часу випливав з-за хмар, то знову ховався, великий, круглолиций місяць. Борислав квапився, бо хотів до Нового року зайти додому. А стежки зовсім заметені. Сніг глибокий, копкий. Ноги грузнуть і ховзаються. Втомився старий, поки вийшов на гору, задихався, а коли був уже на горі, став, щоб відсапнути.

І чує Іван з сусіднього села дзвони. Великий дзвін вдарив дванадцять разів. Іван зрозумів, що він вже не дійде додому, що Новий рік прийшов. Зняв шапку, перехрестився широким хрестом і вклонився до самої землі. Так, ніби перед ним стояв Новий рік, так, ніби Іван його бачив.

В той час втих зненацька вітер. Хмари на небі десь зникли зовсім. І лишилось воно велике, хороше небо з ясними зорями й великим, світлим місяцем, що стояв майже над головою. Стало так гарно, так весело навкруги. Молоді сосонки непорушно, ніби заворожені стоять, білий, чистий сніг іскриться в очах, і стільки скрізь розсипано барв, що ніхто не знає, яка з них краща.

І почув Іван, що зовсім недалеко від нього хтось, ніби закашляв. Так, ніби старша вже людина, що йшла й закашлялась. Іван насторожився й зрадів. О, думає… І ще одна душа серед цього лісу в такий час знайшлася. Хвала Богу! І не встиг Іван докінчити своєї думки, як з-за молодої, розлогої сосни виступив дебелий, старий чоловік. Місяць ясно освічував його велику постать. Мав він довгу, сивасту бороду. Одягнений у жовтому, з великим, виложеним, ягнячим коміром кожусі. На плечі у нього ловецька душниця, а коло нього великий, ловецький собака-вовчак.

– Ну, – думає Іван Борислав. – Не зробив я нікому зла, не думаю, щоб і мені хтось хотів його робити. – Зняв чемно шапку й виразно, голосно сказав: – Слава нашому Богові! З Новим роком будьте здорові, добрий чоловіче!

А той відповів:

– На віки-вічні слава йому! І вас з Новим роком вітаю. Звідки мандруєте?

Так і так. Все, як було, розповів.

– Ага! – сказав чоловік з рушницею. – Так! А чи не могли б ви пройтися трохи зо мною. Хочу вас дещо розпитати. Що доброго у вас чувати? І чи готові ваші села?

Але тут мушу ще добавити: край, з якого походив Іван Борислав, був завойований чужинцями. Були там над Дніпром села, але не жили в них вільні люди. Панували над ними чужинці. В урядах, в судах, у школах. Навіть у церкві. Не признавали чужинці тих людей за людей. Не хотіли шанувати, ні їх самих, ні дітей їх, ні їх святих могил. А люди, мов полонені., коритись мусіли.

Іван Борислав сказав незнайомому:

– Маю час і охоче з вами пройдуся… А в селах наших нічого нового. Все ще так є, як було.

– Ну, то обійдем ось цю гору й підем, скажем їм, – сумно проговорив незнайомий. – Ходімо!

Обидва пішли. Увійшли в ліс глибокий. Йшли без стежок, без доріг. Часом на якусь галявину виходили. Місяць світив на них з високого неба. Довга тінь тягнулась за ними. Собака йшов спокійно по слідах незнайомого.

Обходили всі яри, всі долини. Виходили на гори й дивились з них униз. Краса й тиша скрізь стояли. Іван часто не міг заховати радості, який то гарний, великий Божий світ, яка чудова та його земля. І втоми вже не чув, бо радів, як мала дитина. Здавалось, що він вперше в житті подивився на землю свою звисока й вперше побачив її своїми очима.

– Господи Боже! – казав собі в душі. Ти єдиний можеш спасти нас від великих гріхів. Син Твій за цілий світ постраждав і викупив його з неволі. Подай нам, Боже, змогу принести жертву за себе й дітей своїх.

Поки молився так Іван, його проводир йшов мовчки перед ним. Часом тільки зупинявся, ставав, обтирав піт на широкім чолі й тяжко віддихав. Йшли так, поки не зайшли в чудову, розлогу долину. Місячне сяйво зовсім заливало її. Сніг горів самоцвітами. Тут незнайомий зупинився й глухим, тремтячим голосом сказав:

– В долині цій колись, давно билися й впали в бою багато тисяч хоробрих людей. Боролися й впали за свободу. Їх перемогли. Вони вже давно відійшли від нас, але душі їх тут… В оцій долині. Ходім до них.

Недовго вже йшли. Підійшли до якоїсь стіни, що чорніла, мов ліс великий. Сюди й туди не видно кінця. У стіні тій залізні двері, а на дверях два великі, мідяні кільця. Взяв незнайомий за те, що з правого боку і вдарив ним раз, потім ще раз і ще раз. Три рази вдарив тим кільцем. Довго не чути було нічого. Борислав, незнайомий і собака спокійно стояли й чекали. Нараз за дверима ніби задзвонили малі дзвоники. Луна від них донеслася й на зовні. Тоді залізні двері самі від себе відчинилися, а за ними був чорний, мов угіль вхід у якесь підземелля.

– Ти зостанься тут, – сказав незнайомий до пса. – А ви, – звернувся до Борислава, – ходіть за мною. Собака слухняно залишився на дворі, а Іван і незнайомий вступили у темний прохід. Двері за ними одразу зачинилися й вони стояли у глибокій темноті. Після поволі звідкілясь взялося бліде, мертве, ніби від порохняків-світляків, сяйво. Воно поволі збільшувалось і по часі Борислав побачив перед собою довжелезний, ніби тунель, прохід. Кінця його не було видно, а справа й зліва проходу стояли прив’язані чудові коні. Направо стояли все карі, наліво все каштані. Блискучі, випасені всі стоять коло довжелезних жолобів і ніби на когось чекають.

– На кого чекають ті коні? – запитав Іван незнайомого.

– Після скажу, – відповів суворо той.

– А де їх кінець? – знову запитав Борислав.

– Побачиш, – так само відповів незнайомий.

Іван вже більше не питав незнайомого, а йшов за ним все далі й далі проходом. Йшли так дуже довго. Направо й наліво все стояли такі саме чудові коні й ніби когось чекали. І по дуже довгій ході нарешті дійшли до кінця. Коні залишились за ними, а вони самі вступили до нового підземелля. Бліде світло тут зникло. З’явилось тут натомість синяве, ніби від горючого газу.

Була це велика, безмежна заля наповнена самою зброєю. І чого тут тільки не було. На колонах, що підпирали склепіння залі, висіли старі шаблі й старі списи. У скринях лежали гарматні кулі. На довжелезних стояках стояли рушниці. І була тут не тільки стара зброя, а була тут і така, яку вживають тепер. Були там скоростріли. Стояли довгими рядами на високих триніжках, на коліщатах. Коло них готові скриньки, повні стрічок. Були тут і гармати – тяжкі й легкі. Стояли й чекали. Навіть літаки, навіть танки були тут, стояли довгими рядами й чекали. Все тут було, і все ніби на когось чекало. Іван Борислав дивувався надзвичайно. Довго не хотів нічого питати незнайомого, але з часом не витримав.

– І нащо тут стільки тієї зброї? – спитав.

Незнайомий навіть не оглянувся. Здавалось, він зробився ще більш непривітливий й суворий. І тільки по доброму часі сказав:

– Ти, чоловіче добрий, до всього лік знаєш. Всяку хворобу відразу вгадуєш, а такої простої речі не можеш відгадати. З якого ти прийшов світу?

Після цього незнайомий замовк і повів далі Івана. По довгій ході дійшли до залі, заваленої різними вояцькими одягами. Яких тут тільки не було одягів і скільки їх було. Не можна було переглянути. Іван вже не питав незнайомого, хоча дуже дивувався, нащо тут стільки тих одягів. Мовчки пішов за ним далі, аж поки не прийшли до найбільшого і найтемнішого підземелля. Було тут зовсім темно й так тихо, що власне дихання видавалось надзвичайно голосним. Не бачив Іван нічого. Стояв у темноті, у порожнечі, заведений у незнайоме підземелля й тільки дивувався. Що значить все це? Де я? Куди мене той завів? Де звідси вихід? По часі з глибокої темноти почув Іван суворий голос незнайомого.

– Бачиш щось тут?

– Ні, – відповів Іван. – Не бачу нічого.

– Чуєш щось тут? – знову запитав суворий голос з темноти.

– Нічого не чую, – відповів Іван.

– Світла! – сказав суворо незнайомий і враз з’явилося світло. Було це справжнє світло дня, що від сонця лилося… Чарівне, живе, тепле! Було це радісне світло, що сяяло над Божим світом зовсім даром всім, для всіх. Велике Боже око дивилось і зводило до життя все, що було на землі, все велике й мале. Кожна мурашка, кожна билинка, кожне найменше єство діставало від сонця стільки, скільки потребувало для свого життя й все від того жило на землі. І було це таке хороше, таке чарівне, таке святе світло.

Іван побачив своїми очима все, що тут було. А було це таке велике, безмежне підземелля… Безліч колон підпирало його склепіння. Скрізь, як гляне око, стояли столи, а коло них лави. На лавах сиділи різні, дебелі люди, ніби вони заснули й когось чекали, хто їх пробудить. Так гарно світило сонце, кликало до життя, манило, гріло… Але вони не чули того заклику. Всі спали. Всі до одного.

І коли Іван призвичаївся до яскравого світла, він здивувався ще більше. Пізнав у тих людях знайомих… Різних знайомих, з різних сіл, що знав навкруги. Все то були на диво свої люди, але чого ж вони сплять? Боже! Чого вони сплять? – питав себе розпучливо Іван. Але ніхто йому не відповів, а сам не міг догадатись. Знав безліч різних ліків на землі, знав все, а цього не знав.

– Боже мій, Боже мій! – Не витримав і викрикнув Іван, – Але чого ж ті люди сплять?

Незнайомий не відповів Іванові. Не обернувся до нього й не поглянув на нього. Звернувся тільки до тих, що сплять і звучним, сильним голосом промовив:

– Сон ваш триває далі! Ось зі мною свідок. Села ще сплять!

Після цього незнайомий обернувся знову до Івана й сказав:

– А тепер час вертатись. Ходім! – І по довгому часі вони дійшли знову туди, звідки прийшли. Незнайомий свиснув на свого пса. Той з’явився й слухняно присів коло його ніг.

Іван був здивований до смерті й нарешті запитав:

– А хто ж ви такий, добрий чоловіче?

– Я! – відповів незнайомий твердим, виразним голосом. – Я ваш Вічний Сторож.

– А що ж це за долина? – запитав знову Іван.

– Це Долина Чекання! – Так само відповів незнайомий.

– А на що ж тут чекають? – знову запитав Іван, бо не міг так відійти, щоб не довідатись цілої правди.

– Чекають тут на добрі вісті з ваших сіл. Я – Вічний Сторож, що кожного року раз на Новий рік виходжу в ночі й обходжу цей край. Але тільки раз на сто літ можу я зустріти живу людину з сіл. І я питаю ту людину: що доброго на ваших селах? Чи вже скоро кінець неволі?..

І коли знатимуть мені відповісти, коли я почую відповідь таку, як треба, тоді прокинуться усі оті, що бачив ти сьогодні. Їх там є безліч. І як тільки почують: готово! Вставайте! Всі встануть, всі прокинуться. Візьмуть ту зброю, посідлають ті коні й виїдуть. І буде то чарівний виїзд!

Але тепер мусять спати вони ще сто літ, поки я не зустріну нову людину. І краще хай не родиться вона на світ, коли має прниести мені таку відповідь, як приніс мені ти. Краще хай мати не родить її, а як родить, хай коло серця придушить, хай втече з нею у дикі ліси, до диких людей, бо на цій землі не повинно бути для таких місця. Ця земля створена для людей живих, для людей розумних, для людей, що вміють самі над собою панувати, для людей, що неволі не знають. А ти йди тепер до людей своїх і розкажи їм, що чув і що бачив. З Богом!

Вічний Сторож повернувся й пішов поволі в ліс. Йти йому було тяжко. Голову ніс опущену. Ноги його поволі переступали, ніби в кайданах, а за ним тягнувся його вірний собака.

Іван довго стояв на місці й не міг рушитись Йому вже не хотілось вертатись до села. Він зрозумів, який тяжкий гріх взяв на свою душу, яку тяжку вину перед Богом і людьми зробив він цього дня. Але все-таки треба було йти. Треба було піти й сповістити іншим, щоб всі знали й дітям переказували. Хай не родиться на світ така людина, що принесла б Вічному Сторожові такі вісті, як приніс сьогодні Іван.

На другий день знайшли Івана недалеко коло села непритомного. Знесилився від холоду, втоми й тяжкого горя, не міг дійти до села, впав і мало не вмер. Але знайшли його й принесли додому. Скоро сумна вістка облетіла ціле село. Люди всі любили Івана. Був він добрий, серце мав чуле й м’яке. Знав трави лічничі й не одного з біди та смерті вирятував. Через те зійшлися до нього й тепер.

Але тепер не могли пізнати його люди. Лежав, мов камінь твердий. Очі мав суворі. Коли побачив коло села людей і опритомнів, почав оповідати те, що я вам оповів. Хай не буде тепер людини, що не знала б, як відповісти, коли ще раз зустріне Вічного Сторожа.

Цим Володько скінчив і замовк. Все, що було в хаті, мовчало глибокою мовчанкою. Всі прядки стояли. Всі люди сиділи майже нерухомо. Антін, Йон, Демид, всі, всі дивились на Володька й слухали. Володько виразно вимовляв свої слова. Кожне слово виходило з його уст, ніби вибране. Коротке, просте і ядерне, бо хотів, щоб всі приняли й зрозуміли його.

І видно було, як впливали ті слова на слухачів. По сяйві очей, по рухах уст, по виразові цілого обличчя. Володько знову перший порушив тишу.

– Ну, – сказав він. – Казку я скінчив… А тепер знову хіба пісню?

– Еге… Пісню… – промовив придушеним басом Антін. Пальці його незграбно ворушились на коліні. – Пісня тепер ледве чи й піде.

Йон встав на ноги.

– Та-а-ак! – сказав він, заложив обидві руки за потилицю й потягнувся.

Демид також встав…

– Ех, Іван, Іван, – вирвалось у нього й більше не казав нічого.

Володько дивився на дівчат. Тонка, білява Настя. Чорнява Одарка… Та й друга всміхнулась йому… Зупинив погляд на Наталці… Здається, глянула також на нього… А можливо помилився… Був це такий короткий погляд. Ось вона вже знову пряде… Права її нога ритмічно наступає поніж прядки, а тонка тканина спідниці спадає майже додолу.

– Йду! – сказав несподівано Володько й швидко встав.

– Чого так спішите? – кинула Настя.

– Їх чекає… Не знаєш? – Це сказала Наталка. Так. Це вона. При тому посміхнулася.

– Дякую вам хоч за це, – відповів Володько. – Вперше почув від вас слова… Йду! А ви, дівчатка, все-таки не сумуйте. Ми тільки з хати вийдемо разом. Демид та Йон вернуться від першого перелазу. Не бійтесь. А ми з Антоном вже якось почимчикуєм самі… Так, Антоне?

– Істинно так! – потвердив той басом.

– Як хочете – знайдемо й для вас місце, – жартувала Настя. – Пустимо на піч. Мама посунуться…

– Ха-ха-ха!

– Смійтесь на здоров’я. Сміх вам на користь.. А вже, здається, і півні кричать. І не хочеться їм спати… Добраніч! Не поминайте лихом!..

І парубки вийшли. Ніч. Чорна, вітряна ніч. Глибока навкруги тиша, тільки час до часу переспівуються півні.

Дійсно від першого перелазу Йон і Демид десь зникли. Парубки таким не дивуються. Володько й Антін нічого не помітили й пішли собі вниз.

Одначе Володько не чув спокою. Щось турбувало його. Невже Йон до неї? – питав схвильовано й одразу гнав цю думку, мов настирливу муху. Ні, ні. Ніколи вона не зробить такого. Ніколи!

Дія цього розділу відбувається на Різдво (грудень 1922 року за юліанським стилем – січень 1923 року за григоріанським).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 143 – 162.