14. Де взяти силу?

Улас Самчук

Цієї ночі, мабуть, Володько все обдумав і вирішив. Довго не спав, довго ходив по саду, довго думав. Ніч спокійна. Молоді дерева навкруги. Ліг над ранок і заснув міцно.

Рано його не будили, бо неділя. Спав, скільки хотів. Встав, був підсилений. Його костисте, змарніле обличчя відсвіжилося. Добре помився холодною водою й поголився.

Матвія не було дома. Був у церкві. Хведот і Василина в полі, біля худоби. Настя порається по господарству. Коли Володько увійшов до хати, вона довго мовчала. «Мабуть гнівається» – думає Володько. – Всі встали, тільки він спить… Потім Настя заговорила:

– По цілому селі ходять про тебе чутки… – казала непевно.

– Хай собі ходять, – сказав байдуже Володько. Мати бачила, що він не хоче про це говорити й замовкла. Володько знав, які чутки, і вони його не цікавили. Йому все одно. Ось тільки треба виставу докінчити.

Потім Володько пішов з дому. Зайшов, як звичайно в неділю, до Левинських. Відвідав пана Гліба й Ольгу. Олег ще в школі.

Пан Гліб був занятий, але Ольга, як звичайно, радо з ним розмовляла. Стан її не погіршився й не поліпшився. Здебільша лежить у кріслі-гойдалці де-небудь на соняшному місці, читає або, закривши очі, думає. Обличчя її все таке ж повне. Вона зовсім не загоряє. Шкіра блідувата, суха, хоч часто на чолі з’являються дрібненькі краплинки поту.

– Ну, як ваша вистава? – питала вона Володька… – Всі ми під враженням вистави… Навіть Галя. Ач, як змінилося від минулого року. То було все ми, а тепер роблять інші, а ми збоку. Один Роман там… Але він не має що робити… А вчора він оповідав про вас. (Володько спустив голову). Гарна та дівчина? Ні. Я не так хотіла сказати… Чи цікава? Гарна, то гарна… Бачила її не раз у церкві…

– Як кому, – відповів Володько. – Мені цікава.

– Але вона виходить заміж.

– Так.

Ольга поважно, байдуже дивилася перед собою. Потім повільно казала:

– «Не всі тії та сади цвітуть, що весною розцвітаються…» Чи не правда? А вам гріх, що ви її зводите…

– Тяжко вам це пояснити, – сказав Володько. Дивився вбік. Виминав її погляду. – Ви самі казали колись, що треба любити.

– Певно. Але любити вільну…

– Люблю те, що можу… Люблю не для втіхи. Люблю, бо бачу в ній те, за чим тужив… Але життя життям. Можете казати, що це гріх. Бог цього напевне не скаже.

– Ну… Можливо. Ми цього не знаємо. Це дійсно Божа річ: любов, кохання, щастя, нещастя… Життя і смерть… Все йде, минає… Приходить щось нове, Але жити треба відважно. Навіть перед смертю.

Потім прийшов обід. Володько залишився обідати. За обідом пан Гліб оповідав за інспекторську візитацію школи. Мав добрий настрій, через те оповідав зі сміхом…

– Дивний народ. Насильно пруться, щоб їх любити, – сказала між іншим Галя. Вона говорить по-московськи. Питання ці її не цікавлять. Вона зайнята зовсім іншим. Саша має намір від’їхати й це її хвилює.

Обід тягнеться довго. По обіді Володько йде в село. Була гарна погода. У читальні почали збиратись учасники вистави. Прийшли всі. Настрій трохи натягнутий, але нічого. Проба пройшла добре. Після проби вирішили остаточно день вистави. Далі тягнути не можна. На цьому особливо настоював Володько. Вистава в слідуючу неділю.

Вечором у дібрі на подвір’ю Юхима заграли музики. Парубки та дівчата пішли туди. Володько пішов також. Мав добрий настрій, без огляду на вчорашній вечір. Всі дівчата дивились на нього з незатаєною цікавістю. Мабуть ціле село знає, що сталося вчора в читальні.

Наталки на музиках не було. Не було також Ганки. Володько перетанцював кілька разів з тією самою Віркою, що вчора ввечорі покликала його біля Григоркової брами. Це маленька, гарна, чорна, мов циганка, дівчина. Їй, видно, подобається, що Володько з нею танцює. Вона оповідає йому, що казала їй Ганка.

– Казала, що дуже вас любить. Знаєте? А ще казала, що Наталці не подарує. Дурна, кажу їй. Що вона винна. Ні?

Музики грають польку. Пари швидко крутяться. Тут майже всі видатніші хлопці. Йон також тут. Він ходить, піднявши голову. Так само й танцює. Здається, і тут він сердитий. Сердито крутить дівчиною й міцно притупує великими, вичищеними чобітьми. «Комуніст» – думає Володько. Після танцю біля Йона гуртується кілька хлопців. Вони тримають себе зухвало. Мають в собі щось Йонівське. Вони відрізняються від решти хлопців, хоч крім Володька, ніхто того не помічає.

У відчиненому вікні хати стоїть невелика нафтова лампа. Вона кидає дещо світла на подвір’я, де крутяться танцюристи. Збита, густа маса молоді без перерви ворушиться. Сміх, вигуки, миготять і зникають у темноті обличчя, бовкає великий бубон і все заглушує.

Кіндрат вже встиг випити. Він мне під ясенком якусь дівку, а біля нього стоїть Роман. Де він тут взявся?

– Оксано. Мовчи. Чого кричиш, ніби тебе ріжуть! – каже Роман. Він також п’яний.

Володько побачив Мокрину й підступив до неї.

– Хочу з вами поговорити, – сказав він.

Відійшли на бік.

– Де Наталка? – питає Володько.

– А хресто-святий, не знаю, – співчутливо відповідає Мокрина. – Вона ж була в читальні?

– Була. Куди пішла – не знаю. Не можете її викликати?

– Сергію! – гукнула Мокрина.

Підійшов Сергій.

– Побудь тут. Я скоро прийду, – сказала вона. Сергій не питав, куди й чого йде. Він тільки сказав:

– Добре.

– Підем, – сказала Мокрина. Володько пішов з нею.

Мокрині подобається ця таємнича гра. Робить вона це поважно. Зрештою, вона любить Наталку, так само, як Сергій Володька. Вона охоче їм поможе…

Йшли дорогою. Десь-не-десь вештаються люди.

– Добривечір!

– Дай-бо-здоровля!

Потім звернули на вигін до колод. Дійшли до річки. Хтось у темноті йде.

– Агов! Хто йде?

Володько стрибнув і одразу був біля Наталки. Це вона. Пізнав її по ході й по голосі. Вона його також пізнала.

– Йшли за тобою! Де провалилась? – грубувато казала Мокрина. Але в її голосі чулась велика приязнь.

Потім Мокрина пішла назад на музики, а Володько з Наталкою зістались. Темнота, безлюддя… Там у діброві бовкає бубон і гудуть труби. Потім хлопці заспівали пісню. Чути хрипкий голос Кіндрата. Він псує ту гарну, буйну пісню.

«Ой, на горі вітер віє…

Та жито половіє…

А козак дівчину

Та вірненько любить,

А зайнять не посміє…»

Володько веде Наталку трохи далі від стежки. На вигін лягла роса. Від річки тягне вогкістю. За річкою вільшина зливається з горою, гора з садом Рони. Все те чорне. Видається, що там чорна безвість і в неї, не дивлячить на ніщо, йдуть ці двоє людей.

Наталка оповідає, що сталося.

– Нічого не сталося. Почали мама. Куди ти все ходиш? А куди я ходжу? Ти-но мені дивись. І почали сваритись. Потім прийшов тато. Спочатку нічого, а по часі кажуть: не смій з ним ходити! Інакше буде зле. А я не видержала. Я не ваша худоба й ви не маєте права мене продавати. Ну, й після цього пішло. Ет… Я зроблю, як хочу… – закінчила Наталка.

Володько уважно її слухає. Потім мовчки горне її до себе. Серце його стискається. Знаходить її уста.

Вони теплі й вогкі. Чує її пружні, дівочі груди. Під рукою вигинається тонкий стан. У голові туманіє.

– Мила моя! – шепче пристрасно. – Ти!

Вона мовчки горнеться до нього, а серце швидко б’ється в грудях. У Ронівському саду голосно затьохкав соловей. З другого боку села чути пісню. Але це вже не та пісня й співають її на горі біля Демида.

Володько пізно вертався додому. Нічого не умовився з Наталкою. Нічого не сказав їй, а вона йому. Не хотіли говорити про те, що буде. Жили тим, що є. Воно таке коротке. Він тільки зайшов до криниці й сьорбнув кілька разів чистої, холодної води. Був майже п’яний, і це трохи освіжило його.

До вистави все-таки не дійшло. Повітове староство не дало дозволу. Це сталося в останній момент. Все було готове. Розліплені плакати – у Тилявці, на Угорську, в Жолобках, Башківцях і Людвищах. Готова сцена. Готові перуки. Готові ролі. У суботу вечором ще була надія, але приїхав Сергій і привіз відмову.

Під читальнею ще більше людей, ніж звичайно. У читальні також повно. Вісткою, що її привіз Сергій, всі були приголомшені, але найбільше пан Рона. Він був так переконаний, що дозвіл буде. Володько встав і сказав кілька слів.

– Товариші, – сказав він. – Не сумуйте й не падайте духом. Це тільки початки!

Можливо, що його й не всі зрозуміли. Потім він сказав кілька слів до людей під читальнею. Говорив через відчинене вікно.

– Прошу уваги! Вистави не буде. Повітове староство не дало нам дозволу!

На дворі зчинився гамір, але Володько його не слухав. До слова прийшов Рона.

– Так, панове! – казав він. – Тимчасом до побачення… У другу неділю влаштуєм шаховий турнір. Будемо змагатись без дозволу. А тепер підем.

Відходячи він ще звернувся до Володька.

– Перекажіть вашому братові, що я продаю землю. Він був у мене, але я ще тоді не знав… Продаю. Передайте це. Хай прийде записатись…

Він подав руку й мовчки вийшов. За ним виходили інші – хлопці й дівчата. При цьому кпилися з себе самих. Настрій не був пригноблений. Навпаки. Кіндрат, мабуть, пригадав собі минулорічні вибори й затягнув хрипливим голосом «Ще не вмерла»… Йому дехто підтягнув. Впало кілька непристойних вигуків, але Володько втихомирив.

– Спокій! Без істерики!

Він залишився останнім. Мав намір відійти за Наталкою. Вона там напевне десь його зачекає. Але до нього прив’язався Йон. Був він, як звичайно, напханий сердитими словами і всі хотів одразу висипати перед Володьком.

– А що? Не казав тобі? Бачиш!.. Треба іншого…

– Ну, що? – сердито питав Володько. Це вже йому докучило.

– Організації… Опертися на силу. Кажу тобі: не сиди тут. Йди туди. Займай там місце. Ми тут будемо готовити. Що до чого, і ми матимем опору. Не розумію, чого ти ждеш…

Володько мовчав. Дивився перед себе в темноту. Йон говорив далі.

– Тут вже є велика організація. Ми мусимо включитися до неї… Невідмовно мусимо. Ти все: Просвіта, Просвіта… Просвіта не поможе. Просвіту можна придушити за один день, а тут треба…

Він все говорив і говорив. Говорив пристрасно й сердито. В його словах безліч ненависті. Володько мовчав, слухав, нічого не перечив. Здебільша він годився з Йоном. В його вухах тільки звучали слова, сказані колись Глібом. Не міг переказати їх Йонові. Той ще не розумів Москви і не-Москви. Його чуття було ще чисто земляне. Його брат був десь там бригадиром, писав гарні листи, багато обіцяв, прислав навіть світлину. Це Йон розумів. Все решта в нього – «петлюрівство» й «сентименти» – слова заучені на партійних сходинах у Крем’янці.

– Все це сам знаю, Йоне! – Накінець казав Володько. – Тільки воно не таке просте, як ти думаєш…

Йон на це сердито сплюнув. Він покинув Володька й пішов. Обіцяв, що буде сам організувати хлопців. Тоді побачить, хто переможе.

Події останніх тижнів поважно вплинули на Володька. Мусів думати. Враження книжки. Наталка. Ганка. Йон із своєю сердитою мовою. Заборонена вистава. Стільки вложено праці, напруження, надій. Це змушує думати про будучність. Що буде далі? Дні летять, роки йдуть. Він сам, ніби в повітрі. Так. Він жив своїм великим коханням, але життя робить удар за ударом і змушує дивитись на світ тверезими очима. Необхідно відважитись і зробити якийсь рішучий крок.

Переказав батькові слова пана Рони. Старого це поважно затурбувало.

– Як то? Коли продаватиме? Вже тепер?

– Казав записуватись…

– Ну, добре… Але ж… Якраз такий час. Як ми йому скажемо? Може ти підеш до Дерманя? Я не можу. Хто буде коло мулярки.

Матвій хвилинку подумав і сказав ще рішучіше.

– Піди. Це треба. Я тимчасом сам зайду до Рони. Василеві земля потрібна.

Потім Володько сказав батькові про заборонену виставу. Це його менше торкнуло.

– Ти-но пильнуй більше землі. Це главне, – сказав він.

– А-а! Главне. Я вам вже не раз казав, що главне. Як впильнуємо, коли нам її вирвуть. З рук рвуть.

– Думаєш, поможе вистава!

– Поможе собі свідомий народ.

– Йди, йди, йди! Не говори! Зараз йди! Сьогодні збирайся та йди! Якраз неділя… І скоро вертайся, бо всюди повно праці.

Одночасно сказав Насті:

– Зготуй йому що на дорогу. Скоро! – При цьому він видно хвилювався. Йому здавалось, що земля може втекти й Василь не піймає її. Треба робити скоро. Не можна гаяти ні одної хвилини. Володько знає, що в такі моменти перечити старому небезпечно. Одразу почав збиратися в дорогу.

Збори невеликі. Документ, вузлик харчів і готово. Перед ним п’ятдесят кілометрів дороги, але знає її дуже добре. Навіть приємно ще раз пройти тими лісами, пісками… Пригадати старі стежки. Вийшов з дому бадьорий і пішов навпростець через Угорщину. Шкодував тільки, що не міг ще побачити Наталки. Хлопці будуть також без нього. Там ще стільки роботи. Все треба розбирати й приводити до порядку. От будуть лаятись, – думав він. От наберуться огню…

Матвій одразу пішов до пана Рони. Той ще спав. Не хотів чекати даремно. Пішов оглянути поле. Вже не раз бачив його, але його очі хотіли бачити ще. Вийшов алеєю з саду й зупинився. Перед ним не поле, а ласкава долоня. Сонце освічує її, і Божі дари хвилюють сюди й туди, як морська вода. Старий зняв шапку. Вітер поворушив його сивим, рідким волоссям. Очі його прояснилися.

Він вже бачив свого улюбленого Василя, що йде тим широким полем, оре його і сіє. Отам може поставити хату. То добре місце. На город там також добре. Трохи до води далеко, але потім, з часом можна отам нижче дістати воду… Глибоко тут вода, але дістати можна… Тимчасом буде возити воду з долини.

Любить він того Василя. Бачить у ньому самого себе. Стратив свого, але зістався братів. Його діти не такі. Розходяться, куди можуть. Не чують так землю, як він сам. Він би міг її цілувати. Обняти старими руками й цілувати. Оцю саму, що топче ногами, що наступає кожний день. Шкода, шкода! Ах! Так роки втекли. Ще хотів би змагатись. Ті діти… Що вони? Не зовсім довіряє їх силі. Якісь такі все перечулені, панькуваті… А з панськими руками до діла не підступай. Діло робить мозоля, твердість…

Пішов у напрямку долини. Там, здається, суглинок. Коли б отак викроїти його… Ну, але не біда. Погноїти – родитиме. Тут земля – земля. Пригадав старий Володькові слова: «З рук вирвуть». Які дикі слова. Людині вирвуть з рук власний шматок хліба, а її випхнуть… Куди? І не спитають, куди. Йди, куди хоч’ – у воду, у далекий світ, вішайся на банти… Але…

Тут старий зупинився, і випростався. Подивіться! Він ще все-таки великий. Він ще має силу. Він вже постарів, так… Одначе навкруги нього ростуть пасинки – сини й дочки з його крові й кості, що вийшли з цієї землі, на якій стоїть він, його дід і прадід. Це, мабуть, і є закон! Той найбільший, найсильніший, що його сам Бог десницею благословив. Але треба – думає старий – сили… О, треба, треба! Бо, хоч сила без закону мала річ, то сам закон без сили – нічого… Так воно є…

Потім старий пішов до пана Рони. Той вже встав

– Здєсь какой-то мужік прішол – доложив Марко.

– Кто там? – гукнув з кімнати пан Рона, але Матвій вже протискався незграбно у вузькі двері.

– Це я, – сказав він. – Добре утро!..

– А-а-а! Дядько Матвій! Здрастуйте! – казав пан Рона, зав’язуючи краватку. – Що скажете?

– Чув, знаєте, – казав повільно Матвій, – що продаєте землю.

– Продаю.

– От я й прийшов… У мене, знаєте, племінник Василь, син мого брата. Так він ото хоче…

Пан Рона зав’язав краватку й обернувся до Матвія.

– Я вчора казав Володькові про це. Добре, що ви прийшли. Зробимо діло. Землю продам. Не вмію на ній робити…

Матвій затупцяв.

– То знаєте… Що кому… Воно так. Хочу, значить, довідатись ціну.

– Триста рублів. Золотом. – Коротко сказав пан Рона. – Ні, ні, ні! – казав далі пан Рона, хоч Матвій йому нічого не перечив. – Ніяких інших грошей не прийму. Тільки золото.

Матвій згоджувавсь:

– Золото, так золото. Землі за марки не купиш. А от що триста рублів… Воно…

– Дорого? – перебив пан Рона. – Не дорого. Остання земля. Дякуйте, що продаю. Не продав би вам – прийшли б інші й забрали б…

Матвій це сам знає. Перечити тут зайве, а до того ціна можлива. Сам колись дорожче платив. –

– Ну, – проговорив він. – Я нічого. Будем брати. А за гроші не бійтесь…

Згодились. Хай тільки приходить Василь і відкроює, скільки потрібно. Матвій вдоволений. Вийшов від пана Рони осяйний і щасливий. Все-таки ще вирвав шматок землі з нероботящих рук і передав у роботящі. Це йому не первина. Вирвав її на своєму життю досить, але не за дурно. Своїм потом, працею й золотом… Не хотів би інакше. Хотів, щоб було то його за всіма правилами…

А Володько все йшов і йшов. Цілий день. Через ліс – просто так, як бачуть очі. Часом тільки виходив на дорогу. Дорога пісчана, копка. Пісок розігрівся сонцем і пече в ноги.

Самота викликає безліч думок. Пригадуються минулі роки. От тут не раз ішов, отам спочивав. Знає, коли і як то було. Пригадує виразно той настрій приємно-меланхолійний, бо йшов переважно восени, коли спадало листя та шелестіло під ногами. Завжди з радістю йшов туди, на північ. Там все-таки якось інакше… Завжди це виразно відчував.

Трохи інакше і тепер. Весна, все зелене, співають птахи. В сосновому борі сильний запах живиці. Сам вже не той – майже мужчина з довгими ногами й міцними м’язами. За собою лишив село, а там його любов. Ось вийде вона сьогодні в село й ніде його не побачить. А вечором також даремно чекатиме.

Так воно тепер. І багато воно тепер змінилося. Навіть дерева, здається, не ті… І небо… Не так промовляє до тебе, інакше дивиться, не ті думки викликає. Аж дивно, яке то було тихе життя. І верби, і біла хатка, і лагідний захід сонця… Зорі з неба лагідно дивились. Де те все ділось тепер? Нічого нема. В очах все ще розбурхані хлопці, спів вчорашнього вечора, сердитий Йон. З його уст вискакують слова, мов жарини. Кожне болить і пече. Знов ті різні уряди. І ті також сердиті. По всіх містах при бюрках люди й ні одного лагідного обличчя.

Чим далі йшов Володько, тим більше пробирала втома. Перш усього ноги. Вже від Зеленого Дуба почали поболювати. Коли вийшов за Мости, боліли зовсім. Але йшов. Сонце ховається, а спереду шмат дороги.

Поки вибрався з лісу, настала темнота. Повіяло рідним вітром. Все-таки це багато значить. Тут воно не так. Ось і дерманські поля. За цей час, що їх не бачив, вони ще більше промовляють до душі. Йшов, трохи похитувавсь, але знайомі, дорогі місця надавали сили й бадьорості.

Підходив до того місця, де народився на світ. Глибока ніч. За кілька годин буде ранок. Все навкруги спить міцним сном. Ішов стежкою «від Могили» через поля до Запорізьких городів. Оточені високим живоплотом, сади стоять непорушно в темноті, мов чорні, фантастичні замки. Стежка хвиляста, втоптана. По ній не раз колись бігли його малі, дитячі ноги. По ній не раз ступали ноги його рідної матері, дитячі, коли ще його зовсім не було на цім світі. По ній ходили його діти й прадіди…

Навкруги старі, вироблені, сполосовані на вузькі нивки, поля. Межі біжать, мов дві колії дороги, одна коло другої, і там зараз на пригорку зливаються. Тісно тут тим полям. Вузькі, тонкі, мов черви, сповзлись під самі городи й, здається, домагаються, щоб їх визволити з цієї тісноти. Виразно чути їх пригнічену мову, їх тяжкий, безупинний стогін.

Зате сади чудові, розлогі, обсаджені від західних вітрів живим розрослим плотом. Непроглядно густо сплелось грабове, липове, ясенове пруття й творить високий, зелений мур. Отам на розі, мов вежа, зіп’явсь догори тонкий, підчухраний ясенок. Ряд старих, череватих черешень, ніби фортеці, потужно стоїть і хоронить ті мирні, спокійні рядочки яблунь, що вже давно одцвіли й поволі вагітніють. Ніякий вітер не прорветься туди… Вдарить з розгонного поля, строщить крила й ляже тут під мурами.

Володько пройшов дорожиною під живоплотом, а після звернув направо у вузьку, закриту садами вуличку, що веде аж до брами подвір’я. Колись тут бавились дітьми. Отам за брамою ховалися. На тих широких дверях та стінах малювали крейдою, або вуглем страшного Діда-Рачинця. Приглянувшись в день напевно можна помітити ті дивовижні малюнки. Від брами вбік, між хлівом і шопою, вузенькі, темні суточки. Від Тетяниного саду відгороджені плотом і зарослі густою бузиною. Там колись Володько провалився в яму. Це рештки дідівської гончарні, що були прикриті й забуті…

Від брами просто дорога на подвір’я «Панка» Івана, а наліво «до дядька». Великий, мурований з каменю хлів. Фаціят з дверцятами, до яких приставлена драбина. На хліві сіно, там в літку сплять. Там і Володько спав колись.

Володько звернув на подвір’я. Проти нього стояла велика, біла, крита чорною бляхою хата. Направо шопа, наліво клуня й свининець. Здоровенна, широка яблуня й сливовий садок заступили північ. Перед вікнами хати широкий квітник і розлогий, молодий горіх. Прокинувся старий собака Дунай. У дядька від давна-давен всі собаки звуться Дунаями. Володько пам’ятає вже два Дунаї… Собака кілька разів ледачо брехнув, але пізнав Володька, підбіг до нього й почав розмахувати товстим, кудлатим хвостом. Володько погладив його по голові.

– Ну, що старий? Ще служиш? – сказав у голос. Дунай не відповів нічого, але виразно дав знати, що йому мало одного хвоста, щоб висловити своє вдоволення.

Тут, де тепер стіжок соломи, стояла колись старенька, кривобока хатина. Та широка яблуня вже й тоді закривала її, мов хмарина. Там народився Володько. Там вперше побачив світло сонця… Звідсіль вийшов у світ, обійшов шматок життєвої дороги, але це місце завжди тягне, мов магнет… Дороге, благословенне місце на землі… Далеко від великих шляхів, заборсане в садах, крутих ярах, але його здалека видно, кудиб не пішов… Де б не був, думки завжди до нього вернуться… Тут страждала мати муками пологів… Тут вперше забилось твоє серце… Тут вперше промовив слово… Величне, рідне, святе матірне слово.

Благословенна будь! Прийми від мене тепле, добре слово, Рідна Земле! Ти дала мені його через уста, через серце моєї матері… Вертаю. На! Кладу у стіп Твоїх, Пренепорочна і Свята… Я більш нічого не можу дати.. Це все моє багацтво. Виймаю з уст святі частинки й кожну з них я радісно із чистим серцем кладу на жертвенник Тобі, болюче кохана, Тобі, кровно-рідна.

Так. Це певно втома. Це розчулення наплило зненацька проти волі. Не міг стримати себе. Любить! Це все, що бачуть очі, це старе, це прапрадідівське… Он під шопою той великий камінь. Він вгруз у землю, бо лежить тут більш, ніж століття. Володько присів до нього. Можливо трохи відпочине. Перед ним ліг старий Дунай. Має підняту голову й виглядає на чорну, висічену фігуру.

Довго не сидів. Не хоче йти до хати й будити. Повернувся до брами, підліз по драбині на горище хліва, знайшов на сіні місце, ліг і незабаром заснув сном здорової, втомленої людини.

«У дядька» багато змін. Володько не може призвичаїтись до них. Він був тут колись, як вдома. Тепер тут інші, здається, чужі люди. Ота привітлива, білява молодиця. Це Василева жінка Маруся. У колисці малий хлопчик. Це син Василів Михайло. Андрій підріс, витягнувся. Палажка вже давно на своєму господарстві. Сам дядько значно постарів, але так само веселий, так само співає татарську пісню, так само сипле чужими словами. Дядина ще більше схудла, але завжди на ногах… Ходить, клопочеться, молиться Богу й постить.

Хатні меблі ті самі. Той сам стіл, барвлений жовтавою барвою, біля якого Володько завжди вчив свої шкільні завдання. Ті самі довгі з поруччям лавиці. Бувало в революцію на них не раз сиділо багато людей. Ті самі ліжка й полик. Тільки на стінах мала зміна. Між тьм’яним, великим дзеркалом і київською видертою колись Володьком з журналу, Лаврою в саморобних, небарвлених рямцях, висить Шевченко. Колись його не було, тепер є. Під ним стара, вилиняла фотографія: Василь ще рекрутом з 1914 року, у короткому піджаку, з перекинутим назад башликом і в кашкеті з напнутим дашком. З ним два його товариші Хоть «з-за рову» і Валентин Рогачок. Всі стоять струнко по-військовому.

– Ну, от і добре, – казав Василь на звістку, що приніс Володько. – Значить вибираємось.

– Господи, Господи! Як подумаєш… Я знаю: вибиратися звідсіль мусимо… Але все кидати! Церкву, людей, нашу хату… – Це говорить Одарка. Володько пригадує ці самі слова з уст його матері. Він каже:

– Дядино. Мама колись казали те саме. А підіть запитайте їх сьогодні. Їм ніде вже нема краще, як там.

– Та правда! – весело каже Єлисей. – Що там. Там добре, де є на чому робить.

– Нема що балакати! – каже рішучо Василь. – Зараз же йду шукати на нашу землю купців. Вони знайдуться. Тіснота.

Єлисей його перебив:

– Ні. Купців знайду я. Ти краще йди з Володьком. Або запряжи коні і їдьте. Скорше буде.

– А як буде з млином? – запитала Маруся. – Муки вже нема.

Правда. Треба наперед їхати до млина. Нічого. Василь зараз же кладе на віз міхи і їде до млина, а завтра до Тилявки. Раз-два.

Василь з місця береться до роботи. Одарка швидко готовить їсти. Володько їде також з Василем. Ще раз погляне на Лебедщину, на знайомі місця.

За годину виїхали. День погожий, ясний. Біля попового саду довжелезним валом цвіте білий і звичайний бузок. Біля монастиря також. Проїжджаючи побіля колишньої семинарії, Василь тикнув батогом.

– Тепер там єпархіальна жіноча школа. Перевели з Крем’янця. Щось пара десятків «баришнів»…

Володько, як довго міг, проводив зором той будинок. Там пройшли його хлопячі і юначі роки. Тепер там порожнеча. На широкому подвір’ю буяє бур’ян. Стіни місцями оббиті. Бляха на стрісі поржавіла. Сад також, видно, запущений. Такий хороший, великий сад…

Поїхали вулицею «біля Лисів» і виїхали на Городнє. Боже, які знайомі місця! Просто дорога на Залужжя. Вліво до монастирського млина на Лебедщину. Отам нижче понад берегом стежка. Та сама, що нею малий Володько ходив з матірю до церкви. Є що згадати. Було це не раз і не два і все воно миле, приємне, яскраве. Все стоїть у очах, ніби це діялось сьогодні.

– А бачиш отам? – Обернувся до Володька й спитав Василь. Тикнув виразно в той бік батогом. Володько вже те бачив. Дивився туди уважно. Це і є те, сьогоднішнє, те, що ділить все, що було і що є. Цілий ряд розкиданих, недокінчених будов. Одна там, друга там. Польські осадники.

Володько хотів щось питатися, але змовчав. Яка користь з порожніх слів. Минули те видовисько й поїхали далі. Скоро доїхали до млина. Там досить завізників. Володькові пригадалось колишнє. Ще стоїть та причепа-хатина, де колись слухав оповідання дядьків. Постарілася. Бруси, з яких вона зложена, почорніли, порепались, мох у шпарах погнив і висипався, гонти на стрісі порозгорталися, віконцята стали матові від мучного пороху. А як в середині? Майже так само, тільки все старе, вичовгане. Навіть залізна грубка подібна на ту, що була колись.

А навкруги стільки змін. Млин побільшав. Колеса вже не зовні, як було, а забиті дошками. Став, здається, поменшав, заріс лататтям та рогозою. Річка значно вужча. Там, де були очерети – косять сіно.

Василь зносить мішки. Володько йому поміг і пішов далі. Зараз за млином звернув на стежку, через кущі верболозу, через річечку вийшов на береги. Грунт під ногами м’який, приємно вгинається. Колись тут було болотце з іржавою водою. Його завжди обходили й витоптували траву. Тепер воно висохло. Он та річка. Вона тече так само, тільки поменшала. Рідна річко! Пам’ятаєш ще мене? Я бігав тут над твоїми берегами, купався в водах твоїх… Багато думок пустив з твоїми водами. Вони, мов птахи, летіли туди на схід сонця… І тепер летять вони туди Так. Туди!

Потім Володько звернув на місце, де стояв Матвіїв хутір. Нічого там нема. Рівне, засіяне житом поле. Нема ні лісу, ні рівчака з тернами та соснами, ні молодого саду. Один трепеток зістався якимсь чудом. Мила, одинока деревина.

Зате трохи далі отам стоять аж дві хати. В одній живе Трихонів син Грицько, друга невідомо чия. Вбогі, недокінчені хати на чистому полі. Біля них втицьнуто кілька рядочків щепок, але вони не роблять враження саду. Навкруги жита. Гарні, зелені, рівні, оточені над проваллям дороги червоним маком.

Тут варто постояти. Земля, небо… На нім хмарини, легкі, мов серпанок, і прозорі. Тиша дуже знайома. Хвиляста, місцями глибока, дорожина обросла з боків орішиною, кущиками сокирок, деревієм, Петровим батогом.

Володько стояв і пригадував, де росли тут дерева, де стояли будинки, де був грабовий живопліт. Потім нахилився, взяв грудочку землі й роздушив її в долоні. Свята земля. Будь і роди.

Потім він пішов поволі межею під гору, де стояв ліс. Нема тих маєстатних, коронастих сосон. Під ними росли маслюки та сироїжки. Тепер навкруги жито й тільки ген там далі кілька одиноких, підстрижених, невідомо для чого залишених сосонок.

Володько йде все далі й далі. Жита, межі, коники-стрибунці, що стрибають під ногами. Почасі він вийшов на клопітську дорогу. Здалека видно ряд широких черешень і кілька хат. Юхимів хутір. Старий вже не живе, але Володько хоче зайти туди. Тут також зміна. Залізне покриття хати перемальоване на чорно. Пасіка зникла. Довгий, зі стрішкою пліт розірваний на дві частини й замінений частоколом зі сливового дерева. Нема також великого пса, що колись так рвався на ланцюгу під шопою.

Володько заходить до Клима. Привітався. Його ледви пізнали. Климова жінка вагітна. У хаті й на дворі якісь діти.

– Зайшов отак подивитись як живете та згадати діда, – казав Володько.

– Вони, царство їм небесне, і вас не раз згадували, – відповів Клим.

Потім він показав Володькові господарство. Нічого. Якось воно йде, тільки дітей багато. Треба шукати для них місця…

– Шукайте землі, – казав Володько.

– Шукаю. Оце недавно їздив геть аж туди у ваші краї. Біля Шумська в одному селі гарний маєток, тільки над самою границею.

– Так. Над границею тепер життя тяжке. За поріг свобідно не вийдеш. Люди живуть, як у в’язниці.

– Але доведеться взяти. Маю шість хлопців… – Закінчив свою мову Клим.

Потім Володька вгостили кислим молоком зі сметаною та коржем. На останку він захотів побачити Юхимову кімнату. Зайшли. Його поличка з книжками. Так само лежать товсті, у шкіряних політурках, книги. Он та Біблія, з якої старий прочитував Володькові.

– Можна подивитися? – спитав Володько.

– Можна. Чому ні…

Володько повернув голову на другий бік і дуже здивувався…

– А це ж що? – здивовано спитав. Клим не знав, як відповісти.

– То ще батько зробили. Не знаю, що на них прийшло. Пішли до Мизоча, купили й повісили.

– А де ж той Освободитель-цар?

– Самі винесли. Тепер, казали, наш освободитель він. І вказували на цей образ…

Володько був здивований. Юхим є Юхим. Образ, що висів на місці царя, був Шевченко. Ще більше здивувався Володько, коли, здіймаючи Біблію, натрапив на Кобзаря. Так само, як Біблія, дбайливо й охайно переплетений…

Ця маленька подія приємно підсилює Володька. У душі зробилось ясніше. Вертаючись, йому здавалось, що над цими полями вже зводиться дбайлива Божа десниця і благословляє їх. Не шкода тих верб колишніх, ні спокою, ні ідилічних вечорів із запахом меду й бренькотом комарів. В цей мир, між ці жита, поля, між тих людей вступає повільним, певним кроком свідомість. У них вже є душа. Вони вже не вмруть.

З таким настроєм Володько вернувся до млина. Василь вже молов, але це буде тривати з годину. Володько не мусить на нього чекати. Він собі пройдеться пішки.

Пішов. Понад берегом, стежкою, старою, знайомою стежкою, попід Городним аж до Лисів. Сонце привітливо сповзало вниз, цвів бузок, бамкав вечірній дзвін. До села верталися з полів дівчата. Вони співали знайому, стару пісню, а в кожній на плечі копалиця. Це від буряків. Потім гнали пастушки отари корів. Зводилась курява, мичали корови, чулись вигуки.

Володько йде швидко. До темноти хотів би дійти додому. Біля монастиря не звернув наліво від «Яна» вниз, а пішов просто до приходської церкви. Мав намір поглянути ще раз на стару церкву, а, як відчинена, то й зайти до неї.

Але так не сталося. Коли виходив знизу глибокою дорогою від земської народної школи з наміром повернути вправо до приходської церкви, він зненацька почув за собою:

– Гальо!

Несподіваний, але знайомий оклик, мав нагоду не раз щось подібне щось чути в минулому, неприємне відчуття поняло його, він миттю оглянувся. Знизу, від монастиря, з рушницями за плечима, йшло за ним двох поліцаїв. Володько зупинився і одразу сягнув рукою до кишені за документом. Поліцаї повільно, мовчазно підійшли, Володько так само мовчазно подав їм свою стару, витерту особисту виказку. Вони оглянули його документ, після його самого і один з них буркнув:

– Сконд єстесьцє?

Володько відповів.

– Цо ту робіцє?

Володько відповів.

– Для чего нє замєльдовани у солтиса? – І не чекаючи відповіді, поліцай відкрив свою шкіряну торбину, виняв чорну записну книжечку і чернильний олівець. Володько намагався щось вияснити, але поліцай холодним, методичним тоном питав його ім’я, його прізвище, його місце народження, його заняття…

Все це заносилось до чорної книжечки і після цього її було заховано назад до шкіряної торби, але вже не одну, а разом з Володьковою виказкою. І одночасно Володько довідується, що може дістати назад свій документ аж завтра і то лиш у коменданта поліції в Мизочі. І не сказавши більше нічого, поліцаї байдуже відійшли.

Володько залишився на місці і був, здавалось, вдарений громом. І то з ясного неба. Йти аж до Мизоча, вісім кілометрів зайвої дороги і невідомо, що його там чекає. Гостре, отруйне почуття заповняло душу, серце й мозок. Мав такий пречудовий, чистий настрій і все це так нагло, безоглядно змінилося.

Вертався до дядька на Запорожжя злий, пригноблений, вибитий з колії. Розповів дядькові про свою біду.

– Так-то воно тепер у нас скрізь. За поріг, різун його матері, бійся вийти, – казав своєю чіткою мовою дядько Єлисей і з серцем сплюнув.

Приїхав з млина Василь, посходились сусіди. Ця вістка всіх ранила, всі гостро реагували, а найбільше старий Трихон, який «тих ляхів не міг переварити».

– Чортова голота! Що я – злодій? Бандит? Не на своїй землі живу? Не свій хліб їм? Забрались на чуже і не дають тобі кроку ступити… Одного разу ми їм ще покажемо де ті раки зимують.

Виникла жвава розмова, згадав хтось і царя, хтось знов натякнув про Україну. За царя, мовляв, на цілу волость було два стражники, а тепер он де не ступиш… На собаку кинеш, а на поліцая потрапиш…

Володько, що прислухався до розмови, додав до цього:

– Воно так-то так… Але за царя нас не боялись, а тепер…

Дядькам ця думка подобалась, їх настрій одразу змінився, почали сміятися… Говорили про все і довго і розійшлися гень біля півночі.

Дія цього розділу відбувається у травні 1923 року.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 212 – 230.