19. Бійки
Улас Самчук
Володькові приснився сон: він стояв на подвір’ю Левинських і бачив, як з того подвір’я через сад в глибину відходили дві глибокі колії, так ніби туди хтось відїхав тяжким возом… У цей час він також і прокинувся, або краще його розбудили, бо у хаті було зовсім ясно і велася голосна розмова. Говорила якась незнайома людина, а потім говорив батько:
– Ну, що ж… Так мусіло бути. Божа воля.
Чужа людина говорила далі:
– Бідна матушка. Вона стільки витерпіла.
А далі запитала мати:
– А коли буде похорон, не знаєте?
Володько розплющив очі і підняв голову. Біля другого кінця столу сидів Довгоногий Архип і його направду довгі ноги були далеко виставлені на хату, так що вони одразу кинулись у вічі Володька. Руді, вузькі штани залатані на колінах круглими чорними латами. До Володька підійшла Василинка.
– Попівська Ольга померла, – шепнула вона.
– Ще не знати, коли буде похорон, тим часом відповідав Архип. – Панич Гліб поїхали до Крем’янця замовляти труну.
Володько ліг знову на подушку і дивився на низьку, закоптілу стелю. Ця вістка не здивувала його, він знав, що Ольга давно хворіла і цього можна було завжди сподіватися, але вона навела його на інші думки. Померла. Не стало Ольги. Така молода. Так часто її бачив, жартував, грав з нею на сцені, танцював гопака… І її вже нема… І ніколи не буде… О. Клавдій все-таки пережив її… Йшли ось такі прості, короткі думки. Вони зв’язували його ще живого з тією дівчиною вже не живою. То значить думка живе довше ніж ми. Особливо коли вона кимсь висловлена… Тривалішою, ніж людське тіло, мовою…
По обіді Володько пішов до Левинських. Саме вернувся з Крем’янця Гліб. З ним прибув також Олег. Не було ні бурхливого вітання, ні радісних усмішок. Гліб виступив зі саней у своїй довгій, чорній з вовнистим коміром шубі, Олег у легкому сірому реглані… На санях лежала обкидана зверху шматками мокрого снігу бараниця. Коні мокрі з позав’язуваними хвостами. З них хмарою піднімалася пара.
Володько висловив братам співчуття і всі разом пішли до хати. У кухні поралася заклопотана матушка. У неї бліде, опале, мішкувате обличчя… Володькового співчуття і привітання вона майже не помітила.
– Глібчику! А Льовочка? Приїде Льовочка? – питала вона швидко.
– Вони приїдуть… Ніна і він. Мабуть і Женя… Я замовив… Завтра буде готова… – Це малась на увазі домовина.
Галя, Роман, Саша. Короткі привітання. Дитяча кімната прибрана, одно вікно відчинене, посередині катафалк і на нім витягнута, прикрита серпанком Ольга. Кілька свічок і хрест стояло в її головах. Обличчя її зовсім маленьке і зовсім воскове. Чорне, гладенько причесане влосся облямовує вузьке, делікатне чоло. Білий, штучний віночок оздоблює голову.
Ніхто не плаче. Обличчя всіх спокійні. Це витворює настрій побожності. Всі люди видаються добрими. Навіть Саша, навіть Роман… Ольга, хоч мертва, впливає своєю добротою, усмішкою, що застигла на воскових устах, спокоєм, що сьогодні втілився й стоїть перед очима присутніх. Полумя свічок освічує його втілення.
Потім всі зібралися в їдальні. Радилися над похороном. Де копати могилу, хто буде нести, які мають бути вінки.
– Ну, а як вам? – спитала після Володька Галя. Вона має на увазі тюрму.
– Нічого – відповів Володько.
– Виглядаєте добре. Не боялися бандитів? А як є в тюрмі? Мені цікаво… А ми не раз вас згадували. Оля також. Восени якось був дуже гарний день… Їй було зовсім добре.. Так добре, що забажала проїхатись. У нас якраз були: Женя, башковецька учителька. Гліб мав час. Ми запрягли копі й поїхали. Боже, як вона раділа. Ви ж знаєте Ольгу? Вона така мила, така наївна… Сміялася, хотіла кілька разів злізти з воза й бігти. Ми їй заборонили. Обїхали до Жолобок, потім ліс, потім назад дібровою, долиною, аж до озера. Але на другий день вона лягла й вже не встала. Але вмерла легко. Вчора… Вночі… Десь так біля дванадцятої.
Володько вислухав це, а потім оповів трохи про свої переживання.
– Ну що ж… Нічого особливого… Я колись уявляв тюрму страшнішою. Збита купа людей, сморід, крик, брязкіт ключів, вічне тупотіння на коридорі… Але видержати можна. Призвичаєшся…
Гліб на хвильку також присів до Володька.
– Ви зовсім не з тюрми вийшли… Повний, рожевий, – сказав він жартом.
– Ну, а як ваші справи? – запитав Володько.
– Ет… Ліпше мовчати. – Нахилився до Володькового вуха й прошептав кілька слів… На другу осінь мене пересадять, – добавив у голос. – Пан інспектор цього року був до мене так ласкавий, що сказав:
– Пане колего. Вєншуєн пану. Пан бендзє пшеложони до лєпшего мєйсца. А коли були в моїй кімнаті, знов зачепив портрет Шевченка. Щось йому той Шевченко страшенно не подобається.
– А куди, не сказав? – запитав Володько.
– Ні. Не сказав, але я вже знаю. До Шумська. Буду вчити жиденят… Мені все одно. Але мама. Вона буде сама… Школа вже пропала… Я вже вчу тільки два рази «русінськєго»… Це на тиждень. Навесні має ніби бути плебісцит. То нічого не поможе… То все так собі. Забавки.
Перейшли на вчорашні загальні збори, але Гліб не має багато часу. Треба йти. Прийшов Олег:
– Що тепер робиш? – спитав він Володька.
– Може б ти розповів про своє. Як там велося? – Олег також питає за тюрму. Володькові вже набридло відповідати. Він жартівливо сказав:
– Тюрма чудова річ! Це є теперішня школа. Ціле наше поколння відвідає цю установу. А ти в семинарії?
– Як бачиш.
– Не зайдеш сьогодні вечором до Рони?
– Пішов би, але… Ти ж знаєш. Хто там буде?
– Багато. Андрій Андрійович святкує перемогу. Вчора ж був бій.
– І ти підеш?
– Мабуть. Я тепер мушу скрізь бути. Тюрма збільшує бажання жити. Ніде не здавалось життя таким привабливим, як там. І тепер дійсно хочеться жити, хочеться змагатися. У мене кругом неприємності… Маю ще суд… Але все-таки настрій добрий.
– Суд?
– Так. Батько мав необережність дати мені перед відходом шість золотих п’ятирублівок. Їх у мене забрали, та ще й подали до суду… За моє жито, мене й набито. Але пусте… Вишкрябаюсь. Тепер не хочеться про таке думати. А знєш, що мені влізло в голову?
– Ну?
– Думаю заснувати в нас дружину копаного м’яча. З театром кінець. Більше дозволу не дістанемо…
– А думаєш піде?
– Чому б ні. Тільки шкода, що хлопці розбилися на дві половини. Але все одно. На весну беруся за це діло. Я вже над цим думав. Нема кому тренувати… Я ж нічого не тямлюся в тій сраві…
– А Михайло Рона. Він грає добре. Тільки чи захоче він іти на село. А ти спробуй з ним поговорити. Він ентузіаст…
Потім Володько встав.
– Треба йти.
До Левинських приходили й відходили різні люди. Приїхала стара Роничка. Ольга була її похресниця. Стара увійшла вся закутана старомодними шалями й одразу пішла в дитячу кімнату. Олег провів трохи Володька. Прийшли аж до церкви. Вечоріло. Небо затягнуте сірою хмарою й починає падати рідкий, тихий, лапатий сніг. На вулиці проти козака стояв гурт людей. Чоловіки й жінки. Між ними Володько пізнав Ганку. У чорному, довгому пальті, зав’язана гнідою, теплою хусткою. Вона тепер ще покращала. Повновида, рожева, міцна з ясними, синіми очима.
Володько не зупинявся, йшов швидко, сказав «добрий вечір» і звернув в напрямку до Сергія.
Не застав його дома. Був тільки його батько Макар і сестра Мотря. Макар видно спав, тепер звівся з розбитого ліжка й закурив цигарку. Голова його розкошлана.
– Не знаю, де він, – понуро буркнув на Володькове запитання. А після додав: – Ну що ж?.. Ти з панами?
– З якими панами?
– Хіба не знаєш?.. Знаєш добре. Но, но… Тобі то не мине даром.
Володько подивився на нього. Той курив, дивився вниз, спльовував собі під ноги й розтирав чоботом.
– Сергій пішов до Рони, – сказала Мотря. – Прибігала два рази Григоркова Вірка, щось йому шептала. А потім він пішов. Взяв книжку й пішов.
Володько вийшов з хати й подався назад вулицею. Біля школи зустрів ту саму Вірку.
– А я вас шукаю, – сказала вона. Була в Сергія і то два рази. – Вона дивиться на Володька весело. Її гарні, карі очі сміються. – Може ви зайдете до нас? І тата нема, і мами нема, а Терешко десь повіявся. Я сама. Вас хтось хоче бачити. Зайдете? Можемо задніми дверима. Перед козаковою «лавкою» багато людей.
– Хто ж то хоче бачити?
– Все будете знати – постарієтесь. Побачите.
Володько зайшов з Віркою до хати. Дійсно не було нікого. За стіною в крамниці козака чути гамір.
Перед вікнами на вулиці гурти людей. Часом хтось приходить новий, чи відділяється й відходить. Дехто йде вуличкою до Левинських. Швидко проїхали санки, запряжені парою гарних коней з балабонами. Хата розділена на дві кімнаті. Вікна від дороги завішені серпанковими завісками.
– Зайдіть до кімнати, – сказала Вірка. Володько зайшов. Біля столу сиділа Ганка. Нероздягнута, так як її перед тим він бачив. Володько не виявив ні здивування, ні радості. Звичайно привітався. Вона була також поважна й байдужа.
– Я хотіла тебе бачити, – сказала вона. – Ще вчора почула, що ти вернувся… (Коротка перерва. Вірка в цей час вийшла). – Ти здивований?
– Ні, Ганко.
– Я вже два тижні Йонова.
– Знаю.
– Так сталося. Я… – Вона опустила очі вниз. Довгі вії прикрили їх. – Я не знала, як все буде…
Мова її затиналася. Слова виходили нерівно. Володько присів на лаві, заложив руки в кишені й витягнув ноги. Дивився в її обличчя.
– Все добре, Ганко… Так, – сказав Володько. – Ти добре зробила. Я не маю нічого сказати. Те, що між нами було? Ну, Боже мій… Так буває не раз і не тільки з нами. Життя обертається й все обертає з собою…
Ганка мовчала. Володько встав.
– Я мушу йти, – сказав він.
Ганка підняла на нього очі. Її погляд можна було читати… Такий він був виразний і ясний. Він казав: ще почекай, ще не все сказано. Але слів не було, і Володько намірився вийти. Навіть не подаючи руки. Вже на порозі почув:
– Володьку!
Він повернувся й зупинився біля одвірка. Допитливо дивився на неї.
– Я хотіла тобі сказати… Вчора Йон був дуже сердитий… Дуже сердитий. Ти його оберігайся.
В той час у сінях хтось застукав. Чути рішучі, енергійні кроки. Ганка швидко привстає. Вона когось пізнала. Так. Швидко відчинились двері, і увійшов Йон. Володько не встиг відступити в другу кімнату. До того він і не мав наміру це робити. У хаті робилось темно. Першу хвилину Йон не міг роздивитись, хто є. Він ще раз обтупав сніг на чоботях і швидко проговорив:
– Є хто? А-а, ти?.. Дядько є? – Кинув погляд далі й побачив Володька. Це Йона здивувало.
– Здоров! Що тут робиш? Бавиш мою жінку? – сказав він енергійно. – Це добре. Старе приятельство… А де дядько? – звернувся знов до Ганки.
Ганка була схвильована, але відповіла спокійно.
– Дядько з тіткою на хрестинах.
Володько насторожився. В його вухах звучали ще останні Ганчині слова. І ось перед ним сам Йон. Високий, дужий і сердитий. Ні. Він не сердитий, але прудкий і енергійний. Він зробив кілька кроків до Володька, круто повернув, швидко присів, але почасі встав знов. Володько слідкує за ним очима. Ось він підходить щільно до Володька, руки має в кишенях, очі мружить, уста кривить у вїдливу усмішку.
– Ти мав би бути сьогодні в Рони, – процідив він крізь зуби. – Один з ідіотів буде справляти «перемогу»… Ха-ха-ха! – Зайшовся він зненацька реготом.
– Ти мене вважаєш за великого дурня, – спокійно відповів Володько.
– За середнього… Йди, йди, голубе… Будь свідком, як стікатиме гіркою чаркою Ронова земля в Кіндратове черево. Ідіоти думають, що це «перемога»… Рятують себе шахами, кооперацією… Все одно.. Що вже гниє – згниє.
Володько дивився йому на прю. Коли той скінчив, він йому відповів:
– Ех, Йоне, Йоне!
На це Йон:
– Ха-ха-ха! – Засміявся так само в’їдливо, обернувся й вийшов. Двері за ним брязнули. Ганка зісталась на тому самому місці, що й була. Вона уважно слідкувала за обома. Її зір перескакував з одного на другого.
Володькові ця сцена здавалася дивною. Так, ніби хтось її підготовив. Але Йонів сміх загачив його. Йому було прикро, що той кпиться над ним. Так. Це кпини. Йон чує у всьому свою силу. Володько проти нього хрущ.
– От… Бачиш, – впало два слова. Це проговорила Ганка. Володько повернув до неї голову. У хаті вже настільки стемніло, що на віддалі видно її тільки загально. – Він такий завжди, – казала вона. – Я сама його боюсь. Я його боюсь. Мені здається, що він мене один раз задушить… Думаєш, він любить мене?… Ні. Мені де боляче… На другий день по весіллю я відчула де.
– А було весілля? – запитав Володько.
– Не в церкві… Він не захотів. Ми тільки записалися в волості.
– І ти згодилась?
На дей запит не було відповіді. Хвилинка тиші. За стіною в козака вибухнув регіт. Потім регіт втих, щось ніби впало, вдарилось об землю. Потім почувся крик, і перед вікнами побігло кілька людей.
– Б’ються! – викрикнула Ганка. Вона підбігла до вікна, потім вибігла на двір.
Володько не хотів показуватись між люди. Він дивився через вікно. Було видно натовп людей, рух, чути невиразні вигуки. Всі тиснулися до порога крамниді й далі їх вже не видно. Але де тривало коротко. Ось, вивели під руки Йона. Він сильно шарпався, але кілька дядьків міцно його тримали. Навколо них великий натовп людей, а між ними видно Ганку. Володько залишив своє місце, задніми дверима вийшов на подвір’я, обійшов хату й зупинився збоку на дорозі. У дверях козакової крамниці все ще товпляться люди, але що там сталося, не можна бачити. Отам стоїть Вірка. Володько покликав її.
– Йон побив козака, – сказала вона. – Зайшов до крамниці… Там були люди. Йон почав придиратися. Каже: ви козак? ви козак? Ви, каже, не соромитесь в’язатись…? Козак, а гне шию… Тут він сказав погане слово. Люди засміялися. Козак йому сказав: Йоне! Вийди з моєї крамниці. Як? – крикнув Йон. Тріснув козака в вухо. Козак на нього. Перекинули прилавок, розбили лампи. Йон схопив пляшку й вдарив козака по голові. Той впав… Йона схопили й повели.
Смеркало. Володько покинув Вірку й пішов дорогою. Біля поліції знов натовп. Володько на хвилинку зупинився й довідався, що Йона заарештували. Люди самі придержали його й віддали комендантові, Потім Володько пішов до Рони.
Йшов пів години. Там повно своїх людей. Кіндрат, Сергій, Антін, навіть Демид. Всі веселі, червоні, на столі пляшки, світиться велика лампа, топиться в грубці. Проти Володька появився Рона з пляшкою та склянкою в руках.
– Швидко!.. В стелю!.. – наказував Рона. Володько випив. – В стелю!..
– Ні, – протестував Володько. – Тепер за ваше здоров’я.
– В стелю! – крикнув Рона. – Кіндрате. Скільки ми випили?
– Нєзвєстно, – хрипло відповів Кіндрат. Володько ще раз випив у стелю, зробив рішучі кроки до столу й твердо поставив склянку. Він швидко п’янів.
– Сідай! Де був? – казав Кіндрат. – Справимо перемогу й твій вихід. Хай згине наша комуна! Хай живе!.. Ех, все одно! Ми трохи дійсно ідіоти.. Але мусить і так бути…
– Брось, дурака валять! – крикнув Рона. – Ідіоти – хто не вміє жити. А ми живем!
– Правильно! – крикнули всі хором.
Все дні нашей жізні!
Что час, то короче
К магілє наш путь.
Налєй, налє-є-єй, та-а-ава-аріщ,
Заздравну-у-ую чару!» –
затягнув фальшиво Рона. Йому підтягнув Антін, Кіндрат. Володько мовчав. Йому хотілося закусити поганий смак горілки, але не було чим. Відчував, що всі його нерви опадають, що голова туманіє. Вже давно не пив горілки. Голова не хотіла триматись на в’язах і все хилилась. Кіндрат міцно вдарив рукою по плечах:
– Що? – крикнув він. – Втомивсь? Володькові ще одну! «Гей, хто п’є, тому наливайте! Хто не п’є, тому не давайте!» Закури! Ось «табак, пєрвий сорт місаксудій»… Не куриш? Чорт з тобою!
– Йди геть, Кіндрате! – грубо сказав Володько. Його нападає злість. Якого чорта він сюди зайшов? Встати й говорити? Що? До кого? Проповідувати? Йому стає шкода Йона. Зараз він думає про нього, а головне чує Йонів сміх. Гордий, в’їдливий сміх.
– Ти, Кіндрате, як барило! Ллєш, ллєш у себе й нема кінця. Коли перестанеш пити? Он Йон побив козака!
– Побив козака? – здивувався Рона.
– Побив козака? – відгукнулись решта.
– Хлопці! – заговорив Кіндрат. – Вип’єм за ко… тьху, чорт!.. За Йона! За хороброго Йона!
Рона вже був підняв склянку, але одразу роздумав. Він ще був здібний думати.
– «Дядьо», (так зве він Кіндрата) забігаєш наперед. Наш Йон скінчить на шибениці. Так, так… Це безперечно. А цікавий і винятковий тип. У своїй останній п’єсі…
У цей час увійшов новий гість. Всі знов встали. Був це Олег…
– У-у, Олег!.. – продовжував мову Рона. – Якими вітрами? – Пригадав, що в Олега померла сестра, намагався стримати настрій. – Пробачте… Дуже й дуже пробачте. І матушку Лідію Константиновну перепросіть за мене. Сьогодні я не міг… Якраз веселе перебило смутне… Але я заїду завтра зложити мої співчуття…
– Але ти все-таки вип’єш? Вип’єш? – приставав Кіндрат. Не чекав на відповідь і наливав. Олег між іншим, розмовляючи з Роною, взяв чарку, не дивився на неї, а говорив… Потім, ніби пригадав, що в нього чарка, кинув на неї побіжний погляд, проговорив «за здоров’я всіх» і вихилив. Кіндрат налив ще…
– Я, – казав він, – розумію. У мене також вмирали сестри. Пий, пий, брате! І предки наші колись пили за померших, а ми також… Як це ти кажеш, Володьку?.. Тра… тра…
– Традиція, – підказав йому Олег.
– Трамтадиція! Чу-у-удо-о-ово! От слово, хоч і не наше… А що всі пили, то це так… Пили, небіжчики. Завжди й скрізь… Родились – пили, женились – пили, вмирали – пили… Купували щось – також пили, а продавали… Пили-и-и! Ух, і пили! А ми, брате, також… Не відстаємо й ми… О-о, нє-є! Бо от я так думаю: наша людина… ну, як вам сказати… Мала, безсловесна, нудна… Сидить, чухається, як Сергіїв батько й думає, думає, як наш Тараско… Все думає та зо всіх боків думає… А вип’є чарку й одразу: рух, мова, спів… Гори верне… Подивись на одного, коли під чаркою! Не мужик, а людина. Щось їм, нам, вам – всім бракує… Мабуть ми надто тверезі… Ні, Володьку? Скажи от ти. Ти завжди нас навчав, а тепер мовчиш і також думаєш, і горілки не п’єш, і дівчат не так любиш, і не куриш… Ну, от кажи: не правду кажу? Га? Не є ми до чорта тверезі і, коли щось до чогось, мусимо трошки п’яніти, щоб показати себе… Юнаки… Ми всі юнаки… З бородами… Невідважні, і віриться, і хочеться, та мама боронить…
– Кіндрате! Закрий сплювачку, – проревів Антін. Кіндрат урвав мову й подивився на Антона, на Сергія, на Рону, на всіх по черзі…
– Що? – гостро запитав він. – Образив кого?
– Бога.
– Ні… Жартуєш. Бог на таких не гнівається. На п’яних ніхто не гнівається. П’яні роблять гріх – нічого. Б’ють слабших – добре. Рвуться наперед і завжди своє беруть… Але я тебе, мудреця, одного й другого спитаю: як бути п’яним без оцього? – Він загорнув широкою долонею пляшку й стукнув нею об стіл. Швидко подивився на всіх – очі бігали. – Мовчите? Так. Ніхто не скаже. Без цього ми швах… Ми ніщо… Ми отакі… – І показав рукою при самій землі. – А я вам скажу, що є люди на землі, що й без цього п’яні… От як. Завжди п’яні! От такі, як ми тепер… Ні, Володьку?
– Йон каже, що ми ідіоти, – проговорив понуро Володько.
– Ха-ха-ха! – розреготався Кіндрат. За ним посміхнулись інші, кожний на свій лад. – Кажеш, Йон? Йон ще нічого не знає. Йон ще зелене… Він на фронті не був. Він смерті не бачив. Він ще літає… А! – зненацька зупинився Кіндрат з піднесеним, брудним, зачовганим пальцем. – А знаєте? Маємо! Ми маємо п’яного й без цього… Йон! Він, він! Ах, чорт бери! Він большевик, а ті п’яні… І через те вони беруть. Ні, Андрію Андрійовичу? Тож ми з вами як ніяк, а… гниємо… Ми старі, добрі люди, що ллємо пляшками горілку… А ті, сучо діти… Треба б хіба й нам щось таке… П’янюче, отруйне, щоб кров заграла, щоб ми могли бити козака, за те, що той зі злими людьми… Що видає нас… Що продає… Таж ми мовчимо. Ні? Мовчимо! А Йон б’є його!
Тут Кіндрат різко урвав слова. Дивився на всіх своїми глибокими, малими очима, що бігали, ніби в сліпця. Здавалось, він намагається щось особливе побачити. Здавалось, перед ними завіса димова й він швидко шукає місця, куди б можна глянути й побачити. З його уст виривались і бризкали навкруги слова спочатку смішні, потім поважні, ще потім сердиті. Всі дивилися на нього і, хоч у всіх очі п’яні, бачили, що Кіндрат паленіє не тільки від горілки, але й сам від себе. У ньому вже щось засіло й вимагало прояву У ньому є другий Кіндрат і це всі відчули.
Ну, але де його прояв? Це питання вже не раз ставив собі Володько. Це розумів також Сергій. Рона над цим не думав, бо його думки йшли в іншому напрямку, але йому не чуже розуміння дійсності. Хворої дійсності, п’яної й нерозумної…
Одначе цього досить. Всім обридає подібне положення й всі піднімають чарки. Дзвенить шкло, переломлюється світло в чистій рідині, горять променисті очі, гримить сильна пісня. Антін, Демид, Олег, з другого боку Кіндрат, Сергій, а над всім Рона.
Десь опівночі всі вийшли. Глибока, чорна, мов угіль, ніч. Все мовчить, тільки вітер поволі по верхах дерев ступає, зачіпаючи ту чи іншу галузку. Але внизу кущі бозу, що оточують Ронівський будинок, мовчать зовсім. І молоді смеречки мовчать. Грабовий висад також стоїть непорушно й мовчки. Далі садові дерева – яблуні, що закривають гіллям і те невидиме небо, творячи темноту густим мороком.
Парубки йшли поволі. Спереду Володько й Олег. За ними сам Сергій. Кіндрат зістався в Ронівської наймички. Антін з Демидом обнялись, тупали по вогкому снігу й намагалися співати…
Трохи нижче над самою дорогою, де було кілька кущів ліщини, на стежці щось лежить. Щось чорне.. Володько й Олег насилу помітили й майже спіткнулись. Чорне миттю зривається й світить Володькові в обличчя електричним ліхтариком…
– Який чорт! – гукнув Володько.
Але в той час зо всіх кущів вибігли люди. Володько відчув на голові міцні удари чимсь твердим. Миттю підняв руки й схопив чийсь кілок. Від несподіванки з’явилось безліч сили, рванув кілок через голову наперед, відчув на плечах тягар, але крутнувся й тягар спав. Кілок зістався в його руках. Був на пригірку. Знизу бігли проти нього три, чи чотири чорні постаті, але він розмахнув кілком і бив зверху просто по головах. Бив пристрасно, з запалом…
Чув, що влучає добре і, хоч це йшло швидко, відчув насолоду справжнього, небезпечного бою. Але саме тоді його вдарено по голові. Раз, раз, раз!.. Чути – б’ють, хоч не болить, тільки бризнула кров і посочилась з-під кепки по чолі. Потім хтось схопив його кілок. На голову падали все нові удари…
Він пригнувся й кілок виховзнув з його рук. Почав тікати й біг вниз понад проваллям дороги. Не бачив нічого, крім снігу під ногами, нічого не чув і навіть забув, що тут десь його товариші. Здавалось, що вони десь зникли, а все, що сталося, рухнуло на нього самого. Пробіг кроків п’ятнадцять і оглянувся. Майже за його плечима хтось гнався з довгим кілком і Володько побіг далі. За ним чути матюк і одночасно на його голову вище вуха на і чолом паде сильний удар. Володько одразу клякнув і пальцями обох рук торкнувся снігу. Але зараз зірвався знов і смертельно-схвильованим голосом викрикнув:
– Ільку! – Він не здавав собі рахунку, що це дійсно Ілько, але голос, що матюкав, здавався Ільковим… Володько побіг три кроки й клякнув знов… Знов торкнувся пальцями снігу й знов зірвався. Потім ще раз клякнув над самим проваллям дороги, при чому послизнувся й полетів сторч головою.
На цьому скінчилось. Ця подія налетіла несподівано й швидко, як буревій. Загуло, закрутило, кілька неясних викриків, тупіт і зникло. П’ять-сім хвилин – не більше.
– Володьку-у-у! Володьку! – Це біжить згори Олег.
– Олег! – викрикує Володько.
Олег пробіг було, але круто повернув і стрибнув просто в провалля до Володька. Той намагався звестися… У голові йому шуміло й очі запливали мокрим.
– Ах, чорт… Ах, чорт!.. – Повторяв він. Правою рукою впирався в сніг, лівою згрібав з чола кров, що лилася безупинно. Болю не відчував, тільки в голові шуміло… Олег був надзвичайно схвильований. – Що тобі? Що тобі? А я пізнав. То був Ілько. Я спіймав за полу його венгерки, але він мене навідмаш вдарив. Ах, коли б я мав кілка… А Антін одного здушив. Повалив на землю й здушив… Йон також був… Він вдарив Демида… Їх було з десять…
– Але ж Йон у поліції…
– Демид добре його бачив… Мабуть пустили…
Надійшли Антін, Сергій і Демид. Володько вже вилазив з провалля. Сергій засвітив ліхтарку.
– У-у-у!
Вигукнули всі, побачивши Володька.
– Що? – казав він спокійно й посміхався. Той сміх виглядав дивно. Криваве обличчя й білі зуби.
– Розбили голову? – падали запити.
– Це так, як мені у Башківцях, – сказав байдуже Антін. – Ах, шкода… У нас не було ніякого патика… А напали на одного… Всі погналися вниз… І Йон. Він був. Я бачив.
– І я бачив, – сказав Демид. Він мене потягнув через спину. Я розмахнувся, але він втік.
– А я підбив одного… Здається Трохимового Кіндрата… Впав на нього, а він вереснув, як заяць… Так запищав.
– Куди ж тепер? – питав Сергій.
– Тільки не додому, – сказав Володько. – Вернемось назад. Я мушу обмитися… – Він зняв кепку й обережно обмацував голову. – Ціла ще… Нічого! Загоїться… Той останній удар мене зрізав… Це був Ілько… Чув його лайку.
– Хто б не був, але ми їм цього не подаруємо. Як війна – то війна! – сказав рішучо Антін.
Бистри как волни – пісні А. Сребрянського (1808 – 1838) «Вино».
Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 297 – 306.