Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

9. Повітові збори

Улас Самчук

Матвій зібрався молотити. Дощ трохи перестав. Зранку Володько пішов у село покликати до машини Катерину. Коли вернувся, застав на подвір’ю екзекутора Вислоцького. Він говорив з батьком крикливою мовою по-московському і весь час матюкався. Володько прийшов на двір, сказав добрий день і пішов собі до своєї роботи. На Вислоцького не звернув ніякої уваги.

– Це ваш син? – запитав той Матвія.

– Мій, – відповів Матвій. – Хотів вчити, але так сталося… – не договорив свого.

– Бомки тепер стріляє, – говорив Вислоцький. – Чув я про нього… Ним цікавиться поліція. Ви-но, Матвію, не дуже давайте йому волю…

Володько був у клуні й цю розмову чув. Знав і чув також досить про Вислоцького. Колишній царський держиморда, ніби полковник, чи щось… П’яниця, скандаліст. Підчас революції робив якесь повстання, а тепер у податковому уряді. Ходить за податками. Володько не раз бачив його в селі, але ніколи не звертав на нього уваги. Його очі, п’яна, розпухла пика викликала огиду. Випитував у селян про Володька, піячив і подавав куди слід. Це Володько знає також.

Коли відійшов Вислоцький, Матвій сказав Володькові:

– Будь з тим чоловіком обережний. То отруйна гадина. Зо мною він добрий, бо точно плачу податки, але на тебе оре.

Володько не казав нічого, порався коло машини, чіпляв до кирата шлеї. Прийшла Катерина й почали молотити. Володько відкрив від соломотрясів солому й відносив її на стіжок. Пригадував нічну розмову з Сергієм і думав над нею.

А вечором сидів дома. По вечері присів на краєчку столу й почав писати. Квола лампочка блимає на столі, освічує папір, каламар, схилене чоло Володька. Всі сиділи в хаті, гуторили, але Володько не звертав на ніщо уваги. Рука його ввесь час виводила стрічки на папері. Перегорталися сторінки, аркуші. Він все писав і писав. Вуха і щоки його вже горіли, рука починала тремтіти, літери виходили нерівні й невиразні.

Полягали всі спати, але Володько сидів далі. Далі блимала нафтова лампочка, далі перегорталися стрічки. За вікном дув і бився у тахлі вітер. У хліві через сіни побрязкували ланцюгами коні й корови. На ліжку рівно віддихали мати й Василина.

А Володько все писав. Хотів списати все, що бачать його очі, що чують уха. Хотів зробити великий протокол, щоб приставити його на суд історії. Є Бог на небі. Є суд! Вічний суд, що не минає нікого й нікому не дарує. Є щось, що тримає у міцних руках цілий світ. Володько знав, що не можна мовчати. Він знав також, що є Правда й Справедливість і їх треба домагатися. Силою, розумом, працею. І через те Володько кидав вила, чи граблі і немитими, мозолястими пальцями тримав це просте, заіржавлене держальце пера, мачав його в чорнило й писав.

Йому здавалось, що коли він цього не зробить, не зробить цього ніхто. Бог вибрав його одного. Так. це чує він цілим своїм єством. Це знав колись дід Юхим, коли читав йому про трьох вершників, коли пророчив йому силу і владу, коли просив: сядь і все то спиши. Диявол буде кидати вас у темницю – не бійся. Видержиш і переможеш. А як згинеш, то згинеш тільки тілом. Твої слова, діла й думки зістануться і будуть далі чинити твою волю.

На ліжку поворушилася мати. Роплющила очі, побачила у хаті світло, побачила схиленого над столом сина.

– Боже, Боже, дитино! Що ти собі думаєш. Вже треті півні співають. Чи ти з того хліб будеш їсти, чи що? Всю «керасіну» випалиш, – стогнала як звичайно стара.

– Спіть, спіть, мамо. Я зараз…

Відірвався від столу, встав. Після ще довго стояв і дивився перед себе. Чоло його нахмурене. Часом на очі насуваються густі брови. Але уста посміхаються, здається, що він чогось радіє. Здається, що там у тій далечині, куди сягає його зір, бачить щось таке, що радує його душу й зміцнює велику його віру в себе.

Після пішов до клуні й заснув.

На другий день знову молотили. А ввечорі Володько зібрався і пішов у село. У Сергія застав цілу юрбу парубків. Посередині стояв Сергій з Кіндратом, обидва розмахували руками й виводили грімку пісню… За ними тягнули всі хлопці. Відчинились двері й увірвався Володько.

Хлопці загули. Подав усім руку.

– А вчора де був? – питає Йон. – Приходимо, сидимо, а він чорт… Що? Читай що. Про козаків!..

– Часу не мав! – кинув Володько. Помітив, що Никон також з’явився. Підійшов до нього й байдуже запитав: – Ну, як?

– Маєш там яку книжку? – запитав Володько Сергія.

– Кащенко.

– Давай.

Володько почав читати. У хаті зробилось тихо. Проходять години. Коли скінчилось, Антін підходить до Володька.

– Чи не дав би ту книжку мені? – питає.

– На цигарки? – жартом каже Володько.

– Йди к коров’ячому хвосту! Дома своїм прочитаю. Це, брате, все-таки здорово.

– Ні, Антоне! Кинь! Книгу беру я! – рішуче заявив Йон. – Володьку! Я! – і він вдарив себе кулаком в груди.

– Антін перший сказав, він і бере. Ти візьмеш після, – сказав Володько.

– Ну чекай… Я тобі цього не дарую, – образився Йон. Але після всього підходить до Володька.

– Слух’! Не хоч’ з нами?

– До Євдошки? – посміхається Володько.

– А хочби… Там же Ганнуся, гуся-сюся! Ні? Дівка, але проти Наталки нуля! Ні?

– Відступи, нечистий! Не спокушай! – басом, жартівливо насупившись, проговорив Володько. – Йдем!

Парубки насунули шапки й вийшли. Дорогою болото, через те звернули на городи. Легко, ніби молоді тигри, перестрибнули кілька плотів. Йшли швидко, тільки закарваші мокрої землі відривались від закаблуків і летіли взад. Мовчали.

– А знаєте що, хлопці? – почав Володько. – Здається мені, що Сергієва хата не зовсім для нас вигідна. Нас вже забагато…

– Більшу треба. Ясно, і ми про це говорили, – кинув Йон.

– Я думаю – варто б попробувати у шкальні. А як ви?

– Там же Габель.

Далі йшли, далі летіли від закаблуків закарваші.

– Габель? – промовив по часі Володько. – А хіба що? Чи ми з ним не справимось? Потиснемо й видушим.

Прийшли на Євдошине подвір’я. Загавкав собака. Відчинилися одні й другі двері й хлопці ввалились до хати.

Так ідуть дні. Ось вже перестали дощі. Дерева обкидали листя. Ночі хрусталіють приморозками. Ще далі й починає замерзати земля. Худобу виганяють на зарунені пшеницею, чи житом поля. Одного ранку небо почало хмаритись, але хмари не летіли розшарпані, як це було до цього часу. Десь взялися з півночі, рівномірно заложили небо олов’яно-сірою дергою. Майже тихо.

Земля замерзла, дерева стоять спокійно. Починає трошки теплішати. Ось десь вирвалась одна сніжина. Летіла вниз поволі, довго летіла у повітрі й десь зачепилась. За нею з’явилась друга. Ще кілька хвилин і їх вже цілий рій. Відриваються віл сірого, зовсім низького неба й падають химерно. На землі з’явився легкий пушок. Все навкруги приникло, ніби заслухалось.

Село замовкло, тільки десь-не-десь на току пацають ціпи. Часом десь заспіває півень, або загавкає собака. Поза цим зовсім тихо, тільки сніжинки легко, химерно спадають, крутяться, переплітаються і припадають до землі. Добре вслухавшись, чути їх ледви чутний шелест. Приємний, спокійний і рівномірний шепіт білих кристаликів, що десь там вгорі створились і спадають людям під ноги.

До вечора вже скрізь біло. Зі школи біжать школярі, репетують, топчуться по м’якому снігу, кидаються ним. Он там вже хтось поїхав саньми по воду. Коні весело й нечутно біжать, попирхують, а полоззя саней ще не зовсім легко ховзають по дорозі. Очі ще не звикли дивитись на такий білий і чистий світ. І коли вечір прийшов, не було вже так чорно навкруги, як до цього часу. Земля, стріхи, дерева – все те дбайливо окутане м’якою білою периною. Ніч м’яка, спокійна, тільки з димарів на хатах зводиться і піднімається дим і десь там ген під сірим небом зникає.

Прийшла гарна, весела зима. Вже кілька років не було такої. Тільки перед Миколою почались перші метелиці.

Матвій закупив на хату цеглу й Володько перевозив її саньми. Вже кілька років стягається потрохи на хату й все не можна її розпочати будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в такій хаті приходиться жити, але нема ради. Війна й революція знищили господарство. Треба було добудовувати й інші будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба було зробити нового воза.

Скрізь треба, а гроші на дорозі не валяються. Треба десь заробити, а де ті заробітки? Не продаси який там пуд тієї пашні, не будеш мати. А тут і пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила озимина. Хліб їли з ячменю. Конюшини також не було два роки. Оце перший рік, що зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба.

Василинка росте… Бігала вона ціле літо, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимі, в холоді не мала теплої одежини. Також і Хведот свого домагається. Він вже ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий за Володька. Був якийсь там старий, вояцький кожух. Хведот просив, щоб йому купили сукна та покрили того кожуха. Тепер майже всі у таких ходять. А Володько? Цей також не хоче дідом ходити. Йде між люди, бачать його скрізь. Хоч-не-хоч, а якусь поряднішу одежину справити треба. Зима вже. У тому гумовому плащі тепер не видержиш.

На щастя трапилась добра нагода. Пан Гліб пошив собі доброго кожуха, але він на нього трохи замалий. Чи не міг би купити Володько? Той запитав батька. А скільки? – запитав старий. Вісім доларів. Не яких небудь злотих. Е-е! Матвій покрутив головою. На такі гроші ми не купці. Але коли побачив кожуха, згодився. Річ добра. Викинеш гроші, але на десяток років вистарчить. Не якась жидівська тандита. Довго старий міркував, довго обдумував, як і де ті гроші взяти. А до того доларів? Але все скінчилось гаразд, і от Володько справжній пан.

– Що, що, – казав Матвій вже по всьому. – А одяг і харчі мусить людина мати. Нащо тоді живе.

Одного дня Володько дістав листа. Велика подія. Писали йому з партії, щоб прибув на повітові збори.

Саме мело снігом. Хуртовина розігралася і в полі світу не видно. Але Володько пішов до Сергія й обидва порішили йти. Чейже не завіє.

Надягнув свого кожуха, теплу, вовняну шапку й подалися. Коли вийшли в поле, коли навкруги загуло, хотіли вертатися. Вітер накидався, мов пес лютий, рвав одяг, шарпав за поли, снігом засипав очі. Ну! А може таки доб’ємось. Ану!

Йшли, боролися з вітром і десь коло полудня дійшли. Зійшли у долину міста. Тут затишніше. Вітер віяв горою, сіяв дрібненьким снігом, бавився у провулках, але це вже не поле. Тут вже люди ходять. Біжать зі школи зігнуті гімназистики, снують сюди й туди жиди. Візники зі своїми шкапами стоять перед рестораном «Удзялуфка», перед готелем «Бона», перед «Пасажем». Он поліцай, там далі староство. Кіно «Звізда» дає фільм «У пащеці лева» – серія перша, частина третя. «Інтимний театр» грає «Троянду Стамбула». Виступають Горев, Полінова – артисти Александрінського імператорського театру. У кав’ярні Повольного сидять люди й попивають каву. Володько знає, що колись у цьому будинку була велика книгарня Просвіти.

Тепер вона геть далі. Прийшли туди. У маленькій кімнаті повно людей у кожухах. Посередині стіл до писання, кілька стільців, по боках дві шафи з книжками. На стінах плакати: «В своїй хаті своя правда», «Борітеся – поборете!», «І чужому научайтесь, свого не цурайтесь». Он і Шевченко у шапці та кожусі. Сидить насуплений і на всіх, мов Бог, поглядає. Коло нього худий, скромний Франко у вишитій сорочці. Трошки далі подібний на учителя «воскресної школи» Драгоманов. Зовсім близько коло нього гетьман Мазепа. Пишний, гордий, ніби йому ніяково у такому демократичному товаристві.

За столом до писання худа з довгими, тонкими пальчиками панночка, невеликий, лисий мужчина й потужний з товстим носом у кожусі, як у Шевченка, пан. І це все. Говорили всі потиху, кожний своє. Лисий добродій щось цокав на рахівниці, худа панночка писала тонкими пальчиками, пан з товстим носом розмовляв з молодим дядьком і весь час приємно й лагідно посміхався.

Після довго шепталися, довго бігали. Ще після сказали, що будемо виходити, але не разом. Треба йти аж на другий кінець міста гуртками й кожний гурток іншою дорогою. Сьогодні усі, мовляв, кому треба, на ногах. Хай принаймні попрацюють, бо ж про сходини все одно знають.

Кімната, де відбувались сходини, невелика, але вмістила цілу партію. Підлога навіть навоскована й по часі, коли почали розтавати селянські чоботи, на її поверхні поставали озера. Відкрив сходини той самий симпатичний пан з товстим носом, тільки вже без кожуха. Привітав присутніх товаришів і представив їм двох товаришів редакторів зі Львова. Всі витріщили на них очі. Все-таки вони із самого Львова.

Володько познайомився з їхніми піджаками, штанами, черевиками, краватками й поки тривало це знайомство, голова встиг сказати головне. Редактори зі Львова сиділи поважно, як і належиться. Голова з приємністю передав одному з них слово і той почав говорити про «хлопську» радикальну партію.

Володько мав дуже поважний вигляд. Ще докладніше познайомився з одягом пана редактора, не минув і гудзиків, шпоньок. Зауважив, як ворушаться, особливо нижня, губи, як моргають короткі вусики. Після досить довго стримав свій погляд на бородавці на лівій щоці. Він сидів спереду й міг бачити редакторові з широкими носками, львівські черевики.

Володько подумав: «От. Ще вчора ті черевики ходили по вулицях Львова, а я не можу там бути. Певно велике місто. Цікаво б побачити трамваї…» Одна шнурівка черевика, здається, порвана і зв’язана. «А цікаво у кого вони ночують» – знову мигнула думка. Після та саам думка захопилася словом «хлопи», далі перескочила на щось інше, ще далі знову на інше коли редактор казав – «але, дорогі мої товариші, про це розкаже вам мій колега, якому й передаю своє слово». Володько отямився, витріщив очі, трошки заплескав і дивився, як товариш редактор, обтираючи хустинкою чоло, сідає на своє місце.

Другий товариш редактор говорив досить довго. Люди намерзлися, у кімнаті тепло, через те над всім всевладно панував сон. Видно було, як він літає над всіма і, ніби великий прозорий метелик, спадає на ту, чи на іншу голову. Голова починала ворушитись і кивати, ніби квітка під тягарем, після трошки хилитись додолу… Тоді товариш редактор збільшував голос, починав швидше нищити буржуазію цілого світу, відчаяніше кликати до міжнародної солідарності всіх працюючих і тоді голова скидала сон, що знімався і відлітав десь на іншу голову.

Це тривало досить довго. Засвітили лампу. Редактор скінчив. Починалися звідомлення з місць. Прийшла черга й на Володька. Він встав і, дивлячись на львівського редактора, не знав, що йому сказати. «От, подумав редактор. І з таких туманів складається тут наша партія», але терпеливо чекав, поки Володько щось скаже.

«У нас – почав він несміливо й обережно – для партійної роботи зовсім не підготовлений грунт. У нас, мовляв, треба перш усього культурно-освітньої, а подруге національно-освідомляючої роботи…» Здається, Володько так і сказав, хоча він так хвилювався, що тратив свої слова зараз, як тільки вони родились на світ Божий. Товариш редактор терпеливо чекав, поки той виговорить свої нісенітниці, щось записував до записника й коли нарешті Володько сів, промовив:

– Ну, а тепер ви, товаришу! Це відносилося до дядька, що сидів побіч Володька.

Нарешті кінець. Сталося це досить пізно, але сталося. І Володько, і Сергій чують у шлунках велетенський голод. У їх торбах є хліб і сало, але нема місця, де б можна спокійно закусити. Додому йти не можна. По довгих нарадах, всіх товаришів партійців розвезли на ніч по хатах. Втома була велика й спалося чудово.

На другий день коло десятої години рано Володько й Сергій вийшли на місто. Метелиця втихла, світило сонце й було досить тепло. Гора Бона біліла й посміхалася, голуби літали над містом, жидівки відгортали перед хатками з хідників сніг. Рух весь час збільшувався. Володько з острахом оглядався, чи не ведуть кого, але на цей раз не вели. З сіл приїжджали дядьки, везли дрова, жидів, курей. У повітрі відчувалась одлига.

Парубки йшли містом, розглядалися. Коло друкарні Цвіка хтось кликнув:

– Довбенку!

Володько оглянувся. Це був Лазюк. У свому розхристаному цегляної барви пальті, у свому м’якому капелюсі, у своїх американських черевиках він біг до Володька й весело сміявся. Володько вже знає його давно.

– Здоров! Куди, йдете? – говорив Лазюк.

– Додому, – відповів Володько.

– На з’їзд, на з’їзд прибули? – швидко, з нотою іронії казав Лазюк. – Слухали хлопів-радикалів? Ха-ха-ха!

Він увесь рух і веселість. Стояти йому ніяк не хочеться. Його американські черевики так і підстрибують по черзі. Його короткі руки весь час вправляють якусь шалену гімнастику. Його товсті уста вилонюють безліч іронії на всіх, на цілий світ. Сьогодні він зовсім пристойно поголений і сліди віспи не дуже псують його грубі риси обличчя.

– Куди? Ага! Поїсти! Ну, так до Гашка. Добре?

До Гашка, так до Гашка. Зайшли до Гашка. Тут вже дядьки, валянки, башлики, залізна розжарена грубка, чорне пиво й салтісон. Окупували стіл. Лазюк говорив, сміявся, оповідав. Кпини його безмежні. Іронія його невичерпальна. Чого торкнувся – розніс у порох. Постукував по столі товстим, круглим кулаком, дрібно сам з себе сміявся, розпитував про село.

Після просив хлопців лишитися ще на одну ніч, та Сергій не погодився. Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо місто тримало його. Яке б воно не було, а все-таки якийсь рух, плакат, вітрина, електрична жарівка. Все-таки сякий-такий хідник і телеграф.

Цілий день Лазюк не випускав з рук Володька. Були у більярді Грицюка, були у Повольного. Володько хотів знайти Олега, але не вдалося. Увечорі пішли до «Звізди».

Там дають «У пащеці лева». Третій сеанс ще не розпочався. Чекали у почекальні. Посередині велика ваза й глиняний Нептун. На стінах Пат і Паташон, Гари Піль, Мері Пікфорд. Дві штучних пальми, штучний, оббитий мармур, штучна барва на губах окатої жидівки в неможливо короткій суконці, штучний шовк її панчіх.

Але Володькові подобається та штучність. Це мертве, бліде сяйво електричної грушки, цей витертий плюш стільців і лавиць, ця публика, що сидить і чекає сеансу. А двері в залю ще зачинені. Чути дзирчання фільмового апарату й звуки піаніно. Ось вони цяпають повільно й рідко, то знову зриваються, буряться, гудуть, біжать шалено, ніби зграя звірини. Володькова уява малює вже привабливі картини і поволі все навкруги никне перед їх маєстатом.

Сеанс кінчається. Відчиняються навстежінь двері й з них натовпом ринуть люди. Червоні, палаючі щоки, блискучі очі, теплі, розмріяні, розхвильовані. Вони тільки що вернулися з далеких мандрівок і ще не вірять, що вони тут у Крем’янці. Хто б подумав, що вони живуть тут, ходять до кіна, грають більярд, кохаються. Тут, на цій землі, на якому-небудь п’ятдесятому рівнобіжнику нашої півкулі, за тисячу кілометрів від Парижу, Берліну, Лондону. Десь там далеко, далеко, поганеньке містечко, а все-таки воно живе, все-таки пнеться… Хіба ті панночки не в таких самих коротких суконочках, як у Парижі, чи Лондоні? Хіба не так само барвлять уста, чи стрижуть волосся? Проситься їх не ображати. Вони на землі, мають барви й електрику, мають кіно «Звізду» й багато інших благ.

Кіно також знає собі ціну. Воно не має лож?.. Як то не має? Он тих кілька потертих стільців з самого заду. А що то над ними написано? Ложі. Там можна бачити комісара поліції і навіть самого пана старосту. Він ще передвчора був у Варшаві, він ще пахне столицею і його старомодні бакенбарди не мають найменшого зв’язку з провінціональністю.

Кілька хвилин виходить публика, кілька хвилин входить. Входить і Володько, входить Лазюк. Всі входять, всі знаходять свої місця і сідають. Он, здається, направду чи не сам пан староста. А може то й не він. Ні. Він. Сидить, пробачте, в ложі, значить він. Декілька людей обертається туди, це також знак, що він.

Нарешті гасне світло. Сіренький, потрісканий екран. На ньому з’являється Африка. Хащавини бамбука. З’явився здоровенний, лютий лев. Вирвався з куща, мов артист, і зупинився на сцені. Шкура на ньому їжиться, поводить навкруги головою, потрушує гривою. Після зненацька зривається й біжить. Це він помітив оту дівчину, що вибігла з кущів, у чоовічих штанях і чоботах. Побачивши лева, дівчина робить жахливі очі й падає на землю, за якийсь пень. Лев стрибає просто на неї, перестрибує й біжить далі. Дівчина зривається, біжить, зупиняється, когось кличе. Її гарне личко в розпачу, її очі великі, перелякані, її чудове волосся недбало розкуйовджене.

На її крик з’являється сильний, у порваній сорочці мужчина. Обличчя його всипане великими краплинами поту, волосся розпатлане й кілька мокрих, злиплих пасем спадає на чоло. На поясі у нього револьвер.

Він біжить до дівчини. Та кидається в його обійми, але знесилена заточується й падає непритомна. Мужчина піднімає її, мов дитину, міцно тисне до своїх грудей і, розгортаючи чагарник, несе кудись… М’язи його рук напружені. Міцно ступає по землі дужими ногами. Уста його розтягнуті й щільно затиснуті. Він зникає у тім самім напрямку, куди побіг лев.

Картина міняється. Піскова, безмежна пустиня. На обрію з’являється відділ арабів. Їх коні мчать що сили, розвіваються білі одяги, вилискують криві шаблі. Вони мчать просто на ліс, що видніє далеко перед, ними. Під’їхали до пралісу й спинились. Веде їх дужий, страшний, чорний, з лев’ячою головою вождь. Розмахуючи енергійно руками, він дає верхівцям накази. Одна мить і всі з обличчям хижаків зникли у хащавинах. Лишилось тільки кілька коло коней.

Рух, напруження. Скільки у тих людей сили, яке чудове довкілля. Пустині, праліси, великі ріки, височезні гори. Високі, стрункі пальми, чорні люди й люті зіврюки. А ось знову місто з кам’яними, білими будовами, пласкими стріхами. Готель, музика, фокстрот між пальмами. Грає водограй. У басейні золоті рибки. Під’їжджають і від’їжджають блискучі авта, з них виходять стрункі, у білому жінки, так само мужчини.

Йдуть швидко по мармурових сходах, зустрічються зі знайомими, вітаються, розмовляють, сміються. Там знову танцюють, вигинаються чарівні жіночі постаті. П’яні коханням очі дивляться у саму душу, а уста самі складаються до поцілунку. А до всього музика, що виривається з темноти, оповиває уяву, бере легко її в теплі обійми й відносить у безвість, ніби немовля.

Це і є той чудовий, величезний світ. Піти й завоювати його, пізнати його красоти, випити його солодощі, пережити його вибагливі химери. Не бути там, не знати його – марно жити тоді на землі, де нема ні пишних палаців, ні великих міст, ні широких рік, ні високих гір. Все сіре, все маленьке, все спокійне й ледаче… Ах, як мучить жагуча туга за повним життям!

І тільки на вулицях міста прокидається Володько від своїх снів та помічає, що він все-таки тут, на цій землі. Брудні, обдерті жидівські хижки, нерівні хідники, вузькі хвилясті, ніби їх хто навмисне погнув, вулички. Вже краще тоді село, ніж оця купа бруду, безладдя, що зветься містом.

Вже пізно. З заходу повіває й крутиться по вузьких завулках вітрець. Ноги ступають по нерівних каменюках, час від часу сховзаються. Майже темно, тільки де-не-де манячить ліхтар.

Володько й Лазюк деякий час йдуть мовчки. Лазюк вже не сміється, він щось думає. Володько також увесь поринув у думки. В очах його все ще бігають сильні, енергійні, суворі люди, що, здається, тримають свою долю у міцно затисненім кулаці. Він хоче щось говорити, але не знає, звідки почати.

Розговорилися аж на помешканні Лазюка. Випили прохололий чай, Лазюк закурив, пропонував Володькові, але той відмовився.

– Так, так! Дорогий мій! – почав Лазюк, ніби продовжуючи свою думку. – Від нас самих залежить, чи виплутаємося ми з цього стану, в якому тепер опинились, чи залишимось і на далі оцім порожнім на планеті місцем, що його сьогодні репрезентуєм. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали, всі ми думаєм. Не раз і не два стукалася мені до голови думка: звідки й як почати? З села? З міста? Від «хлопа»? Від інтелігента? З Просвіти, чи з бомби? І прийшов до одного висновку: звідки б його не починати, нам усім бракує одного – знання.

Треба йти й учитися! Треба не боятися ризика! Треба здобути своє всіма засобами! Треба братися тільки за те, до чого прагне душа! Треба пізнати великий, Божий світ! Треба пізнати себе, нас, кожного дядька! Нас є досить. Ми є також не дурні, не сліпі й не глухі. Наші голови створені також не тільки для того, щоб добре за них нас вішати, а також для того, щоб думати й розуміти.

Ми мусимо йти у світ і мусимо бути тут! Ми мусимо наповнити собою всі краї, всі народи. На кожному кроці мусимо, мов крапля камінь, довбати вперто й послідовно людську байдужість – тут у нас і там у світі. І всі наші починання мусять бути великі розміром, глибокі думкою, відповідні до величі народу нашого. Сорок п’ять міліонів! Сорок п’ять міліонів голів! Сорок п’ять міліонів сердець!

Вдумайтесь, чоловіче, у те число. Уявіть собі його. Сядьте, напишіть собі його на папері й розложіть в уяві на сорок п’ять міліонів людських одиниць. Зважте їх фізичну силу, зрозумійте масу, їх думки, відчуйте биття їх сердець. Боже мій! Таж ви, коли ви маєте хоч зерно уяви, ви мусите жахнутись від величі народу, до якого належите! Обійміть уявою місце, що той народ займає на землі. Боже мій! Таж це велич!

Володько вже не раз слухав мову цієї людини. Ті слова, ті звуки… Він знає їх на пам’ять. Одначе він слухає далі… Слухає, бо треба це чути… У вухах мусить завжди звучати та болюча музика… «Розшарпаний народ»… Як часто він вживає ці вирази. Але що зробити? Куди від них втекти? Границі… Навкруги границі…

Сиділи один проти одного, а в обох одні думки. Часом Лазюк вставав, часом ходив. Рухами рук витичував перед своїм молодим гостем його життєву дорогу.

Заснули пізно. На другий день Володько вертається додому. Було гарно, соняшно, тихо. В деяких місцях вітер позносив з піль сніг, в інших знову лежали хвилясті замети. Нерівна дорога тікала з-перед очей і десь далеко на обрію зникала.

Володько мав час передумати все, що чув і що бачив за ці два дні. Перебігав у думці слова й враження, міркував над ними й розкладав кожне в належне йому місце.

А он вже, славу Богу, те вічне його село. Вертається до нього завжди однаково, завжди тією самою дорогою, як до неухильної дійсності, як до того, чого нема сили обійти.


Дія цього розділу відбувається в листопаді – грудні 1922 року.

Пат і Паташон – датський комічний дует, знімався у численних німих фільмах 1921 – 1940 років.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 128 – 142.