Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

22. В єдності сила!

Улас Самчук

Тієї самої ночі, о годині другій, Володько був арештований. За ним прийшло двох поліцаїв. Віддався в їх руки спокійно, без спротиву. Хотів було взяти кашкета, але не знайшов і пішов так. Батько одразу почув цей рейвах, а мати також. Мати зірвалася з ліжка і вибігла на двір… Зчинила лемент… Але вийшов батько і лемент втих.

Хутір заворушився, схвилювався, погавкав собака і знов тиша. Сонце сходило того ранку так само гарно, як і завжди. Разом з його сходом вернувся також Володько. Його допитували, нічого не могли доказати і пустили. Йшов раненько через село без шапки… Його зупиняла військова варта, на нього дивилися люди, але він не соромився. Буб переконаний, що соромитись мають його противники, якщо вони здібні соромитись.

Над вечір того ж дня вже тренував зі своєю спортовою дружиною на вигоні. Час заповідженої зустрічі з міською дружиною швидко наближався і не було часу на зволікання. Тилявка мусить себе показати.

Одначе до зустрічі не дійшло. Сьомого червня, на перший день Зелених свят, у селі знов появився вуйт. Знов розігнав по селі десятників, знов гамір, рух, крик… Нова «сходка»… Другого дня мала відбутися зустріч, але замість вислати підводу за грачами, було вислано Сергія пішки до міста, щоб зустріч відмовити. Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема часу на всілякі витребеньки. І з приводу цього Володько пішов до Рони.

Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Він сидів у своїй порожній їдальні біля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром. Перед ним, на другому кінці столу, сидів його молодший брат Михайло, а справа, на головному місці сиділа сама стара пані. Всі вони були заклопотані, поважні і невдоволені. Справи села вже дійшли також і сюди.

– Вєдь етот самий «вуйт» скатіна, – говорила стара пані по-московськи своїм переконливим, певним, категоричним тоном. – Пачєму єво нє вибросят? Удівляюсь… – і при тому, вона демонстративно знизувала плечима.

Михайло дивився крізь пенсне в золотій оправі і сардоністично казав:

– Ти, мама, можеш єще удівлятся… Я удівляюсь тоже… Но твоєй наївності.

Андрій Рона п’є спокійно, повільно вихололий чай, допиває склянку і автоматично закуряє. Його думки розсіяно гасають десь в інших просторах.

– Андрюша… Пажалуста… Ти здєсь нє курі, – швидко загомоніла стара.

– Пардон, мама. Забил, – спокійно відповів Андрій.

Стара пані не лишень стара, але й глуховата, у справах села і взагалі «політиці», вона розбирається мало, а тому Андрій підвищеним голосом старанно їй пояснював:

– Все ето, мама, к лучшему. Вот такіє глупіє вуйти учат народ. Да, мама… Ну, і что ж? Ну, упьорся… Ну, вижіл нас із сєльськаво дома? Гаваріт там будєт школа… Нікагда там школи нє будєт, но новий коопєратівний дом будєт. Да, да! Будєт! Ми поставім. У нас єсть мєсто… Харошеє мєсто… В центре села… І там будєт стаять дом. Я павтаряю: да!

– Українській? – питає, шамкаючи беззубим ротом, стара.

– Какой би он нє бил… Ето нє іграєт ролі, – жваво і певно відповів Андрій.

– Как нє іграєт? Андрюша! Как, нє іграєт? Вєдь іграєт. Іграєт, Андрюша. А по-моєму нє так. Па моєму лучше єжєлі би в дяревнє стоял польскій дом… Я, старуха, так разсудждаю. вєдь украінци нє Польщу дєлят… Дєлят ані Расію… Да, мой мальчік… Расію. Польша? Что ж… Вєдь ето тоже часть Расії… За нашіх врємьон… Вєдь падумай… Прівіслянскій край… Нєт, нєт… Ти абажді. Я гаварю… Наше рускоє село… Польскім ано нєкагда нє станєт… А украінскім может… Видумалі язик. Ну, как, скажі, по-украінскі будєт рукомойнік?

– Гаспадін Довбенко! – почувся глухий голос від дверей з темного, сирого коридору. Це Марко. Пан Андрій швидко повернув голову на голос і повторив – Давбєнко? Заві в маю комнату. Ізвєні, мама. Дєла.

Він встав повільно, мав заклопотане обличчя і своєю розгойданою ходою, вийшов.

Володько мав з ним довгу розмову, Андрій курив цигарку за цигаркою, його мала кімната наповнилась димом, а розбита мармурова попельниця попелом, але саме з цієї розмови зродився план побудови нового кооперативного будинку. Вуйтові вдалося добитися свого, читальні не було закрито, але позбавлено її приміщення. Тоді промовило село і можливо вперше мовою господаря. Рона поклав перші дві тисячі злотих, Володько завзявся організувати робочу силу, хлопці й дівчата кинулись до праці. Домашні справи, футбол, залицянки відійшли набік.

І вже за пару днів на подарованому Роною клині городу, що навпроти дяківської садиби, де примістилась станиця поліції, почалась завзятюща, сливе безперервна, день і ніч діяльність. Пів сотні молодих, здорових хлопців і чоловіків, жартуючи й співаючи копали фундамент, двадцять підвід возило з долини камінь, пара десятків дереворубів валили в Жолобеччині дубину, пара тузинів теслярів витесувало з неї підвали, стовпи, бальки, крокви, десяток мулярів заповняли рови фундаменту муром. І все це складалося, стягалося, зводилося, будова росла, як з води, а село мало велику, хвилюючу дивовижу.

Завжди рух, завжди гармидер, завжди спів, безконечні жарти і гарячі залицянки ясними місячними ночами, коли розходились з роботи. Туди стікалося ціле село, прихильники і противники, націоналісти й комуністи, баптисти й православні. Бажання показати своє право і свою силу було більшим, ніж особисті розрахунки.

Прийшли жнива, але праця біля будови не вгавала. Здавалося, що всім хотілося зробити це чудо за одну ніч, це стало вимогою, щоденною потребою, обов’язком. Дні були гарячі, насичені сонцем, потом, спрагою, випивалися бочки води, напиналися м’язі, гартувалася воля. І за два таких гарячо-барвистих місяці будинок був зовсім готовий.

Білий, гордовитий, вкритий сірою черепицею, сім вікон, двоє дверей, простора крамниця, кімната для засідань, мешкання продавця і зала-читальня. І все це красується на колишньому невжитку, тішить око тилявчан, наповняє гордістю кожного, хто не гляне… Чутки про це рознеслися широко й далеко по всіх селах і святами та неділями приходили чужі люди, щоб глянути на таку несподівану дивовижу.

До речі, за цей час і само село внормувалося. Зникли зайві витівки парубків, відійшло військо, не стало озброєних варт. Село готувалося до великого, ще небувалого свята. Село збиралося освятити свій будинок. Це має бути велика урочистість, це приклад, це історія. На Угорщині, в Жолобках, в Людвищах, у Башківцях знають про це. Ціла околиця, небо і земля, і навіть далекі ясні зорі, готуються взяти в цьому участь.

А жнива йшли своєю чергою… Поля горіли то росою, то срібно-золотими стернями, то зернистими вівсами… Перепілки, як завжди, бурхливими ранками, підпідьомкали, моргасті зайчики металися полями, зграї куріпок полохливо перелітали з долини до долини, яр Мозолянка лежав зеленою латою на золотому савані золотих нив.

Матвійове поле, як і завжди, пересічене вузькою дорожиною, справа й ліва вкрите пшеницею, житом, ячменем, вівсом з широкою і щедрою благодатю мудрого, загорілого, як обличчя женця, неба. Божа рука була щедрою, стебло поросло густо й високо, колос дзвенить в колос, в гущавинах велике життя всілякого гомінкого цвірковіння. О, яке безпосереднє диво! Здійміть шапку, станьте на межі і послухайте… І хай вашу мокру від поту голову погладить вітер. Підніміть ваші втомлені груди, звільність серце і беріть оберемками свіже, бадьоре, пересичене сонцем повітря.

Саме такого часу отам на дорожині, раннім ранком, коли сходить із-за Мозолянки сонце, а на шпориші дорожини разом з курявою бренить роса, на південному боці за пагорбком з’являються дві постаті. Ось вони зближаються, ростуть, вилонюються з простору. Це йдуть: Матвій та його син Володько. На плечах у них грабки. Ступають по звогченій за ніч землі рівним, широким кроком. Сонце ллє їм назустріч просто в загорілі обличчя своє м’яке тепло, свою живучу радість, свою невсипущу бадьорість.

Хода Матвія така ж, як і колись, як і завжди – розважна, певна, рішуча. На його ногах старі, великі, посірілі з короткими холявами чоботи. Кортові його штани на колінах і ззаду залатані великими, чорними латами. Біла його сорочка, звичайно пропочена і поруділа, а його кашкет вигорілий і просяклий мішаниною поту й куряви.

Роки і все, що з ними було, залишили на Матвієві свій тривкий слід, що його не відмиєш ніякими водами і не відмолиш ніякими молитвами. Зморшки ще гостріше врізалися в загоріле, як стара бронза, порепане лице, погляд мудро злагіднився, вилиці більше випялись, борода просякла згустками сивини. Але все гаки він той самий дужий, могутній з великими, твердими руками король поля і праці – Матвій.

Володько зростом дорівнюється батькові, тільки у плечах вужчий та м’язі тіла молодші й прудкіші. Міцне українське сонце поклало трівку бронзовість на його юному виду. На ньому тонка, доморобна з конопланої тканини, з позакачуваними рукавами, сорочка, на голові доморобний, креслатий солом’яний бриль, на босих ногах сірі, зношені відпорки.

Обидва, наперед батько, а за ним син, зайшли в покіс і з «Боже поможи» розмахнулися. Батько клав покіс рівно і методично, мов по ниточці, син вже дорівнював до його розмаху в ширінь і вздовж, але його покіс був значно гірший, ніби поламаний і рахітичний. Грубі стебла вівса-зеленяка покірно клалися перед ними, їх очі уважно стежили за лінією, м’язі їх рук напиналися, груди широко здіймалися з ритмом помаху грабок.

Сонце підноситься… Його промені все більше і більше припікають спину, з чола виступає піт, груди і чоло відчувають дотики повітря.

На половині покосу біля борозни, косарі зупиняються. У спокійному повітрі знайомим дзвоном задзвеніли під мантачками і бруками коси, хвилинка перерви, кілька слів про овес і погоду і знов покіс… Доходять до межі Ет-тоє, закидають на плече грабки і повільно, рівним ходом, вертаються назад.

– Дякувати Богу, – каже Матвій, – погода видержала.. Коли б так ще пара таких днів і ми той овес змахнемо. – А по короткій перерві додає: – Я все вагався чи сьогодні зачинати, але добре що почали… Хоч завтра неділя… Та що накосимо – висохне і баби в понеділок зв’яжуть. А там і докосимо… Сонце, здається, чисте…

Володькові думки інші. У нього село, будова, посвячення, але на слова батька відповідає:

– А! Погода видержить…

Доходили до середини поля і робили перерву. Василинка приносила обід – борщ в «близнюках» з пів буханцем чорного хліба, куснем сала і огірками. Запивалось кислим молоком з гладишки, або звичайною водою з баньки, що стояла в тінному місці. А все це разом смакувало хижим, нетерпеливим смаком, що його, здавалось, годі успокоїти, після чого вимагалось лягти просто на сирій землі і дозволити «щоб в’язалось сало».

Але чверть години пізніше, вони йшли знов далі покосом – нестримним, рівним, розрахованим кроком. Час йшов разом з ними. Це тривало, хилилося до вечора. Ось вони знов зупинилися, Матвій звичним, повільним рухом здіймає кашкета, обтирає верхом брудної руки гаряче, мокре чоло, підходить до баньки з водою, підносить її і перехиляє над головою. Сонце скісним промінням освічує його кремезну, помітно втомлену, постать, чорна вкрита налитими жилами рука тримає вухо баньки, вода тепла не смачна і її потьоки спливають по бороді і широких, відкритих, зарослих сивастим волоссям грудях. Напившись, він ставить баньку на її місце. – Ну, – зауважив він оглядаючи поглядом довкілля. – Змахнемо ще пару покосів і досить.

У природі відчувається наближення суботнього вечора, здається, про це знає все. Сонце хилиться маєстатніше, барва неба спокійніша з ледве помітним відтінком огненності в тому місці де воно має намір зайти за почорнілу стіну лісу. Тінь від лісу відступила й поширилась, ціле Стратонове поле, разом з в’язальниками на ньому, затягнулось мякою прохолодою, в’язальники помітно квапляться, дов’язують покоси, на схилах Мозолянки, куди ще сягає сонце, вовтузяться люди в білих одягах, облиті сонцем. Вище шляхом в тому місці, де він випинається з-за пригірка, помітно тягнуться великі фури, наладовані снопами, а між ними в різних місцях, ступають повільно гурти худоби, збиваючи куряву, що її пронизує соняшний промінь і розбарвлює її матовим сріблом. І все робиться тихо, лише десь отуди з угорської сторони чути розтяжні, безконечні обжинкові співи.

Нарешті й Матвій з Володьком докошують свій покіс, майже половина ниви докошена, густа тінь лісу затягнула гень ціле поле аж до Жолобеччини. Володько чує велику втому, але свіжість вечора так чудово злагіднює втомленість твердих м’язів, що не хочеться кінчати недокінченого діла. Матвій також з жалем поглядає на нескінчене поле і шкодує, що день був такий короткий.

Але святий, великий, трудовий день скінчився, від сходу сонця до заходу сонця, весь залитий наснагою сили тіла, природи, неба і землі огненного духа, що ним живе всесвіт. Косарі лишають поле і йдуть… Поволі, без поспіху… Тіло неохоче рухається, кожний м’язь, кожна кісточка вимагають відпочинку. Йдуть не дорожиною серед поля, а межою від Хомового по застарілій ховзькій траві з посохлим бадиллям деревію, громобою з його брязкучим насінням, заплутаної кашки і повитої на стебла повійки. Зо всіх боків гомінким хором невтомно і настирливо вибивають свої одноманітні трелі цвіркуни.

Нарешті вийшли на шлях… Ще кілька сотень кроків і хутір… Ось він зліва у сутінку вечора – такий знаний, рідний, свій. Густий малинник перед хатою, широкий, молодий горіх, кілька рядків малих ще слив і високий, густий живопліт від дороги. З димаря хати, майже сторч догори зводиться дим.

Широка, немощена дорога вкрита грубою верствою мякої куряви, весь час тягнуться скрипливі вози, повільно котяться тяжкі колеса, з-під кінських копит збивається хмарками курява.

– Добрий вечір! – озивається кожний, що порівняється з косарями. – Як косилося?

– Слава Богу!

– Чи видержить погода?

– Дасть Бог – видержить.

З села чути бамкання дзвону. Його звуки повільно вириваються з садів і розливаються ген навкруги. Десь там на полях, далеко зливаються вони зі звуками обжинкових пісень.

Дома чекає на косарів вечеря. Хведот привів від води коні, Василина порається з коровами, Настя попідтикала спідницю, позакачувала рукави й бігає біля печі. По хвилі на столі парує гаряча, бараболяна, затерта затіркою юшка…

По вечері Володько одразу береться за бритву. Після вже смерком бере відро, рушника, мило та йде через город стежкою до копанки. Приємно йти вузькою стежкою між маком, що вже доспіває, коноплями, буряками та капустою .На все впала роса. Біля обсадженої вербами копанки піднімається ледь помітний, теплий туман і чути скрекотіння жаб.

Вода в копанці тепла, дощова й чиста. Володько швидко роздягається до нага, набирає відро води й обливає себе цілого. Після натирається міцно милом… розтирає набряклі м’язи рук, спини, живота. Йому робиться дуже приємно… Чується сильним, пружним, молодим… Після виливає на себе ще кілька відер води й швидко витирається. До тіла з ледви чуйним бренькотом торкаються комарі. Він швидко надягає сорочку, штани й почуває себе обновленим. Втома десь зникає. Ціле тіло поволі відпружується… Навкруги так приємно, так гарно… Не хочеться ще кидати такий вечір та йти спати. Через те Володько сідає на м’якій траві й дивиться.

Ціле небо всіяне зорями. Десь далеко за селом гуди, де панський двір, чути ще обжинковий спів. Це йдуть запізнені женці запізнених чиїхсь жнив. Одна дівчина несе на голові вінок, а решта йдуть коло неї й співають. Знайомі, гарні, повні якоїсь туги й одночасно радощів, співи.

Володько вслухається в ті звуки… Думка відлітає далеко… Земля ділиться. Небо нахиляється нижче. Душа поволі відкривається, мов двері великого храму, і в ній починає діятись щось особливе. Виходять дивовижні образи, встають надзвичайні, неземні люди, починає грати чудова музика. Боже мій! Таж це страшний суд!

А із-за жолобецького дубового лісу поволі випливає велетенський, запізнений місяць. Разом з ним зростає музика, зростають образи. Світ ширшає, обрії відступають… Володько знає, що йому треба ще піти в село, що там праця, що завтра велике свято, але він не може відорватися від цього місця. Він щось чує… Йому видається, що це в останнє він бачить ті дерева, небо, будинки… Йому хочеться на все надивитися, затямити, мати в собі… Йому хочеться торкатися пучками пальців землі, що на ній стоїть. Хочеться цілувати її, обняти й нести кудись в інше місце…

Ах, це слабість… Не варто потурати нервам… Він стрясає головою та йде швидко до хати. Ніхто ще не спить. Все клопочеться, прибирається, чиститься на завтра… Мати качає рублем білизну. Її тонкі, засукані по лікоть руки справно працюють рублем… Накочена на качалку сорочка вирівнюється, мягчає, гладшає.

Володько дуже добре знає кожну її думку. Любить її таку, як є… Таж вона знає всього дві літері… Одна, як круглий калачик – О… Друга, як жук, лапата – Ж. Знала колись і А, як кроковка, але вже багато років згасли її очі й не добачають… Візьме книжку, дивиться на неї здалека перед собою й каже: – Колись ще знала три букві… Не можу вже їх пізнати…

Увійшов до хати Хведот.

– Володьку. Тебе кличуть, – сказав він. Не сказав, хто кличе, тільки дискретно посміхався. Видно, хтось такий небувалий… Володько швидко встав, наложив на голову солом’яного бриля й вийшов…

На дворі нікого… Вийшов до брами… Рипнула фіртка, і на дорозі побачив чорну постать…

– Володьку, – чує тихий голос. Пізнав його одразу… Наталка. Як вона прийшла? Підійшов до неї. Вона зніяковіла, схвильована…

– Я так боялася… Так боялася. Думаю, як його викликати… Ходила довго попід бгіжем… Аж то побачила Хведота… Чому ти не прийшов у село?

– Я ж сказав, що не прийду, – відповів Володько. – Моє все зроблене… Треба було батькові помогти. У нас цього року запізнилась косінка. А що там?

– Ходім… – Сказала вона. – Я тут боюсь.

– Чого?

– А як мене побачать? Я все чекала, що прийдеш… А там стільки праці, що Господи… Вінки, біганина, варять, печуть… Всі: де Володько? Де Володько? Привезли скриньку горілки. Там ціле село…

Вони звернули на дорожину, що веде до кущів. Наталка все не могла заспокоїтись. Говорила не своїм голосом. Серце її швидко билося…

–…і я не видержала… Піду. Трохи стемніло і я пішла… А знаєш? – Вона взяла його за руку й зупинилась. Підступила ближче. – Знаєш? Був знов Ілько. – Маленька перерва. Володько здивований. Наталка не дочекалась відповіді. – Прийшов з Бухловим…

– З Бухловим? – Перебив Володько…

– З ним… Боже! Я собі думаю: таж Бухлов з козаком, з поліцією. А Ілько втік з іншими хлопцями… Як же так? А вони собі принесли шпроти… Знаєш? Такі рибочки в бляшанках… Бухлов трохи п’яний.,. Виймає рибочку й дає мені… Я одвернулась. А Ілько до мене: дурна! їж! Я вибігла з хати… Цілий день про це думала… Думала собі: чи сказати це кому? Потім рішила: тобі. Кому інакше?

– І більше не кажи нікому, – сказав Володько. Вони пішли просто на темну стіну гаю. Там тихо. З села долітає пісня. З другого боку з Угорщини чути також пісню, тільки ночліжанську.

Вертався Володько зовсім пізно. Йшов через село, повз новий будинок. Село вже спало. Будинок стояв уквічанин. Перед ним така ж уквітчана брама. З неба світив сточений сірим кільцем місяць. Буде зміна погоди, думає Володько. Коли б хоч видержала до завтра. Мав на увазі завтрішнє свято, а за скошений овес і не згадав…

Це було не саме посвячення будинку на площі села Тилявки. Це було щось більше й краще. Тягнулись роки, вкладались у десятиліття, століття, але навкруги було тихо, сонно, ніби безлюдно. Були чудові весни, пишно цвіли черешні… Були поля зелені… Вітер віяв з далеких морів… Було не одно густе, як мед, літо, що заливало землю щирим золотом; були пахучі дні осени повні жовтих, червоних і синіх овочів, були білі, яскраві зими; поля вкриті застиглим білим металем, зненацька схвильованим і ствердлим химерно… Була велична, маєстатична, свята земля – гордість Бога й надхнення людини. Чорна земля, дужа, вузлувата й тверда… Сувора, як чоло Саваофа, і радісна одночасно, як гарний спів.

Не було тільки на ній людини. Було безліч недокінчених задумів, безліч початків, нарисів… На кожному проекті видно було велику, натхненну рук у творця… Рішучі, несподівані зариси, потужні, налиті силою обриси м’язів, дебелі кусні литі з кращих металів… Бракувало їм відповідної душі. Великої душі. Твердої душі. Розумної душі…

Цілі віки вагітніла стара, чудова земля своїм великим плодом… Небо, обрії, дерева, цвіт яблуні, хвиляста чорна рілля, швидколеті птахи й дикі звірі, і риби в чистих водах напружено чекали одного, надзвичайного дня, коли ступить Бог на цю землю й мудрою своєю правицею відхилить завісу темноти. Скаже Бог: дарую вам від сьогодні душу. Будьте мудрі, як я. Хочу бачити вас володарями, а не рабами. Воскресніть!

Ні, ні… Це не було тільки посвячення будинку. Це по-своєму воскресало й зводилось село. Це не була цвітуча весна, це було густе, налите снагою літо з бронзовим чолом. Треба було бачити, як того ранку сходило сонце. Ніколи воно не вставало так. Сам Бог зійшов зі свого трону й зводив його обома своїми руками… Як горіли золоті стерні розлогих ланів, як суворо, рівно стояв на обрію ліс, як гнулись тяжкі віти яблунь – про все це немає сили сказати… Село виступало – хата за хатою, всі лавою, мов живі, білі, веселі, усміхнені… Дзвін від самого рання бушував над селом і розлітався навкруги, ніби розбитий гураган; всіх зводив, всіх гнав до Тилявки, всіх випростував і бадьорив.

Он яром з Башковець йдуть все в чорному парубки… За ними в білому, в червоному, в синьому йдуть дівчата… Там далі йдуть дядьки в тяжких, кованих чоботях, що залишають на стежці глибокий слід. Всі вони йдуть, бо кличе тилявецький дзвін… Там буде сьогодні празник… Про це знають всі навкруги…

І на полях від Людвищ квапляться на поклик дзвону парубки, дівчата, дядьки… Тилявецькі поля вітають їх своїми стернями, своїми півколами… Здається, півкопи знають, кому вони належать і які руки складали їх.

На сході знов від Жолобок з густого, чорного лісу виходять юрба за юрбою, йдуть стежками здовж вкритого курявою широкого шляху просто назустріч дзвонові, що реве над Тилявкою… Йдуть поспіхом (бо можуть спізнитись) дівчата з червоними, веселими лицями… Он перед ними вже хати Тилявки, що стоять сьогодні гордо… Білі хати під зливою яскравих промінів ранкового сонця…

А з півночі також ідуть… Там запало в глибокий яр старе лісове село Угорське. Угорщани встали сьогодні рано. Вони ж довідались, що сьогодні в Тилявці велике свято. Вони ж знали, що те село ціле літо щось робило. Вони ж знали, що там бігали весь час якісь люди, сходились, розходились, ходили по ночах, ранками, цілими днями. Вони знали, що туди вселили «постерунок», що послали туди військо…

Вони знали також свого «вуйта». Не раз погрожував він, що Тилявку «присадить, знищить, рознесе, загладить». Вони також знали, що Тилявка жила в тому, і росла, і працювала… Кожний день хтось приносив вістку, яку передавали з хати до хати, про яку говорили коло церкви, на посиденьках, при гостинах… Скрізь на кожному кроці чути було про Тилявку, і як не піти туди сьогодні, коли так голосно реве великий дзвін і так завзято, сильним, металевим голосом кличе до себе…

Село встало. Було все на ногах, шуміло все, квапилось, вдягалося святочно. Всіми дорогами, всіми стежками через сади й перелази йшли радісні, святочні люди. Зо всіх боків вступали в село гурти, ніби процесії, що йшли вулицями, весело вітались зі знайомими.

– Дай Боже, дядьку Семене! Як маємось? – твердий, соковитий бас.

– Здорова була, Яринко! А ходи з нами! – дзвенів дівочий голос.

– Кумо! З святом будьте здорові! Ходіть до церкви!

А дзвін все гуде, все б’є, ніби на сполох, ніби розпачливим криком своїм хоче пройняти саме нутро землі й зівдти викликати навіть тих, що відійшли у вічність. Дзвін б’є і б’є тяжким, залізним серцем, і кожний його удар здвигає селом, струшує з нього віковий сон, зводить і жене… Село встало, село йде, село рушило, мов велика повінь якоїсь загаченої ріки, що раптово прорвала свою перепону.

Посередині села стоїть стара, дерев’яна, біла, мов чайка, церква. Більше сто літ стоїть вона на тому місці… Старі, розлогі дерева оточили її зо всіх боків… Зелені їх корони майже зливаються з зеленою банею церкви, і тільки хрест блищить золотом у соняшних проміннях ранку. Така саме стара дзвіниця. Тесані сокирами дубові сходи, старі дзвони…

Дзвонар Григор Вакула безперерви б’є в великий дзвін… Обличчя його, ніби зі старого ременю тиснене, глибокі зморшки, кілька бородавок, що ніби дерев’яні цвяхи вбиті в чоло, і цілий ліс густої рослинності… З шкіряного його чола сочиться піт… Тяжка, зачовгана рука безупинно шарпає мотуз дзвону, а залізне серце з кожним ударом випускає на всі чотири боки світу через вікна дзвіниці велетенські, крилаті звуки, що летять і бушують над селом…

А внизу, як гляне око, море людських голів… Ціле церковне подвір’я залите людьми… Вуличкою, стежками через сади й городи спливаються все нові й нові струми, що вливаються в загальне море… Ось перед дзвіницею блищать мідяні труби музики. Ось у чудовому, густому від сонця повітрі задзвеніли перші звуки труби, що сповістили Службу Божу. Безліч голів обнажилося, безліч рук заворушилося й склало знак хреста. З церкви вирвалося на зовні перше хорове «Господи помилуй». Було воно, ніби на Великдень, таке дзвінке, таке бадьоре, таке радісне.

Урочистий, налитий сонцем і радістю час ішов поволі вперед… Ось на церковних сходах з’явилися корогви. Ось вийшли спортовці й зробили коло перед сходами. Море людей похитнулося й відлилось взад. Ось з’явився на сходах престол, хрест… Ось вийшли три священики в святочних ризах… За ними вийшло два діякони, а далі хор… Почався молебен, оркестр заграв гімн, люди клякнули до землі… Запанувала велика, урочиста тиша, і тільки звуки гимну маєстатно здіймаються вгору й десь там високо, високо розпливаються в блакиті…

Вийшов священик і почав проповідь… Згадав про «світло Христової правди..» Згадав про добрі й злі сили, що борються на землі… Згадав, що все живе на землі і намагається жити так, як сказав Бог, бо людина є Божа подоба… Хто не вірить цій заповіді, той служить темній, злій силі… Той іде проти закону Божого… «Сьогодні, говорив священик, наше село святкує великий, можливо, ще небувалий день. Трудами, працею здвигнено велике діло, що його правдиво оцінять тільки ті, що будуть жити тут колись… Хай Бог благословить ту працю й хай прниесе вона зріст і розцвіт нашого села й нашого народу».

Ще раз грав оркестр, блищали на сонці мідні труби, гойдались корогви… Велика, барвиста процесія, ніби хвиля моря, під подувом вітру похитнулась і влилась у вузьку вулицю… На дзвіниці все били в дзвони… Їх звуки виривались з вікон і великими помахами крил летіли в далечінь… Здавалось, їх видно в повітрі… Здавалось, вони веселі, пружніші, жвавші, ніж звичайно… Ті старі, зачовгані, прадідідвські дзвони, що сотні літ дзвонили цим людям і кликали їх перед обличчя зчорнілого Христа з терном і краплинками крови на чолі…

От і сьогодні дзвонять ті самі дзвони… Повінню ллється народ, гойдаються спереду корогви, мигоче архистратиг Михайло в барвистім одязі з огненним мечем у руці, блищить старий, позолочений, ще з великим, царським, двоголовим орлом, хрест… Мигає верх оздобленого кружевом великого образу Пречистої Діви… Далі ллються хвилями люди… Міняються барви, вітер бавиться з довгим волоссям, виривається якийсь спів…

Далі похід повертається вліво… Там далі видно високу браму, оздоблену жоржиками, кражалками, повняками та безсмертниками… На брамі напис «В ЄДНОСТІ СИЛА»… Чорні, великі літери на білому папері… Перед тими літерами людське море, голови, безліч голів, з розумом і думками… В єдності сила, каже плакат, говорять чорні на білому літери… В єдності сила стоїть перед обличчями всіх людей… В єдності, в однодушному споєнні, в великій свідомості свого людського первня. Дзвони говорять, небо говорить, говорить стара прадідівська земля, могили батьків, дідів, чорне, закурене віками обличчя в терновому вінку з краплинами крови на чолі… Все це повідає, що сила в єдності, що воля в єдності, що свободу дасть єдність…

Людське море все посувалось вперед просто на браму з написом. Вона уквітчана стояла на своєму місці, розіп’яла свої обійми.

– Входьте, люди мої! Вливайтесь! – А чорні літери нестримно росли на білому тлі й кричали разом із дзвоном у мужицькі вуха: «В ЄДНОСТІ СИЛА!»

Побіч стояв невеликий, білий, зовсім новий будинок. Чув свою силу й ніби радів, що народився на світ. Він усміхнено чекає ті тисячі людей, що он зі співами й корогвами наближаються крок за кроком до нього. Ось вони вже зовсім близько. Ось зупинились перед брамою. Ось священик підносить хрест і благословить його. Бризнула свята вода, задзвенів спів, заграв оркестр. Через кілька хвилин невеличкий, білий будинок залитий людьми. Здається, це барвисте море навкруги, а на ньому білий корабель стоїть непорушно міцно заякорений.

В середині будинку також повно. Залиті всі кімнати, всі закутки. Там стоять довгі столи, обставлені лавами. Поволі, урочисто засідають за столами гості. Ось вже засіли й чекають початку гостини. Кого тут тільки нема. Священики, просвітяни з Крем’янця, гості з чужих сіл, свої дядьки. Саме в той час на дворі закалатали дзвінки. Всі глянули в вікна. На подвір’ю розступився народ, і увійшов до середини «вуйт» в супроводі коменданта поліції. Він був сердитий, насуплений. Чоло його загоріле, брови довгі, настовбурчені. Вступив і, здавалось, хотів крикнути. Одначе не крикнув. Підійшов до Андрія Андрійовича й зложив якесь привітання. Андрій Андрійович засадив його й коменданта за стіл.

В той час встав Володько. Його хлопці стояли біля гостей. Володько подивився на всіх. Вигляд мав трохи збентежений. Уста його злегка тремтіли й висихали. Одначе він збирає всі свої сили й починає говорити. Спочатку мова його вривалася. Слова виривались з нутра якось силувано. Кожне з них відривно падало куди попало і, здавалось, боялось лишитись на цьому місці. В очах його стояв якийсь туман. Всі ті обличчя, що були звернені на нього, заволікалися серпанком мороку. Він не бачив їх виразно. Вони були десь далеко перед ним – ті всі, що дивились на нього з різних місць, ті всі, що його бачили, й ті, що чули його схвильовані, живі, вийняті просто з глибин душі слова.

Вже по короткому часі його мова набрала певності. Слова полиилсь вільніше. Говорив про перемогу, про працю, про змагання. Говорив про землю рідну, про рідних людей. Говорив про могили предків, що жили тут і тут вмирали. Говорив про будуччину, про чужих людей, про далекі країни й світи. «Збурились ми – ми півмертві, ми немічні. Збурились і встали! На буревійних хвилях революції виплили наші кораблі в далекий рейд! У наших жилах, міцних руках стерно майбутності. Вірю в нас!»

На цих словах Володьків голос рванувся і його звуки впали в народ, ніби блискавка. Тісно затиснутий його п’ястук вдаривсь об стіл. Очі його горіли… Він був піднесений, вищий, потужніший, ніж звичайно. Це говорить Матвіїв син. Це слова сказані за батька, за діда, за всіх дідів! За цілу землю сказані ці гарячі слова!

– Слава! – Крикнули Володькові товариші. Задзвеніли чарки, заграла музика… Ось вони всі ті милі хлопці. Сергій… Кіндрат… Антін… Демид… Никон… і багато інших – стоять тут на сторожі міцні, потужні й готові…

Гриміла слава, бряжчали келихи. Вирвалась пісня широка й свавільна. Йшов великий день просто у вічність, весь задивлений вперед, весь налитий снагою віри…

Володько жив цього дня винятковим, не звичайним життям. Він співав зо всіма, він танцював зо всіма, він бігав з місця на місце… Він радів. Чого йому сьогодні так весело? Безліч треба слів, щоб сказати це. Можливо, навіть звичайними словами не скажеш такого. Можливо, це такий час… Можливо, у вічності є хвилинка найбільшого щастя й одна незначна людина випадково переживе її… Навіть гнана, навіть переслідувана, навіть прицвяшена на розпутті століть, помножена на сорок п’ять міліонів…

Скільки тут тих людей. Два кола танцюристів. До Левинських приїхала Женя. Чи Володько її пам’ятає?

Певно. І той день, чи вечір, коли танцював з нею й коли вона з нього сміялась… Все пам’ятає. Це було недавно, перед двома роками…

– А однак, як все змінилося…

Тут і Тараско. Він сьогодні сам собі не пан, а цар. Він знов розгулявся і все до Володька ліз цілуватися… Тут і пан Лінкерт з Романом. Обидва вже випили й Лінкерт побожився, що наб’є вуйтові морду, але його стримали. Тут і Габель, тільки без Рози. Тут і дядько Кузьма, що підписував деклярації… Староста, вуйт, комендант поліції… Тільки не прийшов пан Гліб. Він боявся. За таке його проженуть з посади. І Саша також не прийшов. Від’їхав геть і не вернеться. Нема й Ольги. І Йона нема, і Ганки… І ще кількох нема… Зате море інших людей, що ще ніколи тут не були, а тепер прийшли і є.

Пізно вночі скінчилось свято. Розходились, роз’їжджались на всі боки люди. Співали, гукали, раділи, хто як умів і міг.


7 червня, на перший день Зелених свят – це 7 червня 1926 р. за юліанським стилем.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 347 – 364.