5. Весілля. Пиятика

Улас Самчук

Ані Матвій, ані Настя не були на виставі. Досить того, що й так ціла родина там. Не можуть отак батько й мати геть з дітьми забратися, зоставити господарство на волю Божу, і піти на фіглі-міглі дивитись. На Володька Матвій махнув рукою… Все одно не буде з нього господаря… Даремна річ. Ціле життя сам на ниві своїй дерся, і на старість видно приходиться самому товктися. Нема мені зміни, хіба в домовині, – думав старий. Росли діти, думав про них, з-під землі рвав – думав, господарі будуть. А тут…

Той пішов і не вернувся. Той все марить Бозна що, все думає, все невдоволений. Йому бач вже тісно стало на своїй скибі, йому бач заманулося в світ. Хоче, мовляв, все бачити й все знати… Не буде з нього толку для господарства – закінчує старий свою думку.

І коли Володько вернувся над ранок з вистави, коли ліг і заснув кам’яним сном. Матвій тільки підійшов до його постелі, подивився, побачив його втомлене, виснажене обличчя й не сказав ні одного слова. Треба йти в поле й заорати конюшинисько, але не будив його. Сказав Хведотові:

– Слухай! Покорми коні, поки худобу виженеш…

– А Володько чому не встає, – відгризнувся Хведот. Він мусить тепер за Василину худобу на цілий день пасти та ще й дома працювати.

– Володько, – похмурно муркнув старий. – Володько вже не наш…

Після Матвій виволік плуга, підмазав колісцята теліжки, прикрутив міцніше плиту й причепив шлеї. Конюшинисько треба орати глибоко. Мусить все бути на місці.

Випив кварту свіжого з житнім хлібом молока й пішов. Настя все бігала, потиху гуторила, скаржилася на Володька, але Матвій не промовив ні одного слова. Забрав коні, плуга й пішов в поле.

День видався ні добрий, ні поганий. По небі пливуть великі, мов гори, хмарини. Поміж ними прорветься десь шмат синього неба, часом і сонце на хвилину блисне, щоб кинуть на землю кілька тих байдужих промінів.

Вітер віє з-над угорської долини. Ліс приспішено скидає свою оздобу. Жовті, ніби воскові, листочки відриваються від своїх галузок і летять бозна куди. В поле, на долину… Летять, летять, тріпочуться в повітрі, опадають, то знову підносяться, ніби бавляться, чи змагаються з своєю долею. Деякі залітають дуже далеко, геть аж до Матвієвого конюшиниська.

А Матвій зайняв загін від Ет-Тоєвої межі й пішов. Плита глибоко зарилася в тверде, проросле міцним корінням конюшинисько. Коні напружилися й потягнули. Груба скиба вивертається, аж коріння тріщить і кладеться як попало на другий бік. Матвій цупко тримає чепіги, поцмокує на коні, час від часу підгонить їх посвистом батога й ступає за плугом.

Треба на зиму обернути це поле. За два літа, коли його не оралось, завелося у ньому досить різної черви. Треба вивернуть, щоб мороз покінчив з тим усім. На весну можна ярицю посіяти, або овес. На конюшиниську поросте все. Вилежалась земля, тай конюшина сама додає сили…

Від дороги ген аж туди на горбок тягнеться борозна. Налетіли галки, ворони, шпаки. Скачуть борозною, по скибі, вибирають з землі борозняків, б’ються… Надійде Матвій – птахи зірвуться, облетять дугою й знову осядуть. А хитріші з них лишають гурт і йдуть борозною за Матвієм.

Он по дорозі хтось іде.

– Дай Боже здоров’я, дядьку Матвію! – гукає подорожний. Це Карпо з Дебрі. – Боже поможи!

Матвій на хвилинку зупиняється.

– Спаси-Біг! – відповдіає. Голос його вже досить втомлений й нерівний.

– Добре ореться? – питає Карпо.

– Е! Не дуже. Тверде.

– Що будете на ньому сіяти?

– Картоплю, думаю, посаджу на зарік.

– Але тре буде вироби…

– Та певно. Ось виорю, за зиму вимерзне, підвезеться трошки гною. На весну ще раз переверну та роздеру трояном і буде…

– Досить праці з тим…

– Що ж. Без праці нема нічого. Життя.

Карпо вже зупинився й хотів би погуторити. Він постояв би з приємністю, вийняв би папірка, закурив би. Після уважно спльовуючи, розповідав би докладно про погоду, про те, яка то була торішня осінь, а яка тепер, про те, що пашня трошки ніби подорожчала, що «проклятюща марка» все падає і падає… Ось скоро добрі гроші були, а тепер сміття, що гидко в руку взяти… При цьому не оминув би «правлєніє» й «чортових панів»…

Але Матвій не виявляє наміру стояти й галакати отак на пусто. Робота сама не зробиться. Треба орати. Обертається, жене коні й решту слів вже на ходу відповідає Карпові. Нема на гутірки часу, нема…

Матвій краще ось обдумає своє. Не можна випустити з рук господарство, коли нема кому переняти його. Старий не старий, слабий не слабий – тягни й все. Ось хату нову, аж кричить, ставити треба. Тулиться чоловік в отій норі вже стільки літ, нема де навіть кості протягнути. Вже дерева нібито навозив і цеглу вже замовив. Ось тільки прийде санна дорога, треба буде перевезти. Не можна опускати рук… Треба тягнути, коли Бог хотів, щоб він і на старість не мав якоїсь зміни. Може хіба аж той найменший підросте. А цей… Не буде з нього для хазяйства толку.

Згадав Матвій Василя. Згадав його таким, як бачив в останнє. На тому каштаному… Ех! Минулося, як сон. Прогуло, прогриміло й тільки голод, мор і чорні круки лишились… Пригадав, які то недавно були роки, коли за пуд ячменю десять хур колючого дроту та хуру гарматних щитів який-небудь Іван Штука з Сапанова давав. За сіллю люди по сто верстов ходили. Такі то пережили, роки, і все даремно.

А може й ні. Побачимо, що буде далі.

– Бйо, Сіра! Тягни, тягни! – проговорює старий до коней.

Сусіди виходять, дивляться, як працює Матвій, говорять:

– Бач. Батько поле оре, а син комедії виробляє. І розумний старий, а дурний. Дав би я йому таку комедію, що не знав би де свої зуби збирати. Заманулось сина зробити паном, а тут він не пан й не Іван… А сам як тягнув плуга, так і тягне…

Володько не спав довго. Коли сонце досить високо піднялося, встав, швидко помився, поснідав і пішов на поле змінити батька.

– Йди, йди! – казала Настя. – Де ж видно, щоб старий весь час тягнув. І коло хати стільки праці, що тільки Господоньку, поможи!

Коли Володько вийшов, Матвій вже зорав досить порядний шмат.

– Будеш орати? – спитає старий.

– Поорю.

– Тільки отам на закруті притримуй добре. Скоро обід. Коні втомилися. Тверде, як камінь. Коли б то Бог дав, трохи протягнула добра година… Добре було б отам під угорщиною зяблю заскородити. На весні тоді краще ореться… Під лісом просянисько також варто привести до порядку. Пнів там стільки. Колись, було, як мав ще силу, пішов і повикидав. А тепер хай ще гниють… А озимина, здається, гарно зійшла, коли б тільки зима порядна видалась. Змінилися наші зими, змінилися. Не знаю, що то сталося, але, бувало, оце по Михайлі як прийшли морози, як замерзла земля, як впав сніг, то аж на весну зійшов. А тепер дивись: дощ, дощ… Земля не замерзне, впаде сніг, полежить, згине, знову нападає по коліна. Земля не замерзла, і пашня випріває…

Ще довго поволі оповідав Матвій Володькові. Хотів, щоб трошки й коні відпочили. Натягнулися досить, аж мило на них зійшло. Оповідав що і де має зробитися, що на весну будуть сіяти, про колишнє… А коли трохи коні відпочили, сказав:

– Ну, тепер підеш. Як доореш сьогодні, то завтра заволочиш зяблю…

– Я завтра думаю піти до Крем’янця, – сказав Володько.

– А то ж чого? – підняв трохи голову Матвій…

– Дістав он листа. Вибори будуть, так кличуть мене до міста на нараду…

– Вибори? Які то вибори?

– До сойму вибори. Вибиратимуть послів. Голосування буде.

– Та-ак? То ти, значить, підеш? Ну, то я скажу Хведотові, щоб заволочив. Худобу вижене стара, або й я сам. А які там будуть посли?

– Та ще й я не знаю. Піду, послухаю, що там будуть казати. Треба своїх людей післати…

– Ну, то напевне. Толку з того буде стільки, як і торішнього снігу, але хай все-таки йдуть. Колись і до думи вибирали. Он з Людвищ одного вибрали. По тисячі рублів на місяць дістав, каплицю виставив муровану… Тільки й лишилося по його послуванні. Навіть господарем порядним не став. Мав гроші в банку, прийшла революція й все пропало. А хату й господарство під час повстання спалили. Тепер жебрак. Ну, а як там твоя вистава? Вдалося то? – запитав Матвій на останку.

– Добре було, тільки багато мороки.

– Зібрали якісь гроші?

– Сто двадцять тисяч.

– Ого. То було діло. А що з тих грошей буде?

– Розплатились за все, а п’ятьдесять тисяч на Просвіту.

Матвій не сказав більше нічого й відійшов.

Володько залишився орати, а одночасно обдумував свої справи. Треба було піти в село й зробити там порядок. Все так і зісталось на купі. Може хоч Сергій надумається та піде до Якова. Треба розтягнути та повідносити позичені дошки, треба віднести перуки. Ну, це Володько зробить завтра…

Треба було й до Левинських навідатись та подивитись, який-то у них настрій. Цікаво було б взагалі послухати, що говорять в селі…

Після Володько пригадав Женю й Ганку. Обидві стояли в його очах, і не знав за котрою побігти. Женя вже ось скоро від’їде, а Ганка лишиться. Женя весь час ніби жартує, ніби кпиться. Весела, вюнка, говірлива. Ганка пружня, мов тятива, і гаряча. Її очі завжди горять, завжди бігають… Уста її вогкі й соковиті, груди молоді й пружні.

– Вйо, Карий! – підганяє Володько коня. Йде борозною, тримає в руках чепіги, на шию зачіпив віжки.

Коні поволі, тяжко ступають… Копита їх грузнуть в землю. Доходить до кінця поля, обертається, викидає плуга та деякий час йде вільно. Блискуча плита відбиває соняшний промінь. Часом Володько відкидає на ходу з-під граділя пирій, що за час наб’ється туди. Після, дійшовши до другої борозни, зручно хапає за праву чепігу й ставить знову плуга. Коні так навчені, що самі заходять в борозну.

Тут за плугом родяться всі Володькові плани. Звідси бачить він свою життєву дорогу, що далеко, далеко, перетинаючи границі й закони, стелиться десь туди до далекого Дніпра й Києва. Ось він тут, бачить свої добрі коні, бачить поля, свій хутір зі садком, але думка не тут. Ні, ні. Ні одного разу не зупинилися вона на цій ріллі, під цією солом’яною стріхою, десь тут поблизу. Ці обрії й ці широти вузькі для неї.

Направо й наліво широкий світ, направо й наліво безліч нового, небаченого, незнаного. Піди, пізнати, вирвати звідти все, що доброго й вернутись, хоча б сюди на це поле та вже не зрушитись. Навчити, або змусити ці поля й ці стріхи чогось такого, що обновило б їх, спружило б, привернуло б їм розумний, божий образ, так давно десь ними страчений і затоптаний…

Гори, моя пекуча уяво, і поможи! Постав знаки такі й інші та дай слова налиті живою, кипучою кров’ю. А коли ти, Боже, десь є коло мене й розумієш мої бажання, вділи мені не багато… Непомітно – дрібну частинку своєї мудрості вділи, і я вже благословю твоє велике ім’я. І я піду по цій землі, починаючи від цієї чорної скиби, і буду там і там – геть по широті сіяти чудовий твій глагол во ім’я Правди і Честі. Пішли мене куди хоч. Я піду й буду скрізь так, як мій батько зерно, сіяти добре, розумне, чесне слово… Потрібне слово, конечне слово.

Володьку, Володьку! Чого зупинився там і дивишся, мов маг, на той схід? Ори землю, край її лемішем твого плуга та мовчи, мов залізо, мов камінь. Твоє в тобі й всі закони є проти тебе, а може й сам Бог. Ти, чи твій батько, чи може дід, зробили один гріх і сім поколінь не спокутують його… Рабами будуть! Худобою без язика й без слова! Попихачами на свому власному грунті! Юдами і Каїнами, що продадуть за пів срібняка честь, свободу, право!

Вйо, коні! Далі. Мати на дорогу вийшла й кличе на обід. Сонце вже піднялося високо, коні втомлені з позападалими вздухвинами. Сам орач прокидається, мов з просоння й дивується, що навкруги одно поле…

А вечором після праці подався в село. Ще як тільки почав умиватись, як тільки причісував перед кусником дзеркала свою чуприну, Настя одразу почала:

– Господи, Господи! Находився, наморився! І що там тебе тягне? Два роки не ходив, а тепер що Божий вечір…

Володько, як звичайно подивився на неї, але не сказав нічого. І коли він відійшов, Настя накинулась на Матвія:

– А чого ти мовчиш? Ти ж батько?

– Говори вже ти. Маєш язика за всіх, – спокійно відповів Матвій.

– Говори, говори… До вас говори, як до муру. Слова мої для вас полова. Я можу день і ніч говорити, а ви всі своє.

Останні слова витиснула разом зо сльозами. Матвій поблажливо дивився на неї, злегка кивнув рукою й одвернувся. Мовчав, супив чоло, час від часу розгладжував його своєю широкою долонею й думав. А коли Настя трохи втихомирилась, вона несміливо промовила:

– Ти… Слухай. А може б його того… Оженити? Хто зна чого він там ходить. Що ти думаєш?

Матвій посміхнувся, а по короткій мовчанці промовив:

– Це ти вже йому сама скажи.

Більше не сказав нічого.

А Володько тимчасом подався до Сергія. Мешкає той з другого боку села за церквою й школою, там, де дорога починає йти в долину. Стара, непоказна хата. Подвір’я також просте. Садочок, пліт, наліво клуня з широкими подвійними дверми.

У хаті направо від входу піч, далі двоє ліжок, розхитаний стіл. Над столом пів тузіна святих і Шевченко в кожусі. Від нього вбік попід стелею полиця, і на ній пара десятків книжок. Макар не раз поглядає на них ласим оком, коли бракне папірка. Але торкнути їх ще не відважився.

До Сергія ще заходять Никон Бохін і Кіндрат «дядьо». Цей весь міцний, суцільний. Обличчя нагадує місяць у повню, а на нім маленький, кирпатий носик. На просторому обводі він майже тратиться. Зате чуб міцний. Добре врісся на свому місці.

Никон інший. Це вже «таку-го-ма» жижлик, але кращої породи. Ніс його заняв своє місце гідно. Очі сірі й посмішкуваті. Коли говорить, ноги його в колінах подригують. При тому додає «таку-го-ма» і чвиркає кутом рота.

Ці два й Сергій з Володьком якось одразу зійшлись і злилися в одно. День-денно Володько відвідує їх. Мова. Слова, сміх. Щодень те саме, мов крапля, що твердий камінь довбе.

І цього вечора зайшов Володько. Застав усіх.

– А-а-а! Здоров, Тимоше! Ха-ха-ха! Не підступайте, не підступайте! Знаю ваші наміри! – наподоблює Никон вчорашню гру Володька. – А ходив батько до волості? Ха-ха-ха! Добре! Добре! Сміху-у! Наші дівчата боки рвали. Ну, а що тепер?

– То как я бил у солдатах – почав Кіндрат, – і стояли ми у Вільні. Дали нам преставленіє. От було сміха.

– Сміха-то сміха, хлопці, – сказав Володько. – Ось нам треба про щось інше подумати.

– Вєрно! – зазначив Кіндрат.

– Нам треба, братва, читальню, – сказав Володько й подивився по всіх обличчях. Ніхто нічого не казав. Настала тиша. Тільки по хвилі заворушився мовчазний Сергій і докинув:

– Це треба.

– Ну-да! – проговорив і Кіндрат.

– Діло нічо. Можем, – зазначив і Никон.

– Мусим виписати хоч одну газетку, – докинув Володько ще одне полінце. Згорить-то згорить. Але після цього настала довга, вперта мовчанка.

– А де ж гроші? – ляпнув нарешті Кіндрат. Володько подивився знову по всіх обличчях. Никонове було байдуже. Йому хотілось закурить і думав, де б дістать папірка. Кіндрат відговорив своє й досить. Піднімав правого чобота й бурчав:

– Ну й проклята грязюка.

Сергій посміхавсь у вус. Дивився на Володька з-під лоба й ловив його думку. По часі він сказав:

– Гроші є. А не стане – зложимось!! – Це вийшло зовсім певно й відважно. Але Никон і Кіндрат ще більше замовкли, а Володько сказав:

– Ну, а що там на селі? Гуляють хлопці?

– Гуляють! Аж курить! – одразу озвався Кіндрат. – В суботу у Химки весілля. Тараска вчора витягнули з болота ледви живого. Напився в мозок. А Йон знову побив людвищан. На другу неділю збираються до Башковець, – сказав Никон.

– Хто?

– Антін, Ілько, Йон, твій Демид. Там весілля…

– І не бояться. Хіба тамті забули за празник?

– Кого наші бояться? Коли до чого – Йон підступить: тарах в зуби, і справа скінчена. А дівки аж пищать. Йон двом на раз голови розбив. Тарахнув дрюком, вправо, вліво!.. Було сміху.

– Десять пляшок, кажуть, випили…

– Було. Дай, Сергію, папірка!

– Не маю. Хіба з газети.

– Давай хоч бібулу. Треба б купити папірка.

– Завтра йду до Крем’янця. Можу купити, – сказав Володьєо.

– Йдеш до міста? перепитав Сергій. – Пішки?

– Так.

– Чекай до середи. Буде ярмарок. Під’їдеш, ще й чарку вип’єш, – сказав Кіндрат, посміхнувся.

– Ні. Йду завтра. Вибори будуть, голосування.

– Ого! А це ж куди вибори? – здивувавсл Кіндрат.

Володько почав пояснювати. Кіндрат і Никон деякий час слухали, але після почали все виразніше проявляти байдужість. А Сергій все сидів, все мовчав і все посміхався. Вечір тягнувся мляво. Володько почував велику втому, розпитався, що зробили з дошками й чи розчистили клуню та відійшов.

Була чорна, осіння ніч. Неба зовсім не видно. У глибокій темноті грузли хати, і тільки десь-не-десь проривалось кволе світло з вікна. Коло Габеля стояло кількох людей, а в шкальні ясно світилось і було гамірно.

На другий день Володько відійшов до Крем’янця. Погода все псувалась і до вечора почав сіяти дрібний дощ. Дорога розбилась зовсім. Втомлений і голодний вернувся Володько аж пізно вночі, а вже до рання на магазині й на всіх видних місцях були міцно наліплені плакати. Час від часу перед ними хтось зупинявся й довго, вперто читав.

Але за пару днів коло тих плакатів з’явилися інші. Володько зустрів Сергія.

– Не знаєш, хто то поналіплював оте, – показав один зірваний з числом двадцять два.

– Козак, – сказав Сергій. – Вчора в нього була нарада. Сидів комендант, війт. Довго пили. Кіндрата також поїли. Після він і порозліплював…

– Кіндрат?

– Він. Але я зустрів його й кажу: дурний. Будеш оте розліплювать? – А що? – питає. – Сховай на оселедці. Він порозліплював кілька, а решту ми сховали. Бачив як порозліплював? Вітер вже напевне їх підібрав.

– В неділю в Крем’янці віче. Не хотів би піти? – сказав між іншим Володько.

– В неділю? А весілля?

– В суботу відтанцюєм, а в неділю махнем. Ні? Це варто, Сергію.

Сергій замовк. Думав, що має робити. Умовився з Мокриною, що буде танцювати на весіллі, аж тут перешкода.

– Добре! – викрикнув Сергій по часі й тріпнув правою рукою. – Підем!

Дні поволі тягнулись. Сльозливі, похмурі дні. Сіяв дощ, шумів вітер. Дерева вертілись то вправо, то вліво, на всі боки, мов дівчата на весіллі. Спадало листя, летіло з вітром, куди той хотів. Поля пустіли й пустіли, ніби забуті й залишені. Навіть пастушки трималися лісу й запусту угорських хащавин. Там тепер весь час куріло, звідки неслися виспіви Кузьмової Христі, там десь бебкав Ет-Тоїв німий, що, не дивлячись на свій вік, все ще пас худобу. Кузьма також не мав пастуха, через те вигонила Христя. Часом приходили туди парубки, починались жарти. Під деревом горіло велике багаття. Дим вився навкруги, а з галузок скапували краплинки роси на голови.

Володько любив такий час. Пригадував своє хлоп’яцтво, і тягнуло його туди до веселого товариства. Але не міг відважитись піти туди. Зовсім відбився від своїх, відучився з ними говорити, не знав, що має з ними робити.

Йшов сам у поле, у ліс… Блукав по запусті й придивлявся до всього. Ось пень, що його зрізали колись з батьком. Рівний, гладенький, вогкий. До нього прилипло кілька палькатих, поруділих, кленових листочків. Он той вже встиг обрости пасинками. Там далі гурт струнких осичок. Листя їх вже майже осипалось, тільки трохи лишилось, але й те весь час хвилювалось, тремтіло й, здавалось, ось-ось одірветься. Коло деяких пнів росли купами опеньки. Не хотів їх збирати, бо не думав скоро вертатись до хати.

Чув себе добре на самоті з природою. Якась солодка туга входила в душу. Все більші й більші думки огортали його. Іноді вилазив на високий пень, ставав, дивився перед себе, а після починав співати. Голосно, сильно співав і сам слухав свій спів, сам ловив його звуки, що летіли далеко, далеко туди в хащі.

Після йшов глибше в запуст. Ось гарний, захисний куточок, обставлений молодими берізками. Чудові, веселі дерева. Кора їх свіжа, біла, ніби мальована, тоненькі, бронзові галузки, легкі, округлі листочки. Поміж ними клен старий насінник стоїть, ніби для захисту. Ось виглянуло на хвилинку сонце й пригріло сюди… Володько присів на погнилому пні проти сонця. І стала перед ним Ганка. Виразно бачив її сині, як небо, як волошки, очі… І бачив усміх її, ніби усміх сонця, що ось виглянуло з-за хмар у цю осінню пору. А в серці відчув солодкий, тремтячий неспокій…

Спустив голову й опер її на руки, вперті ліктями в коліна. Довго дивився вниз на свої мокрі, з прилиплим листом чоботи.

Ах, коли б стояла вона тут направду. Коли б дивився отак на неї і чув голос її, і бачив очі… Прийди, кохана, прийди! Не хочу нічого, лиш бачить хочу тебе! – Марив, снив, тягнувся в незнане – велике, широке, чарівно-незнане… Хотів кохати свіжою, палкою й криштально чистою любов’ю. Такою, як описують в книжках, такою, як в піснях співають, такою ніжною й разом твердою, такою звучною й разом тихою любов’ю.

Йшов час, небо все більше від заходу відкривалося, вітер сюди й туди розкидав великі хмарини, ніби вони перешкоджали йому кудись бігти. Нарешті майже зовсім розкидав. Небо зісталось синє й чисте, лиш час від часу гналась по нім хмарина, ніби квапилась догнати тих, що втїкли за обрій.

Сонце через те зайшло свобідно й червоно. Весь захід, ніби облився червоним, а цілий пригірок на Чешчині палав. Володько навмисне покинув свій запуст, вийшов на взлісся, стояв тут, мов стовп граничний і все дивився на захід, на озеро, що половиною вже ховалось у тінь, на березовий гай, що на другому боці долини. Як любив він це все. Як на все оглядався. Як цікавила його кожна та незначна деревина, ніби вона йому рідна сестра.

Боявся сам себе через цю дивачну любов, що змішувалась з іншою любов’ю, після ще з іншою, спліталась, зливалась у щось одно. Боявся сам себе, бо знав, що так як він, так не любить ніхто… І що можуть його тут бачити, можуть сказати людям, а ті будуть сміятись, пальцем на нього показувати… Скажуть ледащо, час дорогий марнує, бігає, ніби скажений собака, по полях та по лісах… Від людського ока ховається, ніби нечистий…

Але захід все горів. Кілька хмарин, мов опали, знову виплили десь зовсім зблизька, ніби сиділи вони за горою, збурились і піднялися. Виплили й посунули чистим небом. Після починало гаснути там на Чешчині, озеро сховалось зовсім у тінь. Кілька ворон летіло з тамтого боку просто на Володька. Долиною проїхав селянин. Володько провів його поглядом, хоч той і не догадувався, що ним хтось з тамтої гори цікавиться.

Нарешті настав вечір, і Володько пішов додому. Боявся тільки, щоб не зустріти батька. Краще не треба. Сьогодні тре було піти щось там заскородити, чи заорати, чи вивезти гній… Щось там тре було зробити, але Володько не зробив. Покинув все й пішов. Настя бігала, тупцялась цілий Божий день. Матвій також не дармував. Хведот ходив з кіньми. Василина прийшла зі школи й одразу взялась до роботи… Тільки Володько один відбився від усіх… Відколовся, як громом відбита галузка… Зайвий він тут. Хай би йшов собі в той світ, коли не хоче бути дома.

Була це субота. З села долітали звуки дзвона. Повітря було чисте й звуки свобідно собі плили й розкладались навкруги. По хатах світили лампи. Родини сідали до вечері. Все втихало навкруги й навіть вітер втихав, ніби змовився… Досить, мовляв, навіявся. Свято йде й мені відпочить треба… Бог дозволив йому: ну, йди, спочинь. Але завтра знову вставай рано!

По вечері Володько знову «подався» до Сергія.

Село стояло оповите переднедільним спокоєм. По деяких подвір’ях ще вештались люди. Десь скрипіли ворота, десь брехав собака, але все це так, ніби рештки денного гармидеру, що не може ніяк втихомиритись.

Як Володько вже був коло церкви, зачув з другого боку долини бубнування. Згадав, що там сьогодні весілля, і що всі хлопці підуть туди і напевно у Сергія тепер нікого нема.

І дійсно. У Сергія не було нікого, крім його батька Макара. Сидів, розкарячивши ноги, на лаві, курив і спльовував на землю. Володька він не зовсім долюблював, бо той приятелює з його сином, через те на питання, де є Сергій, сердито буркнув:

– Чорт його знає, де. От десь пошлявся. Може у Никона.

Володько пішов до Никона. Це перша сусідська хата над самою дорогою. Зайшов у сіни й одразу відчинилися одні двері…

– Сюди! – крикнув хрипливий Кіндратів голос.

Володько зайшов до маленької кімнатки з одним віконечком. Було темно й непривітно. Коло великого столу понуро сидів Кіндрат.

– А де ж Сергій і Никон? – запитав Володько.

– Зараз прийдуть, – байдуже відповів і задумався. Робилося зовсім темно. Маленька лампочка, що коптіла на поличці, починала згасати.

– «Керосіни» нема! – пробурчав Кіндрат і матюкнувся.

– А чому не йдеш у велику хату? – запитав Володько.

– Там сидить Тараско. Никонова мати й сестра в Башківцях на весіллі, а той старий бугайчик сумує.

Знову стало тихо. Лампочка дуже швидко згасала й густа темнота заливала кімнату. Кіндрат схилив голову на стіл і тільки час від часу матюкався та добавляв:

– Ах, жизнь, скажу тобі. Со-обача!

– А це ж чому? – пробував заговорити веселіше Володько.

– Дєніг нєт. Коли б мав дєньги… – і Кіндрат не договорив.

У сінях хтось затупав і по часі відчинилися двері. З темноти чути Сергіїв голос.

– Кіндрате! Є вже Володько?

– Є! – хрипко, але певно проговорив Кіндрат.

– То клич.

– Ходім туди! – сказав Кіндрат. – Побачимо Тараска. Він продав вчора хуру нецьок, а сьогодні повинен пропити гроші…

Обидва встали й через сіни перейшли до другої, просторої кімнати. Над столом висіла й ясно світилась лампа. Коло столу сидів Тараско. На столі стояла пляшка горілки і кілька головок часнику. Сергій ходив по хаті, а Никон порався за бугаєм. Звідти також виглядало двоє дітей – хлопчик і дівчинка.

– Дай Боже! – привітався Володько й усім подав руки.

– Дай Боже! Сідай з нами! – буркнув Тараско.

Увійшов Никон і приніс на тарілці сала. Привітався з Володьком.

– Чекали на тебе. Ось у дядька Тараска горло пересохло. Вже й говорити не може…

– Ні! – сказав Володько. – Пити я сьогодні не буду. Прийшов тільки сказати, що завтра йду до Крем’янця й може хто з вас буде мені за товариша.

– Їрунда! – понуро проговорив Никон. – Від чарки тільки дураки відмовляються!

– Ні. Я не можу! – твердив своє Володько.

– Дурниця! – вибухнув Кіндрат. – Примусимо! Не будеш з нами, не будем з тобою! А будеш з нами – хоч в пекло полізем за тобою…

Сергій мовчки дивився на Володька й посміхався. Володько поглядав на сердиті, суворі обличчя своїх товаришів, на чисту, синяву пляшку, на велику чайову склянку, що стояла коло неї, і не знав що робити. Вже наперед чув в собі огидний присмак горілки, але відмовитись не міг. Інакше було б зле. Він ще хвилину вагався, але Кіндрат ревів:

– Брось дурака валять! Как удару кулаком, весь дім розвалю. І_Цо ми вмирати мусимо, чи що?

– Но, но! Що це ти того… Не дівка ж… – говорив спокійно Сергій. Сідай, сідай. Лий, Никоне! Дай-бо-здоров’я! Ще одну! Одразу по дві. Загрітись треба.

Володько випив одразу дві склянки, сильно крякнув і почав швидко закусувати салом з часником.

– Молодець! – заревів знов Кіндрат. – Знаю, що маю діло з чоловіком. Лий, Никоне! Дядько Тараско чекають…

Але Тараско не чекав. Він вже сам наливав собі повну склянку, виливав її спокійно в широкий, зарослий дикою рослинністю рот і наливав другу. Після ставив спокійно пляшку й так само спокійно закусував. По часі тільки буркнув:

– Е-е-е! Чарка, варкою. А все-таки не та… І самогон був ліпший.

Після випили Сергій, Кіндрат і Никон. На Кіндраті пляшка спорожніла, але зараз же з’явилася знову повна. Кіндрат взяв її, стукнув дном об ліву долоню, і корок полетів між образи. Володько одразу почав п’яніти. Робилося тепло, настрій піднімався, язик ворушився й хотілось говорити.

– Ну! Чорт з вами! П’ю! – почав голосно. – Але завтра всі до Крем’янця.

– А що там? – пробурчав Тараско. – Ярмарок? Як буде могорич, то й я піду.

– Підем! – рішуче викрикнув Кіндрат. – Буде там віче! Козак заявив – хто піде, попаде до жандарів, але ми раз і на козака плюємо! Ось вип’ємо, а після на весілля. Гей, козаки! Хто не п’є, не наш брат!

– Правду, Кіндрате, кажеш! – ожив Тараско.

– Ех! Це як колись було. За Миколки! Я ще тоді чувсь молодим. До Антоновець бувало підеш, а там коршма над шляхом стояла. Блатваки туди заглядали. Часом п’ять коней за ніч спустять! Грошей було! Ех, було! Що тоді бракувало чоловікові? Нема грошей, пішов у ліс, проробив день і руб в кишені. П’ять пляшок є – не пий, а купайся! От були часи!

– Да! – хрипів Кіндрат. – Дураки були, що революцію робили. Цар був все-таки наш брат. Ні? Кажуть дурак був, але всьо таки человєк. А це саме главне. Водка була, хліб був, сало було! Якого чорта ще хотіли? Слабода! Вот тепер маєм слабоду!..

– Но, но! Досить там. Весілля втече… – казав Сергій.

– Не так весілля, як Мокрина. То ти йди. Нам і тут добре, – перечив Тараско.

– Ні! – озвався Никон. – Хто як хто, а я не опущу весілля. Йдеш, Кіндрате?

– Кіндрат не ваш брат. Коли Кіндрат ходив по весіллях, ти ще на припічку кашу їв, – додав Тараско.

– Нічого, Тараску! – встав і зазначив Кіндрат.

– Тут ще маєте, пийте, а наше діло парубоцьке. Підем, хлопці!

Зібрались і вийшли на двір. Ніч була темна. На дорозі ще не висохла грязюка. З високого неба миготять зорі. З другого боку долини доноситься виразно гра музик. Реве труба, квилить дрібно кларнет, бубонить бубон.

Володько був п’яний. Хотілось співати, кричати, бігти. Затягнув якусь пісню. Хлопці підхопили її, взялися попід руки та, не оминаючи болота, пішли хитаючись вниз.

«Ой, там зібра-а-а-а-лась бідна голота, До-о коршми гулять!» – виспівує Володько. За ним реве Кіндрат, Никон, Сергій. Йдуть поволі, часу мають досить. Дійшли в долину, перейшли річку, влізли порядно в болото. Кіндрат лаявся. Далі йшли під гору. Музики все гучніше грали. Почали попадатися люди. Ось коло перелазу парубок з дівкою стоять. Поприлипали одно до другого й стовбичать, хто зна як довго. Товариство пройшло коло них, навіть не глянувши.

На подвір’ї, де було весілля, повно людей. Стоять підводи, бігають і кричать парубки. Володько й товариство одразу подалися на тік, де танцюють. Протиснулися через юрбу дівок, Володько загорнув котрусь і пішов ходором.

Дівчина не знала спочатку з ким танцює, але поглянула й здивувалась. Ніхто не сподівався бачити Володька на весіллю. Всі дивляться й очам не вірять. Всі знають його, Матвієвого сина, але ще ніхто не бачив його на весіллі. А гуляти вміє. Добре танцює. Що б сказав Матвій, коли б побачих сина-гуляку Що б? Нічого б не сказав. Сам був молодий і сам гуляв. Ні?

Коли скінчився танець, до Володька підійшли хлопці. Десь взявся Антін і так приязно положив свою руку на Володькове плече, що те мало не відкололось. Але Володько не моргнув й бровою.

– Де в лиха взявся тут? – запитав.

– А що? Хіба тільки вам тут місце? – відповів хвацько Володько.

– Так! Правильно! – загуло кілька голосів.

Ось і Ілько з Демидом. Обидва недавно з Торуня вернулись, в гарматниках були, ще навіть рогатих шапок не змінили. Ходили між дівками, перебирали їх та співали торунські «Гусі-сюсі…» Здорові козарлюги…

Володько звернувся до них:

– А, чорти! Як там йде?

– Йде! – кинув Ілько.

– Мелеться! – додав Демид і почав говорити по-торунському…

– Ой, щось не розумію тебе!! – сказав Володько. – Не розумію по-панськему. Кажи вже краще по-мужицькому. А може, хлопці, затягнем що? Знаєте «Ой, на горі»?

– Тягни! – крикнув Антін і, не чекаючи поки хто зачне, затягнув сильним, сирим басом: «О-о-ой, на г-о-о-рі там женці жнуть!» – протягнув він два рази, а решта підхопили:

«А попід горою, яром долиною,

Козаки йдуть!

Гей, долиною, гей, широкою

Козаки йдуть!»

Всі, що були парубки, прилучилися до співаків. Пісня гриміла на ціле село. Сильні парубоцькі груди напиналися, як могли. Володько брав першого тенора й виводив його десь під самі зорі…

У хаті йшов перепій.

– Тихо в ліс! – кричав сват. – Послухайте, люди добрі, що то буде за мова! Десь тут має бути пані молодої й пана молодого тітка, Олена! Живе близько, перелаз низький, скрипучі ворота й рябий собака! Молода, сто літ живе й хліб жує… За чужими сватами бігає, свого чоловіка частує макогоном. Гарна, мов писанка! Моторна, говоруха- лепетуха, тоненька, що поки навколо обійдеш, цигарку викуриш. Обсилає її пан молодий і пані молода подарунком дорогим, шовком і золотом. Хай підходить, за себе промовить, нам покажеться! А ні, то віддам на запорожців! – викрикує слово високо й голосно.

Хлопці всі, як один вривають пісню і ревуть:

– Г-у-у-у!

Двері й вікна хати відчинені. Там повно людей. Понад головами видно дві лампі, оздоблені рушниками образи й руку свата, що високо над головою тримає тарілку з подарунком.

Брязнули знову музики. Хлопці пішли в танець, а Володько також. Першу ліпшу піймав й закрутився. Сергій і Никон десь зникли між людьми. Сергій все одно не танцює, а йшов він на весілля тільки, щоб побачитись з Мокриною.

Кіндрата також не видно. Він завжди тримається там, де попивають. Ось він якимсь чином «за стіл» втесався, сидить спиною до дверей і, обнявшись з жінкою свого кума Малая, уминає смажену капусту. А Малай – підвідчик з підбитим правим оком, сидить за столом коло мисника й також їсть. Піт ллється йому з чола. Їхали з церкви й на звороті коло Тараска віз пішов шкеребеть, а дівчата висипались у грязюку. Сам Малай мало ока не стратив…

Після танцю вийшла з хати якась сваха, знайшла Володька й потягнула також «за стіл». Трохи соромився, але йшов. За столом молода, коло неї… Ганка. Це вона шепнула молодій, а та покликала Самійлиху, і Володько опинився коло Кіндрата.

– О-о-о!

– О-о-о!

– Здоров! Як маєш? Дивись яка кума! Як ягода! – показував Кіндрат свою сусідку. – Сідай з другого боку!

– Володьку! – гукнула з покуття Ганка. – Володько кинув на неї погляд, посміхнувся, але Кіндрат вже підносив йому під самий ніс налиту чарку.

– За здоров’я моєї куми! – ревнув Кіндрат.

– За здоров’я пана молодого й пані молодої – сказав Володько й вихилив чарку.

– А куму минув?

– Ви! Кручений куме! – червоніла, ніяковіла й відбивалася кулаками Малаїха. Сама гарна, повновида, з високими, сильними грудьми.

– Що? Кепська кума? – шепче з другого боку поза спиною куми Кіндрат до Володька.

– Кума двадцять п’ять, – відповідає Володько, заїдаючи капусту. Та чує, їй приємно й вона голосно сміється.

– Ви-но не того, – звертається вона півзворотом до Володька. – У мене там чоловік ззаду…

Володько обтер уста й потиху заспівав їй на вухо:

«На бік, хлопці, на бік,

Бо чорт мужа несе!»

Кума голосно засміялася. Кіндрат також. Ганка подивилася на Володька, почервоніла й прикусила нижню губу. Молода й молодий спокійно, як личить у таку годину, сиділи, нічого не їли, дивилися на гостей і тільки час від часу когось зблизька припрошували:

– А заживіть, тіточко! А попробуйте! Свату! А ви чого ложку відложили? А ну, ще трошечки!

– Їж, брате! їж! – ревів через куму Кіндрат. – Всякоє даяніє благо і всяк дар совершен з више! А через те їж. А де чарка? Е-е, щось воно…

«Гей, хто п’є, тому наливайте!

Хто не п’є, тому не давайте!» –

заспівав Кіндрат. Йому допоміг Володько. За плечима вирувало, як у кітлі, сват все обсилав. На дворі співали хлопці, у хаті молодиці. Скоро мають відводити молоду до комори й переодягати. Кіндрат почав закидати їй натяки.

– Ей, ей! Не сидиться нашій молодій! Комора тягне. А ти, Сидір, чого надувся? Злякався? Не бійся. Попроси мене, все обтяпаю!

Володько випив ще кілька чарок. У голові стуманіло. Стіл починає піднімтись, стеля також. Кіндрат по часі виліз і десь зник. Володько зістався з його кумою. Вона була зовсім привітлива, ближче підсунулась, говорила, підспівувала, підливала горілки. Ось рука її під столом доторкнулася до Володькової руки, але він одразу свою вийняв і, ніби нічого не помічаючи, почав співати веселої. Кума плеще в долоні й виспівує:

«Сидоруньо грушки тряс,

Маланя збирала,

А Маланя не йшла заміж,

Сидора чекала…»

– Гоп, г-о-о-о весілля! – кричав що сили за плечима сват.

Володько не міг більше видержати за столом. Йому все підливали горілки й силували пити. У голові й так шуміло, хотів вирватись і тікати.

Коли заграли музики, викрикнув:

– Ех, в танець! Підем, Ганко!

– Почекайте! – кинула вона йому через стіл, хоч це не належалось. – Після!

Вона мусіла досидіти, поки молоду не поведуть до комори. Володько залишив куму, виліз і мало не через голови потягнувся до сіней. За ним потягнулась і Малаїха. Ось він вже на дворі. На току грають. Взяв Малаїху й пішов в танець.

Танцював, мов скажений. Ноги ходили самі, був легкий… Носив Малаїху навколо себе, що та ледви встигала за ним. Тільки спідниця її розвівалась.

– Поля! Поля! – гукав Володько. – Гей, поля!

Танець все збільшувався. Парубки не хотіли відстати від Володька й гнались, мов вихорі. Піт заливає їх, дівчата вже кричать, але хто на це зважає. Весілля! Поля! Гуляй душа без кунтуша!

І коли скінчився танець, Володько почув спрагу.

– Ей, дівчата! Котра подасть води! Зацілую!

Не встиг оглянутися, як вже котрась подавала йому кварту з водою. Протягнув руку, хотів взяти воду, але зиркнув на дівчину. Стояла перед ним весела, рожевощока, з великими, карими очима. Був п’ятий, хитався на ногах, мов очерет від вітру, широко відчиняв очі, щоб краще бачити. Взяв у руку кварту, але не пив. Дивився просто їй у вічі.

– Ну й карі! – сказав він. – Вас тільки цілувати!

– Не кажіть! – відповіла дівчина відважно й певно. – Ще перехвалите.

– Йдіть собі! Зникніть з очей поки не пізно! Відійдіть далі! Тут стоїть сам гріх! – поволі говорив Володько і розводив руками, ніби хотів розгорнути з-перед себе людей. – Гей, поля! – викрикнув він, але заточився.

Його підхопив Сергій.

– Хлопці! Дорогу! Вийдемо на двір!

Володько не перечив. Сергій вів його під руки, а той йшов слухняно, похитуючись і говорив:

– Сергію! Чорте мій! Брате рідний! Кажи, хто та дівчина! Невже тилявчанка!

– Хіба не бачив її? Не хились! Випив наперсток, а п’яний на відро. Наталка-то. Я ж тобі про неї казав.

– Наталка? Ага! Стій, брате! Наталка? Любив колись Наталку. Ах, Сергію. Здається сто літ живу на землі. Поїдем десь інше. Так, кажеш, Наталка. Так, так! Це вона! Грім мене на цьому місці трісне! Наталка!

– Мовчи, – шипить над ним Сергій. Он її брат Ілько. Він над нею сторожує. Має нареченого з Людвищ.

– З Людвищ? Плюю! До Людвищ не пустим такої. Самі потребуєм… Тут росла, тут жий! Сторож? Не боюсь сторожів. А Кіндрат де? Ха-ха-ха! От дивак! Підходить до сінагоги, кусень цегли у руку і брязь. Шиби розсипались…

Володько вже не міг стояти. Його занесли до сусіда й положили на лаві. Лежав блідий, знесилений, витягнутий, мов мрець. Час від часу намагався встати. Коло нього сидів Сергій, приходив дивитись Кіндрат.

– Ну! Буде нас пам’ятати. Вгостили! – хвалився задоволено. Після прийшов Никон. Володько все лежав, голова боліла, думки мішалися.

– А на віче? Підем! Підем, братва! – говорив. Язик йому заплітався. – Кароока! Йди з дороги… Взяв цеглу…

Прийшла й Ганка, глянула на нього:

– Боженьку! Сергію! Що ви з нього зробили? Нащо ви його так впоїли?

Підійшла зовсім близько до Володька, взяла його руку. Після стала коло лавиці навколішки.

– Бідний, бідний Володько! – шептала вона й дивилась на його бліде обличчя. Кілька смужок волосся спадало йому на чоло, а очі були заплющені… – Дурні хлопці! Так напоїти!

– Нічого! – казав Сергій. – Проспиться й пройде. Треба було охрестити у віру христіянську. Побудь тут з ним, а я після прийду.

Сергій вийшов, і в хаті зісталась сама Ганка з Володьком. Більше не було нікого. Всі на весіллі. Троє дітей спало на запічку. Володько чув, що коло нього Ганка, чув, що казала вона, але не міг піднятися. Йому було навіть приємно. Вона стояла схилена над ним, поводила легенько долонею по чолі, торкалась пальцями уст, брів, заплющених очей. Шептала над ним якісь слова. Володько починав забуватись. В його уяві ще мигали якісь шматочки дерев, листя, очей…

У вухах дзвеніли дзвоники. Чув, що лавиця під ним угинається й опускається вниз. Починав поволі кудись западати, летіти в темноту, у прірву. Часом здрігався, хотів зірватися, але не мав сили й все летів і летів у безмежну темноту.

Дія цього розділу відбувається восени 1922 року.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: 1969 р., т. 3, с. 60 – 82.