Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Розмова

Володимир Самійленко

І

Любі мої читачі! Ви, певно, ждете від мене сьогодні веселого фельетона. Безперечно, це ваше право. Але чому неодмінно веселого? Хто тепер веселиться? Тільки ті, хто має дуже багато грошей, та ще хіба ті, кому зовсім нічого їсти. Ці останні й співають, і танцюють, і навіть… та мало чого чоловік з біди не зробить.

Що ж до мене, то мені чогось не весело сьогодні. В душі якась непевність і тривога, і вона не зникла навіть у той час, як я довідався, що вже визначено день скликання Державної думи.

Мені здається, шановні читачі, що й ви всі більш-менш поділяєте мій настрій. І в ваших душах панує непевність і тривога.

Звичайна річ, що не кожного тривога має, так би сказати, громадянський грунт. Один тривожиться не стільки тим, що падає в ціні державна рента, а більш тим, що він не може її проміняти на щось корисніше. Інший тривожиться, що не ввійде в Державну думу, а той знов боїться, що, чого-чого, а Дума й справді збереться та й змінить сіренькі малюнки нашої сільської природи на пишні альпійські краєвиди гірської країни – Швейцарії. Оця тривога вже, безперечно, має в собі щось громадянське, більш того – політичне.

Тільки ж мій настрій не має під собою такого громадянського грунту.

Бо я людина далека від усяких громадських справ, а від політики стою ще дальше.

В цьому я впевнився хоч би з того, що ніяк не можу розібрати різниці між партіями «круть-верть» і партіями «верть-круть», а тим паче не можу зрозуміти, за віщо вони між собою сваряться.

Не можу я теж зрозуміти, чому неодмінно треба, щоб виборці, які мають обирати послів до нашої Державної думи, були намічені заздалегідь, а не справді обрані вільними голосами.

Невже декому жаль людських чобіт, які, – згоджуюсь із тим, – можуть і стоптатись, і покривитись, якщо люди йтимуть до виборів під час такої сльоти.

Не розумію я й політичної філології, а тому довго не міг провірити правду зробленого одним панотцем висліду про те, що демократ походить від слів демон, себто чортяка, і крат, себто кілька разів; через віщо демократ має значити: двічі, тричі чортяка. Тільки тепер, як петербурзька вища поліція потвердила зроблений тим панотцем високовчений вислід, моя непевність розсіялась сама собою, так що їй не треба вже кричати «разойдись!».

Моя несвідомість у політичних справах і неохота до громадських питань настільки велика, що раз навіть завдала мені сорому. Це було ще тоді, як у Києві університет орудував, і я в йому вчився, а на Софійському пляцу все лагодились одкривати монумента Богданові Хмельницькому, та ніяк не могли дійти до згоди з питанням: куди він повинен показувати булавою – чи на Софійський собор, чи на Старокиївський участок.

Так-от, саме в ті часи трушено декого з моїх товаришів. Потрусили й мене за компанію. Так що ж, товаришам було чим похвалитись: у одного знайдено зшиток перекладів з Жуковського на недозволену мову, у другого – заборонені псалми Давидові, третій держав цілу полицю книжок, підібраних, очевидно, тенденційно: «Арихметика» Кониського, «Читанка» Куліша, «Сіра кобила» Іродчука, – а в мене, на превеликий сором, знайдено тільки гітару з пробитим боком та одну фотографічну карточку. Експертиза хутко довела, що то був досить невинний портрет Шекспіра.

Я навіть соромився казати товаришам, що в мене знайдено, а коли мене про це питали, то відповідав двозначно: «Гм, так, дещицю».

І от тепер такий невинний і не громадський чоловік почуває якусь непевність, якийсь неспокій.

Я знаю ще більш невинних людей, у яких навіть не було зроду й гітари, на яку можна заграти часом якусь пісню про громадянську справу, а й вони почувають щось подібне.

Степан Демидович з Миргорода пише мені, що йому вже й вареники якось не їдяться.

Петро Петрович з Остра перестав уже позиватися з сусідою за два сажні землі і на ніч особливо старанно замикає двері.

Іван Іванович з Пирятина раніш ходив у синій сорочці з косим коміром, а тепер купив ще й українську вишивану, але він не знає, яку вдягати. І він скінчив тим, що надів обидві, але замотав шию так добре, що ні одної з їх зовсім не видно.

Який це справді непевний час, коли вже й веселі фельєтоністи, і безжурні хуторяни почувають себе невесело й неспокійно!

І, крім того, я не бачу в людях бадьорості; всюди панує якась безнадійна байдужість.

Нащо вже так звані «справжні російські люди», народ бадьорий, енергійний, а й вони почувають себе ніяково. Правда, вони кричать так голосно, як і раніш: «Розпинай усіх!» Але я гадаю, що в душі вони не мають давнішої певності, а просто їхні легкі й горлянка не встигли ще приспособитись до нового настрою.

І чорна сотня стала не така вже рішуча.

Сими днями я зустрівся на улиці з одним з її членів. Він спершу жваво перегородив мені дорогу, видимо, бажаючи обревізувати мої політичні погляди або витягти мій гаманець. Догадавшись про це, я до його сказав тільки двома віршами з Беранже:

Чисто в мене на сумлінні,

А в кишені ще чистіш.

І він зразу пойняв віри та й пішов собі геть, не роблячи докладніших вислідів.

Якби це було раніш, то він би так легко не відчепився від мене. Так, панове, час непевний, час безладний, час, який дає багато про що думати-гадати і в який нічого з певністю вгадати не можна. «Новый век» радіє, що буде трошки ліпше.

«Киевлянин» угадує, що буде значно гірше, і це потроху його заспокоює.

Але поруч із тим той самий «Новый век» боїться, щоб не нашкодили «ліві», що ж до «правих», то він певний, що вони страхають і шкодять тільки для жарту.

А «Киевлянин» удає, ніби він не боїться ні «правих», ні «лівих» і твердо вірить у велику силу «справжнього російського» люду. Тільки мені здається чомусь, що він боїться і «правих» і «лівих», а вірити не може навіть власним співробітникам.

Від себе ж я можу тільки сказати, що справа нашої держави є така мудра загадка, що якби я видавав сатиричний журнал, то дав би велику премію тому, хто її відгадає.

В усякім разі, тепер саме такий час, що кожна людина повинна мати «чресла препоясані, а посохи в руках».

То ж не диво, що не кожного разу хочеться писати веселого фельетона.

А проте, читачі мої кажуть, що це годилося б з трьох причин: насамперед сьогодні неділя, по-друге – неділя православія, а по-третє – 19 лютого.

Правда, що сьогодні неділя, то наче б і годилося попосміятись, але разом з тим пісна неділя. Властиво, мені треба б написати щось таке, щоб половина людей, читаючи, сміялась, а половина плакала. Таке двоїсте вражіння вмів робити один знайомий мій дяк, як було заходиться читати.

Щодо нашої православності, то вже гаразд вияснено, що православними треба вважати тільки Грінгмута, Крушевана та ще двох-трьох редакторів тієї ж віри з їх читачами. «Торжество» їхнього православія справляється щодня, і по всій Русі тільки й чути: анахтема! анахтема!

А це не настроює весело…

19 лютого – от де привід до веселого настрою, і не просто веселого, а урочисто-радісного. Бо як не гірко живеться нашому селянинові, а не може він тепер не згадати, що колись жилось іще гірше, бо гірше неволі не може нічого бути.

Навіть курські панки з великим почуттям згадують день 19 лютого.

Двоє з їх, що приїхали до Києва, мабуть, на контракти, йдуть сьогодні вранці по Хрещатику, і я почув таку розмову.

– Це великий день, 19 лютого, такий великий день, що я бажав би його знову відновити. Знаєте, я думаю просити уряд, щоб нам знову подаровано хоч по кілька душ крестян. Ото була б колись радість знову їх визволити з кріпацтва!

– Це ви дурницю кажете. А от шкода, що уряд не послухав моєї поради, щоб розпродати нам по дешевій ціні всіх китайців. Ото справді було б до ладу: і ми були б панами, як давніш, і китайці не ворушились би так, як тепер. А там коли-небудь ми могли б їх увільнити. Яке-то справді щастя – визволити цілий народ, чужий і ворожий нашому народові! Це було 6 зовсім по-християнському. Шкода, що мене не послухали, а я ж і книжку про це написав, і таксу на китайців порозписував…

Що вони говорили далі, я вже не почув, а мабуть, з їхньої розмови був би вийшов для мене фельетон на сьогодні.

II

Сталося. Нема в нас уже прем’єра, нашого графа Вітте. Нема його товариша вірного Дурново.

Разом з гр. Вітте зникла надія на «спасення» Росії, бо він сам тільки знав таємний спосіб, як її спасти.

А разом з п. Дурново зникла надія навіть на її втихомирення, бо ніхто не вмів, не вміє й не вмітиме так її втихомирювати, як він.

В останні часи ці дві фігури зливались у нашій уяві в одну.

Даремно Вітте запевняв, що не може робити разом з Дурново, даремно Дурново виявляв невдоволення з політики Вітте.

Ми впевнилися з деякого часу, що протилежності між ними не так багато, як здавалося спочатку.

Тепер ми зовсім слушно кажемо, що не тільки Вітте спасав Росію, а Дурново втихомирював, а й навпаки: Дурново спасав, а Вітте втихомирював.

Справді, Дурново багато декого врятував.

Перш за все він урятував репутацію Росії яко такої держави, що не має нічого спільного з Європою.

Він урятував від суду чимало тих адміністраторів, які мали йому підпасти.

Він урятував від злиденного життя цілі маси пролетаріату, які тепер позбулись цього клопоту про життя.

Наостанку він урятував сам себе, себто принаймні «половину» Росії, від нелюбих розмов з народними представниками, втікши від своєї посади й покинувши свій міністерський портфель.

Тепер той портфель лежить долі, в самому далекому кутку кабінету.

Два здоровенних чорних пацюки (а по-галицькому – щури) вскочили вночі до кабінету, почувши, що пахне чимсь шкуратяним.

Вони побачили портфель, прийшли, понюхали і… не пішли собі, як гоголівські пацюки.

Вони чхнули по тричі й здохли на місці.

Може бути, що портфель був зроблений з погано вичиненої шкури і тому в йому була трупна отрута.

Багато декого втихомирив граф Вітте.

Насамперед він утихомирив галас печаті, впровадивши її в рамця тимчасових правил.

Для редакторів він вигадав особливі помешкання, добре муровані, які приглушують не тільки галас, але й голос.

Він утихомирив кредиторів держави, позичивши в їх ще грошей.

Він заспокоїв почуття істинно російських людей заявами, що всякі свободи обіцяно тільки для жарту.

Заспокоїв євреїв, об’явивши їм, що допоможе їм добути права, належні кожному в конституційній державі, якщо вони перестануть допомагати державі добути конституційний лад.

Він дуже жалкував, що по всій Росії сталися єврейські погроми, і заспокоїло його тільки те міркування, що, видимо, євреї самі винні, бо не вміли в свій час добре поховатися, а також поховати свої хати.

Вітте не мав портфеля і тому не міг покинути його на помості в кабінеті.

Але, яко професіональний кравець нової конституційної одежі з старого дрантя бюрократичного і яко співробітник гур’євської газети, він залишив у спадок тому, що буде по йому, прем’єрові ножиці.

Ці ножиці лежали на столі у Вітте в день його відставки.

В той день увечері прибіг до його кореспондент однієї газети, яка ще не знала про сумну подію.

Кореспондент запитав у графа, як він думає поводитися з Державною думою.

А коли граф відповів, що ніяк, бо вже накивав від неї п’ятами, то кореспондент, для якого розмови з графом були єдиним способом газетного заробітку, мало не заподіяв собі смерті з великого горя.

Не маючи напохваті ніякої іншої зброї, він ухопив зі столу ножиці й хотів перетнути собі ними горлянку.

Але виявилося, що ножиці вже «не беруть».

І бідолашний кореспондент скрикнув: «О ваша ясновельможність! Навіщо ви так багато краяли наші вольності! Тепер ваші ножиці такі стали тупі, що ними й зарізатись не можна доброму чоловікові!»

Граф Вітте заспокоїв його трошки, сказавши, що д. Горемикіну буде видано нові гостренькі ножиці.

Зміна нашого кабінету спершу всіх урадувала: «истинно русские» сказали, що Вітте – Дурново впали через те, що посміли запровадити конституцію.

Не «истинно русские» тішили себе думкою, що це сталось через те, що вони тую конституцію наважились запровадити в кутузку.

Коли люди почули, що на посаду прем’єра закликано Горемикіна, то знову зраділи.

Одні сказали, що це є запорукою того, що «споконвічні підвалини» російського державного ладу будуть не порушені.

Другі гадали, навпаки, що раз Вітте – Дурново порушилися з місця, то не дивно буде, коли й ті підвалини, які вони підпирали (якщо можна підпирати підвалини), теж будуть порушені.

Вони сказали: рівних Вітте – Дурново немає, а гірших не може бути, значить, Горемикін буде ліпший за Вітте – Дурново.

А далі: якщо від Вітте й Дурново обох укупі ми мали копу лиха, то видимо, що від самого Горемикіна ми не можемо його мати більш півкопи.

Більш півкопи не буде лиха, – це добра потіха.

Мало тільки потішають ті звістки про нового прем’єра, що газети подають в ці дні. Виходить, що ні «істинні», ні не істинні не можуть покладати на його ніяких надій.

З одного боку, кажуть, що він щирий бюрократ і реакціонер, так що ніби виходить: «Ура! хай жиє старий лад!»

Але з другого боку додають, що це бюрократ досить байдужий і спокійний, який може сказати: робіть що знаєте, і дайте мені спокійно пити каву й читати газету.

В усякім разі, не варт завдавати собі праці, щоб розібрати напрямок нового прем’єра-міністра і всього кабінету, бо ми певні, що вони хутко дадуть місце іншим.

Це тільки пригравка, а пісня незабаром почнеться.

Цю пісню заграє величезний оркестр із чотирьохсот музиків.

Є в йому чудові струменти: скрипки, що за душу хапають своїми чулими голосами.

Є сурми голосні, від яких упали ієрихонські мури.

Є вкраїнські кобзи й сопілочки, які нагадують наші степи й вишневі садочки, так добре описані в географії Лебедева.

Не обійдеться й без балабайок і гармоній «з руським строєм». Можна сказати, що коли не буде надто багато ударних струментів, то ми послухаємо гарну музику.

На превеликий жаль, ми знаємо, що в оркестрах усіх східних народів ударні струменти мають найбільшу вагу і заглушають усі інші.

Можна не мати нічого проти таких ударних струментів, як барабан, литаври, дзвіночки, коли їх небагато. Але проти таких, як кулаки, дрючки, нагаї й шаблюки, – повстає кожне музичне вухо.

Чи можна сподіватися, що ці останні струменти мовчатимуть і, як то кажуть в музиці, «лічитимуть павзи».

Добре було б, якби дирижер оркестру написав у партитурі в тім місці, де всі струменти підіймають найбільший галас: «Ударні мовчать».

Це на всякий випадок, щоб не зіпсувалась гарна музика. А хотілось би, щоб музика була добра.

Хотілось би, щоб Державна дума, яка сьогодні вперше збирається в Петербурзі, не тільки сказала все, що треба, а й зробила все, що треба.

А насамперед, щоб здобула нам ті вольності, які нам обіцяно на папері.

Щоб завела добрий лад політичний і економічний. Щоб зробила нас і вільними й рівними.

З приводу останніх бажань один видатний співробітник «Вірного пса» висловився так:

– Якої нам у біса ще вольності? От хоч би взяти наших депутатів. Одні приїхали в вагонах-салонах, другі в вагонах першого, другого, третього класу, треті в скотячих вагонах, деякі навіть в арештантських. А хіба це не вольність? Усі вони сидітимуть у одній залі, як рівні, і балакатимуть про ті закони, про які їм дозволять балакати. Коли ж між ними є яка нерівність, то її хутко вирівняють: хто дуже довгий – укоротять, а хто куций – витягнуть.

З учорашнього дня маємо сумні звістки про становище Державної думи. Воно буде дуже тяжке.

Трійця Вітте – Дурново – Горемикін викинули чудову штуку.

Це річ страшна, і про неї треба переказати зовсім просто.

Як видано маніфест про свободи, то все наше громадянство спершу гадало, що ми вже їх маємо.

Дійсність показала, що ми не маємо нічого.

Але всі сподівалися, що Державна дума виробить основні закони, які забезпечать нам ті свободи.

Замість основних законів ми побачили скоро всякі тимчасові правила про обмеження свобод.

– Нічого, – сказали ми, – бюрократія й не може інакше робити; а те, що вона видає правила тимчасові, все ж має значити, що закони на всі часи дасть нам Державна дума.

Потім бюрократія почала похапцем складати всякі закони, обмеживши діяльність Думи чим тільки можна.

Сумніше настроєні люди сказали, що Думі зістанеться тільки право міркувати про число гудзиків на жупанах кондукторів залізничних, бо гудзики на мундирах осіб більш офіціальних належать до круга відомств бюрократії.

Але більш бадьоро настроєні сказали: «А все ж основні закони виробить Дума, а ті всі, не основні, вона ж перегляне».

Коли розійшлась чутка, що Вітте – Дурново складають основні закони й хотять подати їх на затвердження до скликання Державної думи, то ми вже могли догадуватись, у яку одежу ці панове вдягнуть наші вольності.

Бо Вітте чудово вміє шити.

А Дурново вміє незгірше прасувати.

Те ж, що сталося оце зараз, є надто майстерна комедія.

Вітте й Дурново виходять в одставку з сумними обличчями. Про основні закони не чути нічого. Публіка радіє. «Ага, – каже вона, – значить, не затверджено!» Появляється Горемикін. Публіка кричить: «Бюрократ! теж бюрократ! Але все ж основні закони не затверджені, а свого проекту він не встигне виготувати!»

Але тут картина раптом міняється: Горемикін витягає з кишені папір. На йому написано: «Основні закони».

Публіка зомліває.

З-за лаштунків з одного боку вискакує Вітте й кричить: «Маєте недоторканість бюрократії!»

А з другого боку вискакує Дурново й додає: «Мало того, маєте ще й недоторканість недоторканості бюрократії!»

Вони вдвох виконують австралійський танець, а Горемикін, простягтись на канапці й запаливши цигарку, спокійно командує танцем.

Це надто сумно, а що з того вийде, незабаром побачимо.

III

Колись свята інквізиція вигадала спосіб, як спасати душі тих християн, що впадали в єретичні погляди. Їх палили на огні живими.

Палили не тільки за релігійні погляди, але й за політичні та наукові.

Палили тих, хто продав душу дияволові, а також і тих, хто не поважав графа, міністра або поліцая.

Коли не можна було спалити самого єретика або злочинця, то палили його портрет, або, як у нас казали, «парсуну», або опудало з соломи, назване його ім’ям.

Але не палили ні графів, ні міністрів, ні поліцаїв; не палили й їхніх портретів.

Тільки в останні часи, і то не в Іспанії або в Італії, а у нас у Києві, відбулась уперше така урочистість: спалено прилюдно на Лук’янівському кладовищі портрети графа Вітте, міністрів, начальників губерній і повітів і навіть видатних поліцаїв.

Спалено разом з описом їх життя, з літописями їх подій, з викладами їхньої науки.

Ще за довгий час до цієї операції старанно зібрано по Києву всі сатиричні видання, де ці портрети, життєписи й літописи були заміщені.

Їх назбиралося аж дев’ять возів, дев’ять великих, добре навантажених возів!

Обряд відбувся не так, як у добру старовину, а відповідно теперішньому часу, себто далеко простіше.

У старовину грішників або крамольників, також і їхні портрети, палили при повному зборі найвищого духовенства, адміністрації й війська.

Палили під голосні співи церковних псалмів.

Тепер справа відбулась із меншою церемонією.

Дев’ять возів портретів, присуджених до кари, і описів, у яких містився дух змальованих на них грішників, підтюпцем під’їхали до кладовища.

Процесія складалась тільки з городових поліцаїв під проводом околодочних та з пожарної команди.

І там, на кладовищі, відбулась коротка, але зовсім не церковна відправа.

Руками пожарних підпалено солому і повкидано в огонь усі дев’ять возів визначних, але, видимо, крамольних осіб.

Я не був при цій церемонії, бо не міг би спокійно дивитися на те, як корчиться на вогні шановний граф Вітте, змальований у той величний момент, коли він з голкою у руці шиє нам конституційну одежу місцевого покрою.

Бачити в огні одважного російського генерала, що сміливим нападом здобуває російську ж таки фортецю, було б для мене теж надзвичайно тяжко.

Треба бути жорстоким і зовсім невразливим, щоб дивитися без жалю на те, як від поважних і величних образів зістається самий попіл.

Якби я там був, я, певно, скрикнув би: «Кого ви палите? Ви самі себе палите!»

Спалили портрети, спалили життєписи великих діячів, але дух їх живий витає над нами. Самі вони здебільшого пішли собі набік, покинувши свої посади, але нехай не плачуть «справжні російські люди». Міцна влада передана в такі саме міцні руки.

Та російські люди й не журяться. А от фельєтоністи й карикатуристи, певно, сумують тепер. Скільки вони заробили грошей з редакцій, дякуючи тим старим діячам, яких вони вже призвичаїлись розуміти й малювати!

Тепер доведеться перевчатися, а тим часом будуть непорозуміння. Схоче, наприклад, маляр намалювати Горемикіна, а в його все виходитиме граф Вітте.

Так само й з новою конституцією: до неї ніяк не призвичаїшся зразу. Хочеш написати «наша конституція», а воно якось само пишеться: «обіцянки вільностей».

Так, наші теперішні основні закони про обіцянку вільностей нам нагадують, зате ж навіки стверджують усе те, що постановлено в шістнадцяти томах наших законів.

Бо всі свободи нам дано навіки, але додано, що вони здійснюються тільки відповідно шістнадцяти томам законів.

Всякі вільності не обмежені, але тільки тоді, коли цього обмеження не вимагають шістнадцять томів законів.

А обмежують їх з шістнадцяти томів принаймні вісім.

А до тих восьми томів, які не обмежують нічого, додано вісімсот томів циркулярів, які вже обмежують безперечно все.

Вітте й Дурново радіють, що непохитні підвалини свобод подаровані нам у непохитних основних законах, у яких виразно сказано, що ті свободи ставляться в межі закону, себто шістнадцяти томів, точніше кажучи, в межах 16 – 8 + 800 томів.

Але вони забули, що ті 808 томів уже не єсть такі основні закони, як ті, що видані оце недавно.

Вітте й Дурново регочуться, а Горемикін усміхається, дивлячись на Державну думу. «Ану, мовляв, як-то вона тепер себе почуває?»

А може бути така оказія. Дума, не торкаючись навіть до основних законів, візьме та й викине з 808 томів неосновних усе, що противне доброму, вільному ладові.

Це було б і дуже дотепно й спокійно.

Тоді б члени Думи сміялися, а Вітте – Дурново – Горемикін певно скривилися б, скуштувавши кислого.

Тільки, здається мені, що Дума візьметься до способу менше гумористичного, але зате коротшого й простішого.

Вона подбає про те, щоб основні закони перемінено на ще більш основні.

Правда, Дума не має права сама починати перегляд основних законів.

Але вона може про їх висловитись, і коли бажання народу буде виразно висловлено, то чому не можна гадати, що Думі скажуть: «То перегляньте ці закони й складіть свій проект».

Від законів до практики.

Один земський начальник, мабуть, з тих християн, що й «скоти милує», придумав запрягати в плуги й борони дівчат замість волів і коней.

Адміністративна практика завше йде поперед законодатної роботи. Але годилось би тепер Державній думі виробити законодатні норми задля таких випадків: скільки десятин поля в день можна виорати й заскородити дівчатами, яким сіном їх годувати, скільки давати вівса, в яких стайнях держати і т. ін.

А може бути, що доведеться признати такий спосіб оранки занадто застарілим, то чи не годилось би краще таких земських начальників самих заперти в стайню, тим більше, що вони, очевидно, гадають, що людська натура нічим не відрізняється від конячої.

Дуже годилось би. А я, з свого боку, охоче пожертвував би їм цілу мірку вівса, бо люблю, щоб скотину добре годовано. Тільки, якби треба було доглядача, то я не радив би брати д. Дурново, хоч він тепер гулящий і шукає посади.

IV

Не так давно ми все клопоталися, чи справді відбудуться вибори до Державної думи, чи вона зістанеться самою обіцянкою, як і багато дечого іншого.

І ми казали собі: якщо вибори справді будуть, то ми радітимем і будемо веселитись.

Почались вибори, і ми все не раділи й не були веселі.

«Підождімо радіти, бо може бути, що, при тих свободах, які в нас панують, ми матимем замість Думи ту ж саму бюрократію, тільки з новим голосним ім’ям».

Так казали ми тоді, а дехто гадав простісінько, що Дума буде зовсім хуліганська.

Як полічили та посортували вибраних послів, то виявилось, що ми дуже щасливо помилились.

Дума не тільки не бюрократична, а мало не вся складається з опозиції, з ворогів бюрократії, прихильників народної свободи; а це в усякому разі не сумний факт.

Але ми не поспішали радіти; ми казали: спершу подивимось, чи та Дума справді збереться?

А як роздивилися ще краще послів, та побачили, що між ними проскочило навіть кілька соціалістів, то зовсім зажурились і порішили: ні, такій Думі напевно не дозволять зібратись.

Тільки ж ми й на цей раз помилились, бо незабаром прочитали, що посли мають прибути на засідання.

Це вже була остільки добра звістка, що ми налагодились радіти.

Де ж пак! така Дума й от-от має зібратися. Це ж визначає не що інше, як те, що бюрократія признала перемогу домагань народних над своєю самоволею, признала силу за громадою і хоче перед нею схилитися.

Але ми не встигли зрадіти, бо зараз же довідались, що членам Державної думи призначена роль тієї риби, що має вільно плавати в сітці основних законів.

Раділа тільки бюрократія та Піхно з Крушеваном.

Бюрократія тільки мовчки посміхалася, облизуючись, як кіт, скуштувавши сальця, а Піхно з Крушеваном хутенько приказували: «Ловися, рибко, велика й маленька! Ловіться кадетики, ловіться есерики, а сітки вам не прорвати, або хоч і прорвете, то опинитесь у верші, а верші вам заготовані недалечко, плетені з заліза».

З Піхном і Крушеваном разом раділи й піхнюки, й крушеванці, голосно регочучись, і пили відра горілки за здоров’я своїх ватажків.

Ми не раділи, але нам не хотілось і дуже сумувати. Ми потішали себе такою думкою:

«Нехай Дума почне свою роботу, і стара бюрократія не вдержиться й здасть свої позиції».

І Дума почала свою роботу.

Почала вона її з великою повагою, з великим тактом, наче справжній старий англійський парламент.

Ми подивились на нашу бюрократію: вона сиділа собі спокійно й без турботи в своїй міністерській ложі, як справжня стара російська бюрократія.

Подивилися знов на Думу: вона засідає день, засідає два, три дні; вона вимагає амністії, вимагає волі, вимагає землі для народу і рівного права для всіх громадян.

Це все дуже добрі прикмети, і ми знов готові радіти, але зупиняємось.

– Тепер уже Думу, певно, розженуть, – з острахом кажемо ми й позираємо на міністерську ложу.

Але там спокійно; бюрократія не ворушиться і тільки ледве помітно іронічно всміхається.

І ми вже не знаємо, чи нам радіти, чи жахатися.

Минає ще кілька днів, і ми починаємо розуміти, чому так усміхається бюрократія.

Вона собі гадає: «Нехай депутати наговоряться; вони й скликані на те; нехай багато говорять, добре говорять; ми їм не перешкоджатимем, бо вони незаймані. А тим часом як тут сидить п’ятсот незайманих осіб, по всій країні набереться ще коло ста тридцяти мільйонів осіб менш незайманих, яких на місцях укоськають, коли вони виявлять крамольні поривання. О, доволі буде роботи з тими мільйонами, а ці сотні нехай собі побавляться трошки».

І один з міністрів рішучо заявив публіці: «Будьте спокійні, ми не розженемо Думи, ми зробимо просто: мовчки слухатимем, що вона буде провадити, а від того, що вона наговориться досхочу, ніщо не відміниться. А щодо тих постанов, які вона схоче подати на розгляд найвищої власті, то ми з ними примудрували непогану штуку: ми самі будемо подавати їх на розгляд і незатвердження з нашими поясненнями й увагами».

О, бюрократія вміє добре поясняти й тлумачити.

Про досвідченого в своїй справі чоловіка росіяни кажуть, що він «собаку з’їв».

Про свою бюрократію вони, певно, кажуть, що вона з’їла цілу псарню.

І можна сподіватися, що старі досвідчені канцеляристи виявлять усі свої таланти.

А ще стане в пригоді бюрократії співробітництво Державної ради.

На думку бюрократії, нормальна законодавча робота повинна йти таким робом, щоб кожний новий закон вироблявся в Державній думі й Державній раді за доброю згодою тієї й другої.

І ця добра згода повинна виявитися в тому, щоб одну половинку кожного закону виробляла Дума, а другу половину – Державна рада.

Як відомо, статті наших законів здебільшого укладаються так, що перша половина статті обмежується другою або нею пояснюється.

І при добрій згоді Думи з Радою закони повинні виглядати, наприклад, ось як:

«Всі громадяни мають право вільно дихати повітрям», – постановить Державна дума…

А Державна рада додасть: «…але міру повітря, яку можна вживати на свою потребу кожному громадянинові, повинні заздалегідь назначити відповідні начальства».

Державна дума постановить: «Кожний громадянин має право жити, де хоче», а Державна рада додасть: «… в тих місцях, де відповідне начальство признає можливим».

Або ще так: Державна дума скаже: «Особа кожного незаймана», а Державна рада пояснить: «… у тих же випадках, коли городовий або стражник схоче заарештувати кого-небудь, він повинен орудувати згідно з спеціальними циркулярами міністра справ внутрішніх».

Таким робом можна намітити багато реформ.

Можна зрівняти людей усіх станів, але не порушуючи привілеїв пануючого стану.

Можна пообіцяти побільшення земельних наділів, оскільки це побільшення не займе прав власників великих маєтків.

А то можна на довгий час і зовсім обійтись без таких рішучих законів і постанов.

Можна переносити проект закону з Думи в Раду, а потім з Ради до Думи, аж поки він остогидне обом палатам, а тоді, щоб увільнити їх од обговорювання того закону, видати якісь тимчасові правила, не питаючись ні Державної думи, ні Державної ради.

Як же не радіти бюрократії, коли вона бачить перед собою таку ясну будуччину!

А справжні російські люди мають особливу причину радіти.

Поки бюрократія вигадує способи, щоб укоськати Державну думу, вони роблять своє «історичне завдання».

Чорні їх сотні гасають, як скажені звірі, по городах і справляють свій кривавий бенкет.

В ім’я щастя рідного краю вони шматують зубами, рвуть пазурами й топчуть ногами все, що є розумного, все, що є доброго в ріднім краї.

І не видно кінця їх осатанілому бенкету.

А справжнім людям, – хоч і не «справжнім російським», – зісталося тільки дивитись на їх дику радість і потішати себе тим, що коли справжні російські люди щасливі, то й справжня Росія щаслива.

Або ні, годі вже дивитися. Час показати справжнім всесвітнім розбійникам, що їх пануванню прийшов край.

Дуже сумно дивитися на людину, яка вічно розлютована, ніким не задоволена, на всіх гримає і всіх готова покусати.

Ідеально лихий чоловік дуже тяжке створіння, навіть коли він тільки особа, вигадана яким-небудь письменником.

Тим більше важко дивитись на такого чоловіка в справжньому житті: дивлячись на його, сам робишся злим і нічим не задовольненим.

Зате ж яка втіха й бачити, що той чоловік, якого вважав раніш за безмірно злого, навіть лютого, виявляє до кого-небудь теплі почуття, щось подібне до любові.

Веселіше стає тоді на серці, і починаєш дуже вірити, що людина не може бути цілком зла, починаєш вірити, що добре в серці людському наостанку таки перемагає зле.

Мені раз довелося прочитати про одного добродія, що в один день зарізав десять чоловіка, і мені зробилося тяжко на душі, а сумні думки про людську натуру так обгорнули мою голову, що вона мало не розболілась на цілий день.

Але того ж дня мені довелося довідатись, що той самий добродій плакав над пташкою, якій перебито ніжку.

І мені полегшало. Я виразно побачив, що іскра божа ніколи не гасне в людині, навіть у розбишацькому серці.

Мені схотілося поцілувати чулого добродія і поплакати з ним укупі.

Він мені здався трохи не святим. Скільки, справді, треба мати розбишаці тепла в серці, щоб плакати над створінням, до якого нікому немає діла!

А то ще я читав колись про диких людоїдів, що живуть на австралійських островах, про те, які вони люті і як без жалю варять і їдять таких, як і вони, людей.

Я, дознавшись про це, так був сам розлютувався, що якби мав хоч одного знайомого між членами англійського парламенту, то неодмінно був би написав йому, щоб зробив запит, чи пак вніс інтерпеляцію в палату міністрові колоній.

Але трохи перегодом мені трапилось прочитати, що ті самі людоїди дуже люблять своїх батьків, і що, як ті батьки дуже пристаріються, то діти, щоб увільнити їх від усіх неприємностей старості, просять їх перейти на той світ; самі помагають їм умерти і, чуло попрощавшись із ними та порізавши на шматочки, поминають їхнім тілом їх дорогі душі.

А самі тим часом ведуть розмову про вмерлих, і скільки любові в їх тихих розмовах!

Ці теплі розмови, це кохання диких людоїдів мене з ними зовсім помирило, і я не міг уже на їх гніватись.

Тим більше, що вони мені ще раз довели собою, що цілком лихих людей нема на світі, що в кожній людині мусить бути якесь тепле почуття.

І я ще певніше, ще більш твердо став вірити в людину.

Але в останні часи я вже впевнився зовсім, що таких лихих людей, які б не мали ні іскри тепла в серці, зовсім немає й не може бути.

Треба вам сказати, що з деякого часу я почав цікавитись «Киевлянином».

Мені хотілося збагнути душу того гуртка людей, що зветься Піхно і К°.

Може бути, що я почав читати «Киевлянина» не в добрий час, – це було саме тоді, як граф Вітте почав будувати нашу конституцію.

А може, й те, що я його читав не досить часто або не досить уважно вчитувався.

Тільки ж я довго, окрім лайки, диких покликів та лютої ненависті до людей, нічого в йому не знаходив.

Один день він лаяв євреїв і всіх, хто не хоче їх громити, і мені починало ставати ніяково.

Другий день він гиркав на фінляндців, і це мене починало вже дратувати.

Далі, ще через який день, починалась лайка на поляків, а тоді українців, а тоді ще на грузинів, вірмен і всіх інородців, які є в державі, і я сам починав лаятись і готовий був зробити «Киевлянинові» все те, чого він бажав іншим.

Часами я силкувався знайти в йому щось людського. Я казав, наприклад: та, може ж, він хоч чистих росіян любить хоч трошки і не буде ганити.

Але на другий день я знаходив таку статтю, що громила ввесь «крамольний» народ за те, що насмів бажати волі та трошки землі.

Тоді я ще казав: а може ж, він хоч міністрів любить; але другого дня знаходив такі лайки на Вітте і міністрів, що мені аж сумно ставало.

І я признав, що «Киевлянин» – це таке лихе створіння, що не може мати ні крихітки людського почуття. Аж ось недавно читаю знов «Киевлянина» – і що ж я бачу! Тепла, навіть гаряча мова; з кожного слова так і б’є кохання – правда, поки що тільки до міністерства Горемикіна; але це поступ, великий поступ.

Прочитайте, з яким запалом пише «Киевлянин» про ті заяви, що роблять міністри в Думі, про ту політику, якої вони держаться, про їх розум, гідність, навіть про те, який чудовий склад, справжній російський склад у їх мові, що нею вони й самому Ломоносову втруть носа, і ви побачите, що «Киевлянин» щиро закоханий.

Справді, тільки закоханому може здаватись хрипкий, розбитий голос – голосом чудової співачки, тільки закоханий може бачити мудрість у чисто канцелярському творі.

Вітаю піхноносну компанію з народженням такого любого почуття, як кохання!

Жду, щоб це кохання вилилось у голосні вірші, і я берусь положити їх на голос із проводом двох балабайок, на пожиток усім справжнім російським патріотам і на славу Піхна з його компанією.

А тим часом як наші міністри заробляють тут кохання від «Киевлянина», не цураючись, звичайно, і менш платонічного заробітку, наші колишні міністри, зневірені в тому, що в нас у державі настане твердий лад, подались у чужі краї.

Гр. Вітте й Дурново поїхали, щоб трошки заспокоїтись і порятувати своє здоров’я. Вони так натомились, рятуючи та заспокоюючи Росію.

Лихі люди кажуть, що вони поїхали зовсім не того, а щоб прихилити до нашого уряду громадську думку Європи.

(Нашу «Громадську думку» буде кому прихиляти тут на місці, і тому вони не поїхали в Київ).

Якщо лихі люди не помиляються, то можна легко собі з’явити, якими саме доказами вони упевняють Європу, що наш уряд заслугує, щоб його піддержано.

Д. Дурново каже:

– Присягаюсь, що наш уряд стоїть на конституційному грунті.

А Європа, певно, відповідає:

– О, безперечно, бо всі ваші будинки поставлено на грунті, добре угноєному конституцією.

– У нас має автономію кожний поліційний участок, – знов каже Дурново.

А Європа відповідає:

– А чи мають її ті, яких посаджено по тих участках?

Нарешті д. Дурново, яко найпевніший доказ, додає:

– А погляньте ви, яку чудово демократичну політику впровадили наші міністри. От хоч би в Думі: лають нас посли народні, зовсім по-народному, по-простому, а на нас же хрести й звізди, та й чини не маленькі.

– На превеликий жаль, – каже знов Європа, – у вас виробився справді демократичний погляд на лайку. Мабуть, ваші міністри вигадали й приказку для свого народу, що «лайка на ковнірі не висне». Особливо якщо вона не перешкоджає щомісяця брати добрі гроші. А як у вас стоїть справа з недоторканістю особи? Чомусь у вас дуже багато людей з підбитими очима, із збитим набік лицем, – каже Європа.

– Ах, – відповідає Дурново, – «з лиця не воду пити», – каже наш народ.

В розмову вступає гр. Вітте:

– То все дрібниці. Грунт усього – гроші, і от ви скажіть нам, добродійко, скільки мільярдів можете ви нам ще позичити? За кожний мільярд ми беремося заспокоїти десять мільйонів своїх громадян. Якщо ви дасте нам досить грошей, то матимете нас зовсім спокійними сусідами.

– Це діло ви кажете, що здіймаєте мову про гроші. Гроші я сама люблю. Спокійних сусідів я теж люблю, але гроші, здається, більше. Тому мені треба обміркувати, чи не вийде так, що я віддам гроші і все ж матиму неспокійних сусідів.

І Європа міркує, і, певно, на цей раз довгенько міркуватиме.

Вона має перед собою, в тих подіях, що творяться в Росії, дуже цікаву для себе комедію, в якій одні дійові особи кричать: «В одставку! в одставку!», а другі їм відповідають: «У кутузку! в кутузку!»

З ходи п’єси Європа ще не може добре зрозуміти, чим вона має скінчитися, чи одставкою, чи кутузкою. І вона дожидає дальших пригод.


Примітки

Під цим заголовком було надруковано цикл із п’яти фейлетонів В. Самійленка в газеті «Громадська думка» 1906 р.: І – № 38. – 19 лют. – С. 2; II – № 95. – 27 квіт. – С. 2; III – № 98. – 30 квіт. – С. 2; IV – № 114. – 19 трав. – С- 2; V – № 121. – 28 трав. – С. 2. Під кожним із фейлетонів підпис: В. Сивенький.

…на Софійському пляцу все лагодились одкривати монумента Богданові Хмельницькому… – пам’ятник Богданові Хмельницькому у Києві було відкрито 15 травня 1888 р. (скульптор М. Й. Микешин, архітектор В. М. Ніколаєв). Головою урядової комісії у спорудженні пам’ятника був крупний чиновник М. В. Юзефович (1802 – 1889), відомий своїм зрадницьким ставленням до української культури.

«Арихметика» Кониського – мова йде про підручник «Арихметика, або Щотниця. Для українських шкіл» (СПб., 1863), автором якого був письменник і громадський діяч О. Я. Кониський (1836 – 1900).

«Читанка» Куліша – така книга у П. О. Куліша (1819 – 1897) невідома. Можливо, автор мав на увазі Кулішеву «Граматку» (СПб, 1857), працю, що відіграла значну роль в унормуванні українського правопису.

«Сіра кобила» Іродчука – гумористичне оповідання П. Куліша (Іродчук – один із його псевдонімів), вперше надруковане в альманасі «Хата» (СПб., 1860), далі (1860, 1862, 1883 та пізніше) виходило окремими виданнями як книжечка для народного читання.

…я до його сказав тільки двома віршами Беранже… – письменник наводить два віршові рядки з власного перекладу вірша П.-Ж. Беранже «L’homme range», вміщеного в нашому виданні під заголовком «Розсудливий».

«Новый век» – «ежедневная литературно-политическая газета», виходила в Києві у січні – березні 1906 р. як продовження забороненої місцевими властями газети «Киевское слово».

Крушеван П. О. (1860 – 1909) – один з лідерів «Союза русского народа», реакційний журналіст, видавець газети «Бессарабец» (Кишинів). Фейлетоніст неодноразово називає його прізвище поряд з прізвищем Піхно – обоє вони, через газети «Бессарабец» і «Киевлянин», намагались проводити чорносотенну політику русифікаторства відповідно молдавського й українського народів.

Вітте С. Ю. – прем’єр-міністр Росії з жовтня 1905 по квітень 1906 р.

Дурново П. М. – помічник прем’єр-міністра, міністр внутрішніх справ з жовтня 1905-го по квітень 1906 р.

…яко професіональний кравець нової конституційної одежі… – цей же мотив «обкроювання» демократичних свобод» розгорнуто письменником у байці «Мудрий кравець».

Горемикін І. А. (1839 – 1917) – типовий представник реакційної бюрократії, монархіст за переконаннями, займав значні урядові посади, з квітня по липень 1906 р. був головою ради міністрів (а також у 1914 – 1916 рр.).

Державна дума, яка сьогодні вперше збирається… – другий із циклу фейлетонів «Розмова» було надруковано 27 квітня 1906 р., в день відкриття першої Державної думи. Відбулась лише одна сесія Думи; царський уряд, виявляючи в її діяльності небезпечні для самодержавства напрямки, 9 липня розпустив думу.

… граф Вітте… з голкою в руці – див. уже згадувану байку «Мудрий кравець».

Державна рада – вища законодавча установа царської Росії у 1810 – 1917 рр. З 1906 р. існувала паралельно з Державною думою; половина складу Державної ради обиралася, половина призначалася.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 513 – 530.