З моїх пригод

Володимир Самійленко

І

Я приїхав у Київ шукати служби.

З Києвом зв’язували мене далекі згадки з дитячих літ. Малим я тут прожив кілька років.

Я тоді любив київські гори: з їх так добре зимою спускатись у гринджолах. Було сядеш на саночки на розі Шулявської й Тарасівської, відштовхнешся ногою та й їдеш без пересадки аж до Жилянської вулиці. Тоді це було безпечно: ні підстрелить тебе ніхто, ні підколе.

Тепер Київ не той став. І дорослому чоловікові не кожною вулицею можна пройти або проїхати.

А через те я радив би киянам узяти до уваги приказку, котру я зложив, чи, краще сказати, переробив для їхнього вжитку: «Любиш ходити, люби й посидіти… або й полежати». Це, бачте, залежить від того, кого ви стрінете ходячи: чи тих, що вас можуть посадити, чи тих, що можуть укласти.

Я сам держусь тієї думки, що сидіти й лежати там, де самому хочеться, – добре, а інакше не згоджуюсь.

А проте я люблю Київ. Може, справді, через те тільки, що в йому я так добре спускався з гір, бувши малим.

Яка дрібна причина патріотизму! – скаже читач.

Вибачайте, добродійство! Я знав дорослих і поважніших від мене людей, що любили свій край через те тільки, що, живучи в йому, вони могли сісти в крісло та й нестися собі хоч не з гори, а в гору, через усю «табель о рангах».

І вони не боялися перекинутися так легко, як я, або набити собі на лобі гулю.

Та се все так, між іншим.

Так-от, приїхавши в Київ, я зараз же надумався надрукувати в газеті оповістку.

Цю оповістку я зложив так, як звичайно мусить складати в наш час такі оповістки кожний, хто хоче знайти хоч яку-небудь роботу.

Я зазначив у їй, що можу вчити дітей, а також і старих, що впали в дитинство;

– що можу писати вірші на оголошення тютюнових фабрик або зайняти місце старшого двірника;

– що можу завідувати друкарнею або грати на тромбона за дешеву плату;

– що можу знайти покупця на невеличкий хутір, а також доглядати хвору собачку;

– що згоджуюсь не тільки на виїзд, а навіть на в’їзд в обидві столиці.

Це останнє я додав тільки на те, щоб видно було, що я чоловік сміливий, зовсім безпечний і в правах не обмежений. Виїздити ж з Києва мені зовсім не хотілось.

Поніс я свою оповістку, звісно, не в українську газету: я знав, що читачі вкраїнських газет сидять по хуторах, куди всі газети дуже не швидко доходять, або в Києві в таких місцях, куди вони зовсім не доходять.

Бажаючи орудувати на два фронти відразу, я надрукував свою оповістку і в «Киевлянине», й «Київському віснику».

Я став ждати листів з запроханням до якої посади або роботи, а тим часом заходився знайомитись із теперішнім Києвом, щоб не марно потратити вільний час.

Насамперед я зазнайомився з кількома видатнішими хуліганами в різних кінцях міста й придбав їх прихильність, щоб ходити безпечно всіма улицями.

Один з їх, котрому я поставив півкварти, навіть узявся бути моїм ватажком і показати мені всі київські знаменитості.

Він повів мене в Думу й показав мені Проценка, але я не міг на його роздивитися, бо нас зараз же виведено за поріг. Мій товариш пояснив мені, що нас по одежі вважають за газетних репортерів.

Відтіля ми пішли на засідання польської демократичної партії. Мій ватажок зістався на улиці, – був погожий вечір, і він хотів трохи попрацювати, – а я ввійшов до зали.

Зустрів мене на порозі сам вельможний пан Шашкевич.

– Ще один демократ прийшов. Підписуйте ж скоріш нашу програму.

Я відповів, що я хоч і демократ, але ж українець.

– То вшистко єдно, – каже пан Шашкевич. – Україна є також Польща. То, значить, ви з хлопів? Коли так, то скажіть хоч ви, чи потрібна хлопові земля? Мені не ймуть віри, що хлопові зовсім її не треба. А моя думка зовсім проста: не має він землі – більше дбатиме про душу, щоб її спасти, і буде на тому світі в раю. А матиме землю – розледащіє, пропаде зовсім і на тім і на цім світі.

– А ви маєте землю, вельможний пане? – спитав я п. Шашкевича.

– Щоб я та не мав землі! – відповів він мені, – авжеж маю.

– То шкода мені, що на тім світі я не зустрінусь із таким цікавим ланом, бо я не маю ні ступня, – сказав я та й вийшов собі з хати.

– Ну, що там? – спитав мене мій хуліган.

– Нічого, – кажу я, – бачив цікавого демократа. А ви як?

– Я бачив аж трьох, але не цікавих зовсім: у одного витяг гаманець, але в йому було тільки сорок копійок; у другого зняв годинник, але він навіть не срібний; третьому показав ніж, а він мені показав револьвера. Якби знав, де він живе, то попросив би знайомого поліцая, щоб того револьвера відібрав.

Я схотів чим-небудь розважити свого хуліганчика.

– Що ж, – кажу, – маєте робити! Бережуть тепер дуже киян, то й вам у вашім промислі не щастить. Та, може, скоро не так пильно берегтимуть, то ви ще попрацюєте.

Але він аж визвірився на мене за ці слова.

– Що се ви, на глум кажете? Ви смієтеся з мене!

Я не зрозумів, чого він розсердився. Сяк-так я його заспокоїв і просив його показати мені ще що-небудь, гідне уваги.

– Я вам покажу партію. Але не знаю, чи вас пустять на засідання. Чи ви маєте який промисел?

Я почав йому вичитувати все, що я вмію робити, згадав умілість педагогічну, музичну, свою охоту до торгівлі, до комісіонерства, не забув і про хвору собачку, бо добре знав напам’ять свою газетну оповістку.

– Ні, – каже він, – це ще не промисел, бо це все ще тільки колись у вас буде. А може, ви тепер хоч яку-небудь торгівлю маєте? Продаєте що-небудь?

– Учора продав свою жилетку, бо вона зовсім зайва, вважаючи на те, що жакет можна застібати на всі гудзики.

– Ні, це ще не торгівля. От як я, то дев’ятнадцятого октября продав тридцять жилеток, правда, що не своїх, а й то з мене купець невеликий.

– Та нащо ж мені торгувати або мати промисел? – сказав я.

– Річ проста, – відповів він, – бо я хочу повести вас у торгово-промислову партію.

Я замислився, дивуючись, що й такі партії бувають на світі.

Тим часом мій ватажок знайшов що зробити, щоб я зміг побачити торговців-промисловців. Він зайшов у перший мануфактурний магазин, позичив там непомітно залізний аршин і доручив його мені.

– З сим талісманом ви можете вільно ввійти. Допитуватись не будуть. Напхайте ще чим-небудь кишені, щоб вони здавалися начинені грішми. Тоді ви матимете вигляд багатого купця.

Я послухав його, і ми пішли.

В великій залі було повно народу.

Люди, товсті станом, червоні з обличчя, з страшним поглядом, кричали разом, розмахували руками. Побачивши цю картину, я аж перелякався.

Мене зустрів добродій, страшніший від інших з обличчя і в якого кишені віддимались ще більш, ніж в інших. Він зараз почав зо мною розмову.

– Ви тут уперше? – спитав він.

– Вперше, добродію, – кажу йому.

– Православний?

– Православний, – кажу я.

– А околодочного боїтесь?

– Змалечку боюсь, – відповів я та й справді злякався, подумавши, що він хоче віддати мене поліції.

– Бачу, бачу, що боїтесь. Ви аж поблідли. Хвалю за патріотизм. Значить, ви наш!

– А дозвольте вас запитати, – сказав я, – яка програма вашої партії?

– Вельми проста, – відповів він, – ми торговці й промисловці, будемо торгувати й промишляти.

– Але ж це не політичний ідеал, – попробував я завважити.

– Не бачу, чому б не так, – відказав він, – соціалісти хочуть соціалізувати, поступовці – поступати наперед, то, значить, ми повинні торгувати й промишляти.

– Але чим? – прошу пояснити.

– Як чим?! Відома річ, що патріотизмом. Це в справах політичних; ну, а крім того, кожний уже сам знає, чим торгувати й промишляти.

– Дозвольте ще запитати, – сказав я, – яка ваша остання мета?

– Всіх задавити! Всіх стерти на табаку! Всіх!..

– Вибачайте, а як же інші? Вони теж, як і ви, хочуть дихати повітрям. Дихати всі мають право, і жити, хоч поганенько, здається, теж хочуть усі…

– Це соціалізм! Повітря теж мусить бути наше. Ділитися ним ми ні з ким не хочемо. А скоро воно є наша власність, то, значить, і дихати ніхто інший не смій.

– Не ділитись! Ні з ким не ділитись! Усе наше! – загукали по всій залі торговці.

– А для безпечності всіх зітрем і задавим! – кричав знов мій страшний бесідник.

– І якщо між нами є який ліберал, то ми й того зітрем!

– О, зітрем! Великий народ усіх задавить!

– Кого давити? Давайте його сюди! Хто тут ліберал?

Почувши такі крики та побачивши, як червоні обличчя ще більш почервоніли, а над головами замахали кулаки, я смикнув свого ватажка за полу, і ми нишком вибралися за двері.

Того дня я вже не ходив дивитися на київські знаменитості. Надивився.

Прийшовши додому, я знайшов лист від приятеля Пампушки з Катеринослава. Він прочитав моє оголошення і писав мені, що Катеринославське земство, в якому ніколи не вмирали запорозькі традиції, набирає охочекомонне військо. Так от, чи не схочу я взяти уряд хорунжого.

Я зараз же відписав Пампушці, що хоч і граю на військові струменти, але огневої зброї боюсь, і тому не можу прийняти уряду хорунжого, особливо в такі небезпечні задля спокою часи. Але бажаючи допомогти катеринославському земству, хоч морально (а собі добути хоч трохи грошей), я зараз же написав військового марша, під який катеринославці могли б іти на ворога. Написав я той марш для хору і мідних струментів, позичивши слова, а почасти й голос з криків торговців-промисловців, і тому вважив за обов’язок присвятити той марш Чоколову.

Ноти, разом із віршами, я послав поштою в Катеринославську земську управу, наложивши на посилку плату в 25 карбованців, що дало мені змогу трошки полатати свої грошові справи.

Через тиждень одержав знов листа від Пампушки. Пише, що мій марш дуже сподобався земцям. Деякі вивчили слова напам’ять, а два навіть стали вчитися грати на тромбона, щоб його програти під час земських зборів.

II

З деякого часу мене дуже займає питання про те, що треба робити, щоб визволити Росію від теперішнього тяжкого становища. Спершу я думав вдатися з запитанням до прем’єр-міністра, про якого вже давно відомо, що він має певний до цього спосіб. Але я хутко облишив цю думку, і от з якої рації.

Уявіть собі, що прем’єр-міністр зглянеться на моє прохання і мені відкриє цей таємний спосіб. Ви легко можете собі зрозуміти, що цей спосіб зараз же перестане бути тайною: я розповім його всім своїм знайомим, і дуже можливо, що надрукую про його й у газетах. А як тільки це станеться, то неодмінно станеться і ось що: той проект доведеться зміняти на якийсь інший, який уже справді буде захований від усіх цікавих газетних робітників та й усіх інших людей. А це, безперечно, затягне справу на безрік.

Тим часом мені хотілось, мене кортіло знайти якийсь спасенний спосіб на щастя рідного краю. Правда, я не «справжній російський патріот», не вмію полювати на червону дичину, таку, як інородні, іновірці.

Мене не може назвати патріотом ні Грінгмут із своїми «Московскими ведомостями», ні Комаров із своїм чорним «Світом».

Проте я люблю і рідний край у широкому розумінні слова, коли в тому рідному краї не тісно іншим, ще ріднішим для людей країнам; люблю й свою найближчу рідну країну, коли вона не дуже багато видає з себе перевертнів; люблю й своє рідне місто Київ, коли він сидить поважно на своїх горах, а не зсувається з ними разом у Дніпро, певно, маючи замір пересунутися в сусідню Чернігівську губернію, щоб утекти від свого голови, який, зістаючись, як звичайно, позаду його руху, не поспішиться за ним перенестись.

Маючи такі почуття – як бачите, добрі й хвали гідні, – я заходився пильно думати…

Коли людина має щирий замір зробити добро, то гарні думки приходять швидко. До мене прийшли аж дві.

Перша з їх була – написати жвавого й веселого фельетона, бо я гадав собі так: коли люди читають щось веселе, то вони самі стають веселі, а хто веселий, той і щасливий. Але цю думку я зараз же відкинув. Перш за все веселі писання часто кінчаються зовсім не весело. Друге те, що читачів у нашої газети не більше як десять тисяч (якщо я прибільшую, то хіба на якихсь кілька тисяч), а людності в нашій державі далеко більше. Крім того, я бачив, як уже інші раніш від мене пробували ощастити людей читанням – правда, що не фельєтонів, а продуктів вищої творчості – таких, як циркуляри, прикази, протоколи комісій і протоколи поліційні, а проте люди не стали щасливіші, ніж були раніш. Догадливі люди кажуть, що се через те, що в нас більшість людності й читати зовсім не вміє.

Як там не є, а я взяв це на увагу.

Друга думка, що одвідала мою голову, була така: треба якось помогти тому, щоб у нас мали тверду силу закони, тим більше, що цього всі хотять – і уряд, і ввесь народ. Щоб знати, чого саме треба в цій справі, я заходився перечитувати «Свод законов». Ще не дійшовши до п’ятнадцятого тома, я вже бачив добре, що до чого: всі вони дуже добрі й повні, а коли їх виявляють циркуляри, то вони стають ще кращі.

Але обгортки всіх шістнадцяти томів я рішуче не вподобав.

Бо, бачите, раз ми матимем Державну думу, якій дано права переробляти й витворювати всі закони, окрім основних, то треба й усім законам дати таку силу, щоб Дума могла вже надалі про їх не турбуватись. Чому б не зробити всіх законів основними? Це можна зробити швидко й не дорогим коштом. Треба тільки передрукувати обгортку кожного тома і замість: «Свод законов», т. I, II… зробити: «Свод основных законов», т. І, т. II і т. д.

Ця думка мене захопила. Я вже заздалегідь уявляв собі, яке то буде щастя для всіх, якщо ми матимем стільки основних законів, значить, таких, що будуть для всіх обов’язковими, непорушними, святими.

Я маю знайомого тимчасового помічника наказного голови з департаментів у Петербурзі. Я йому зараз же написав про свій проект і прохав, щоб його по змозі зараз же розглянули відповідні сфери. Я зрікався всякої честі за цей проект для себе особисто, аби тільки його швидше переведено в життя. А на мою думку, це було б дуже легко зробити: треба тільки з допомогою губернських земств, які збалакаються з своїми повітовими земствами, утворити комітет і з того комітету виділити комісію, в яку зразу й передати мій проект до розгляду. Останню редакцію його може виробити підкомісія, а тоді вже він піде хутенько з підкомісії в комісію, від комісії до комітету, від комітету до департаменту, аж поки зупиниться де треба.

Але на свій лист я дістав відповідь, що я вже спізнився з проектом, що тепер час вимагає скорішої роботи від людей урядових, а через те можна вже обіходитись і без комісій: одним словом, що той проект уже вигадано раніш від мене, а перший том законів уже передруковується.

Піймавши облизня з одним проектом, я все ж не схотів заспокоїтись, бо почуття громадянського обов’язку потягало мене до діяльної роботи на користь краєві, і я знов почав думати.

Прочитавши кілька номерів «Нового віку», я впевнився, що рідний край зараз же заспокоїться й стане щасливий, як тільки Державна дума збереться та почне як слід відбувати засідання.

Тільки ж я знаю наших громадян: це народ рухливий, неспокійний; їм не сидиться на одному місці. Ще, гляди, з’їдуться, та замість того, щоб сидіти в залі засідань і дивитись на закони, почнуть собі гасати по столиці, та по театрах, та по обідах, а засідань не буде, і країна не заспокоїться й не буде щасливою.

– Ага! – скрикнув я, додумавшись до цього, – аж от коли маю спасенний і цілком практичний проект!

І я зараз написав своєму петербурзькому знайомому: «Треба кандидатів у члени Державної думи заздалегідь привчати сидіти на місці, а то не сидітимуть на засіданнях і ніколи не буде законної їх лічби. Дума зовсім не засідатиме, і країна не заспокоїться. Привчити кандидатів сидіти не буде тяжко, коли доручити цю справу досить поважаним, по кожному виборчому участку, особам. Прошу вашу вельможність висловити свою думку про мій проект».

Але мені й з цим проектом не пощастило, і я кілька днів перегодом дістав таку відповідь:

«Ви знов спізнились. Підіть по участках (відомо, що не по виборчих), і ви побачите, що ваш (?!) проект уже виконано і що вже давно привчають кого треба до чого треба. Вашої думки про виконання можете зовсім не висловляти».

Цей лист надзвичайно вразив мене. Особливо зачепило мене підозріння, що мій проект – нібито не мій. З горя я був хотів спочатку впитись, але згадавши, що мені ще треба в той саме день щось написати до «Громадської думки», покинув цей замір, щоб часом, бувши напідпитку, не втнути чого-небудь конфіскаційного.

Щоб розважити себе та поділити з ким-небудь своє горе, я пішов до купецького клубу, де завше можна знайти теплу душу й веселу розмову.

Я оповів свої пригоди д. Залевському, який відзначається своїм патріотизмом і державним розумом.

– Бачите, – сказав він мені, – ваша помилка в тому, що ви не з того краю підступаєтесь до питання про те, чим ущасливити Росію. Ви дбаєте про такі дрібниці, як народ та його виборні, дбаєте про якісь закони, а найголовніше й забули. Ви забули про купців. Хто в нас найбільше працює задля рідної кишені?.. Я хочу сказати – задля рідної країни, – купець! А хто найбільше має кривди? Як ви гадаєте?

– Покупець? – відповів я запитанням.

– Ні, знову-таки купець. І от коли б ви написали такий проект, щоб купцям було дано нові привілеї, – ви там самі можете вигадати, які саме: ну, там обов’язок купувати тільки у місцевих купців з правом купцеві встановляти подвійні ціни чи там що інше такого ж роду, – і коли б прийнято такий проект, от тоді тільки рідний край буде щасливий.

– Напишіть, напишіть, – додав ще один не відомий мені добродій, – тільки, знаєте, обережно, натяком, так, на здогад буряків…

– Нічого не треба писати, – сказав третій добродій. – Обов’язок кожного громадянина сидіти та й ждати. Побачите, що всі привілеї, всі реформи самі прийдуть. Найкраще, сідайте на стілець і заплющуйте очі. Тільки не розплющуйтесь, аж поки не крикнуть: «Уже!» А тоді разом гляньте, і я ручуся вам, що ви побачите чудову картину.

Прийшовши додому, я схотів скористати з останньої поради. Сів на крісло й заплющив очі. Здається, я задрімав, коли це чую голос: «Уже!»

– Що вже? Свободи? Реформи? – скрикнув я, схопившись і разом розплющуючи очі.

– Ні, уже самовар на столі, – відповіла мені наймичка. Я зітхнув і сів запарювати собі чай.

Примітки

Вперше надруковано в газ. «Громадська думка». – 1906. – № 24. – 5 лют. – С. 2. Підпис: В. Сивенький. Другий із цих фейлетонів надруковано вперше в тій же газеті. – 1906. – № 52. – 5 берез. – С. 2. Підпис: В. Сивенький.

Подається за першодруком.

«Київський вісник» – власне, «Киевский вестник», газета, що видавалась російською мовою у Києві наприкінці 1905-го – на початку 1906 р. Займала помірковані позиції, була закрита властями з огляду на її «шкідливий напрям». «Киевский вестник» продовжували у 1906 р. послідовно газети «Киевская жизнь», «Киевская заря», «Киевская речь» і, нарешті, у 1906 – 1918 рр. «Киевская мысль».

Проценко Василь Миколайович – чиновник (дійсний статський радник), міський голова (голова зборів міської Думи) в ті роки.

Торгово-промислова партія – партія крупної торгово-промислової і фінансової буржуазії, існувала з листопада 1905-го до кінця 1906 р., мала свій відділ у Києві. Займала ліберально-монархічну позицію, блокувалась із партією октябристів.

Чоколов Микола Іванович – на початку 1900-х рр. один з найбагатших промисловців Києва, купець 1-ї гільдії, власник підприємств харчової промисловості.

… Грінгмут із своїми «Московскими ведомостями» – див. приміт. до віршової гуморески «Під Новий рік». «Московские ведомости» – газета, існувала в 1856 – 1917 рр., з 1859 р. виходила щоденно. На початку 900-х рр. зайняла крайній, правий напрям.

…Комаров із своїм чорним «Світом» – мається на увазі петербурзький видавець і журналіст В. В. Комаров, що видавав на початку XX ст. журнал «Русский вестник» (1902 – 1906) і щоденну газету «Свет». Виходила з 1882-го до 1917 р.

Залевський Прокіп Андрійович – на той час купець 2-ї гільдії, власник кількох будинків у Києві.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 501 – 509.